Щоденник грубіяна

Не знаю, докір це чи комплімент,
Та бачу, втім, залежність я просту:
Який народ – такий і Президент.
Шануймо ж нашу спільну глупоту!

Про недовіру
Я знемагав. Так гавкав, що упрів.
А караван усе бреде й бреде…
І зверхньо шкірились  поводирі:
«Собака гавка – караван іде.»

Я вже не гавкав, а харчав,
Коли в сипучі він зайшов піски.
Верблюд передній грузнути почав,
А слідом інші, кози, віслюки…

Затихнув над барханами відчАй.
Нікого ніби й не було ніде.
Я сам-один. Й високий небокрай…
Із ким мені, собаці, жити?
                                           Й де?

Столицю мучать
            вже давно запори,
Чи, по-культурному,
            автомобільні корки.
Аж у провінції
            всім чути спори,
Коли і хто хаос
            на вулицях приборка.

І кожна рада обіцяє:
            «Ми зумієм!»
Та, виявляється,
            і в неї анемія!

Про корисність склерозу
Людина я досить доросла
(Вкраїнець, не малорос)
Прошу для добра, а не зозла:
Нашли на Москву, блін, склероз!


Щоби вона, врешті, забула,
Що є Україна і ми,
Взялася за рідні аули,
Народ свій піднесла з пітьми.

Тоді нам, святий Миколаю,
Дихнеться, мабуть веселіш…
Відтак, без склерозу, гадаю,
І справді не обійтись.

Прочитав. І був вражений прикро:
Ніби влада – відбиток народу.
І вилазять наверх різні пики
З мас народних, із самого споду.

І постала гнітюча проблема:
Якщо так? – Як народ свій любити?
Я також його частка, зокрема…
От і спробуй тут кинути пити!

Помітив: в нас бракує грошей.
Бюджет не можемо наповнить.
І на місцях нема. Хіба що трошки…
Інвестори тікають поголовно.

Ученим й вчителькам убогим
Платню підвищують нечасто.
Та є місця ще, слава богу,
Де гроші є, й охочі можуть красти.