Щоденник грубіяна

Я на встрече с Президентом Проблему озвучила. ФСБ меня за это Во все дырки дрючило.     (Из собрания П. СТОРОЖЕНКО)

Їй криво якОсь посміхнулася доля (Хотілося – щоб добродушно): Транзитом з кацапської злої неволі – У наш політичний гадюшник.

Геополітичне Усе пішло в нас не туди… І переважно через *опу. Хоч відірвались від Орди, Та не прибились до Європи.

    Мінорне Хитрожопих жлобів, Як би хто не хотів, Не зігнати, мабуть, з авансцени. І печалюся я, Бо жлобів доUA І не видно в «верхах» джентльменів.

Лежу на дивані. Він поруч вмостився. І це – серед скрути народної. З котом вже давно ми єдині у мислі, Що створені один для одного.

З почуттям глибокого вдоволення (Хоч, здавалось, все іде не так) Бачу: хоч корупція нездОлана, Є іще велике в нас - літак. 

«Як дурять нас!» - волає скрізь народ. І нарікання з року-в-рік все більші. А вихід є. Хоча б такий, як от: Напружитись – і стати розумнішим.

Книжки цих авторів потрапили мені до рук майже одночасно. Не встиг прочитати «Сто гравюр тишины»* Ніколая Попенка, як Юрій Роговий прислав свою збірку «Зоряні криниці. Тривірші – хоку»**. Подумав: «Вітер зі сходу»? З якого дива? У Миколи*** Попенка вірші-«гравюри» нагадують твори знаменитого китайського поета Бо Цзюйі.  Тривірші Юрія Рогового написані в ритміці японських хоку. Як тут не згадати відомого японського поета Басьо. Втім, я не сходознавець, і, напевне, цей порівняльний ряд можна було б продовжити. Згадав тільки тих авторів, яких знав і чиї книжки в перекладі на російську є в моїй бібліотечці. Книжки полтавських поетів видані 2013 року в різних видавництвах Полтави. Безумовно, автори не змовлялися. Вони, мабуть, взагалі не контактували один з одним. Живуть в різних кутках області, різні за віком, за життєвим досвідом… І я тепер спробую відповісти на питання, подібне до того, яке ставив колись перед українцями революційний романтик Міхаіл Свєтлов: «Давно ль по-испан

    Поїхали на моєму авто. Ледве пролізли лісовою дорогою. Взагалі «авео» для таких пригод не призначене, але давно збиралися, та й погода сприяла - рівна, морозна, зі світлим небом. Я боявся, що застрянемо. Власне, називати лісом зарослий деревами й кущами схил, з якого було видно перші міські будинки, мабуть, занадто. Та все одно – якби застряли, шукати допомоги довелося б довго. А з пана Доліка, товариша, з яким ми хотіли провідати нашого давнього друга, тЯгло було б слабке. До нього недавно навідався інсульт. Пан Долік бадьорився, намагався більше рухатися, але ще виходило невправно, як у краба на суходолі. Зупинилися, коли стало зрозуміло: далі не проїхати. Пішли  пішки. За проводиря був пан Долік. Він орієнтувався на місцевості краще. Блукали, блукали… Я вже почав непокоїтися, що в нього внаслідок інсульту відбило й трохи пам’яті, але, слава Богу, нарешті знайшли. Пан Долік переможно прорік: «Я ж казав!..» Я присів на лавочку. Пан Долік залишився стояти, спершись на огорож

Чому такий капіталізм в нас дикий? Як можна на це стисло відповісти? І скаже вам простий, з народу, «спікер»: Тому що дикі в нас капіталісти.

Він, кажуть, не інфекційний. Доводять це досліди різні. Та як пояснити постійне Поширення ідіотизму?

Купив собачку наш сусід – Пияк, хамло і троглодит. Переживаю я тепер: Цих рис набуде і тер’єр? Як підуть так у нас діла, То в домі стане два хамла.

Знайшла моя жінка заначку, Мій скромний гривнЕвий офшор. Й сховав я надійно неначе, Та раптом… такий форс-мажор!  Гадав, як до тещі поїде, Розслаблюсь… Бо сонце, весна!.. Тепер хоч проси у сусіда, А  в нього, як завжди, нема. І я зрозумів Президента! І щиро поспівчував. Бо хто з нас подібні моменти У жизні не переживав?!

    Конспірологічне Здається, що це таки змова. Давно всі розписані ролі. І грають вони знову й знову Для виборців, темних і кволих. У того он – роль депутата, А той звично грає міністра, Кричать в опоблоці завзято, Поки не проб’ються до крісла.

        …Дни и ночи у мартеновских печей         Не смыкала наша Родина очей.             (З радянської пісні) Мені третій день уже мулить: А, може, це просто шкідництво? Співмешканка, бля, посягнула На гордість й красу виробництва. На неї руду добували Невтомні радянські трудящі, А Свєтка взяла й роз*бала Її, наче щось негодяще.

Амеб кругом – мільйони здавна. Бо вміють добре виживати. Їх через малість - не роздавиш І не поцілиш з автомата.

Як дратує мене оцей слОган! «Винахідника» взяв і загриз би! «Заробив!» - в нас говорять про того, Хто нахабно й багато на…издив.

Як почую: «Ідеологія!», Значить, чийсь інтерес грошовий Заховали під термін світОглядний, Нам лишивши ефект звуковий.

На врядування дивлячись, на Раду, Відкрив новий для себе поворот: «Еліта» в рідного народу краде, Бо він  - її законна кров і плоть?

         Зінаїда Мироненко видала збірку віршів «Рідні береги».* Не знаю, скільки років вона їх збирала. Та й сама авторка напевне не пам’ятає. Не фіксувала. Писала вірші не професійно. Маю на увазі – не щодня й не цілеспрямовано. А епізодично, як щось у душі тенькне, проб’є, так би мовити, на творчість. Між теньканням траплялися тривалі паузи. Наскільки мені відомо, Зінаїда й сама просила не титулувати її поетесою, поеткою тощо. Залишалася вірною своїй скромній журналістській планиді.          Цьому підтвердженням її трудовий шлях. Якщо стисло, з останньої сторінки обкладинки, то народилася в далекому 1935 році, на власні очі бачила буревій Другої світової війни. Після сільської школи вступила на філфак Київського державного університету. Спробувала себе в журналістиці, про яку мріяла ще студенткою. Першою газетою, де вона почала працювати, був «Комсомолець Полтавщини». А потім – понесло: «Зоря Полтавщини», «Полтавський вісник»… Працювала в Заполяр’ї, на Камчатці, навіть на Коман