Щоденник грубіяна

Ти пережив так звану Громадянську І світову війну, за ліком Другу, Тебе не зруйнувала власть радянська, Й німецька оминула теж потуга. Стояв ти за царів і комуністів, Окрасою, здавалось, вічно будеш… Та влада помінялася у місті. Тепер жлоби в нас правлять бал повсюди. Урвали, та не встигли проковтнути… Й він сиплеться, як звикла сільська хата. Керують мери, горді і надуті. І, звісно, з них ніхто не винуватий. А десь… На небі плачуть душі тих кадетів, Що в світ відправила полтавська                     «альма матер», І вторять їм, без класових афектів, Радянські душі молодих курсантів*. *У величній будівлі Кадетського корпусу історично послідовно розміщувалися: власне, Петровський Полтавський кадетський корпус, відкритий 1840 року; радянські піхотні курси; школа  автомобільних техніків; Полтавське тракторне училище; 1958 року сюди переїхало Дніпропетровське артилерійське училищ...

З комунальної лірики   Я бачу їх – минувшини десанти: Сортир колишній – нині павільйон, Бруківка давня зирить з-під асфальту… Її не витоптав ще гегемон. Це на базарі. І немало в місті: Міщанські, вже похилені, доми, Наповнені понад столітнім змістом – З котами, тарганами і людьми. В модерних хмарочосах, теплих, стильних, ЗаживемО, здавалось, як пани … Та не усім комфорт сучасний милий, Й пішли з огидою                          у безвість таргани.

З комунальної лірики Змінився світ. Не знаю, в який бік… Раніше в транспорті чи на природі На дамські попки зирив чоловік І в декольте, звичайно. При нагоді. А нині, бачу, хлопці вже не ті… «Стирчать» у гаджетах і в телефонах. Якщо так далі піде, в майбутті Розмноження замре                               і вимруть купідони*. *З римської міфології. Промоутери кохання.

З комунальної лірики Собачок пожаліли. Не стріляють І вже не труять їх повсюдно. Втім, грОшей на кастрацію немає, Й вони свайби справляють                                        привселюдно. Громадськість до проблеми охолола. Набридло все про те ж і без упину. І як сказав                 іще не кусаний кінолог: «Повинна ж бути радість у скотини!»

З комунальної лірики Я був уважний, наче Штірліц, І обережний, як сапер… Та хто ж гадав, що далі – вирва, Завширшки, мабуть, з добрий метр. Бабах! Напевне диск погнувся… Враз зашипів зміїно скат… І над дорогою зметнувся Мій енергійний щирий мат.

З комунальної лірики Вже сходить сніг. Так наречена Зніма поволі білу сукню… І  скрізь являється                     на світло денне Лайно й сміття,                    затоптане в багнюку. О, світлий образ  чистої дівиці До міста не притулиш! Тільки здуру. Нагадує воно, як придивиться, Стару, потягану, немиту курву.