Щоденник грубіяна

-У мене був товариш, точніше – приятель, - сказав пан Долік, - Яша з Лугової. Прізвище, здається, Кривенко. Жінка в нього була вчителька… Пан Долік уважно подивився на мене своїми наївними голубими очима: «Та ти його, мабуть, знав… Ти ж на тому краю жив… А, може, й на знав. Ти набагато молодший. А він старший за мене… - Яша був трохи дивний. Він ніде не міг працювати. Навіть на легкій роботі. Ходити на певний час, закінчувати о п*ятій чи шостій – це було не для нього. Він провідував приятелів, зазирав у магазини… Жив з того, що купить якусь дрібничку, потім комусь перепродасть дорожче. Таких зараз називають дрібними бізнесменами. Але в чому він добре розбирався, так це у фотоапаратах і особливо в об*активах. Його знали всі фотографи. Щось трохи заробляв… Гриша Павлюк, хороша людина, гравер, він вибивав на могильних плитах написи, портрети небіжчиків, якось запропонував Яші: -Тобі все одно нічого робити. Приходь до мене на цвинтар. Будеш просто сидіти поруч. А то мені нудно . Покійники…

Я його не заводив. Він сам «завівся». Я повертався від дворової сучки (в прямому розумінні – від собаки) і побачив його біля клумби. Моє чемне «киць-киць» він сприйняв цілком серйозно. Повагом підійшов до ганку, а потім шурхнув за мною в двері. Я був потішений такою довірою і поліз у холодильник – дістати дещицю м*ясних обрізків , які я купую на базарі для знайомих собак. Він ніби розумів, що мої клопоти – задля його прохарчування і смирно сидів біля порогу. Обрізки треба було розморозити. Для пришвидшення процесу я їх просто заливав кропом. Кіт терпів. Взагалі це була цікава скотинка. Чорний, довгошерстий, з білою манишкою на грудях і білими шкарпетками…. Можна було подумати, що сибірський. Але вуха свідчили про інше. Вони були приплюснуті, як у британця. Лапи досить короткі. Його зовнішність прозоро натякала на невпорядковане статеве життя найближчих предків. Від одних – те, від других – інше… Він цікаво рухався поза людським житлом – короткими перебіжками, вряди-годи зупиняючись, …

Або тихі спогади про братів наших менших
Колеги уклали книжку про «звірушок» - тварин, які замешкують з нами, поруч нас, або, врешті, в межах нашого видноколу.* Написав «колеги» тому, що з багатьма авторами – журналістами я перетинався раніше. Наприклад, із Зінаїдою Мироненко і Ганною Дениско працював в одній редакції. Інші – знайомі з публікацій у обласній пресі. В Полтаві нові книжки презентують досить часто. Але ця не проминула моєї уваги, мабуть, тому, що і я в значній мірі звіролюб. Недавно в своєму блозі навіть виставив статтю під претензійною назвою «Коти в моєму житті». Останнім часом відбувається помітне пожвавлення кото- і собаколюбства. Як закоренілий матеріаліст (Що поробиш – так склалося життя) я звик шукати причини того чи іншого суспільного явища в соціально-економічних обставинах. …Народ живе напружено. Бідкається, лає владу, гризеться між собою… Та є в нього віддушина: прийдеш додому, погладиш кішку… А вона тернеться об тебе, замуркоче… І попускає. Подібна терапевтич…

З хроніки нашого двору

Приснилася дика картина,
Не знаю, у чім її суть:
Якісь мужики (жирні спини…)
Овець на асфальті пасуть…

Спитав в екстрасенса Зубкова:
 -До чого це? Не зрозумів…
-Це значить, політики знову
Розводять нас, як баранів.

Конспірологічне
У дворі в нас припущення знову,
Що чиновники і депутати
Між собою затіяли змову,
Щоби нас, простяків, наіпати.

Ідіотизм країною крокує.
Здається, він уже непереможний.
Шахраювати (скрізь!) – не по фен-шую.
А в нас, як виявилося, можна.