Щоденник грубіяна

  Вийшла демократія             у нас якась чудна. До зрадників – прихильна,             до вірних – ніхрена.

Знову не домовились              демократи срані. Мабуть, кожний думає,              що він Босом стане.

Ну що, папуаси, обрали вождя? «Простий, зрозумілий, із наших…» Хрен з вами! Радійте! Єдине: шкода: Й мені також сьорбати                           з цієї параші.

У нас повернулися справи Для світу доволі незвично: Народ хоче власну державу Прикінчити демократично.

- Які управлінці у Англії! І нам отаких треба мати! - Над вами постав хоч і янгола, Й того ви змогли б обісрати.

Як ви – не знаю. Я ж завжди балдію* (Є в цьому явно щось ідіотичне), Коли держава, де вгніздилась деспотія, Повча, як жити нам демократично. *Слово не наше. Може, «балдю»?

Ця  послідовність мало кого тішить. Але історія не терпить перемін. Настала демократія раніше, Ніж народився в нас громадянин.

Людей таких – велике стадо. І багатьох, зокрема, знаю я. Собі не здатні дати ради, Та в курсі, як рулить державою.

Нарешті справжня демократія! Це видно в профіль і анфас: Скрізь зрадників нахабна братія Живе цілком комфортно в нас.

Коли побачив, яка братія В нас бореться за демократію, Захряс у сумнівах і запереченнях Я щодо тверджень сера Черчіля.

Із часом стає краще видно (Відкинемо геть дипломатію!): Чим більше крикливого бидла, Тим менше у нас демократії.

Плодами демократії досИта Насолодилось люду небагато. Їх першими зуміли прихватити Пройдисвіти, начальство й психопати.

Осяяв здогад серед ночі. Напевно це шизофренія: І деспотії ми не хочем, Й демократично не умієм…

Здається, досягнутий пік Падіння в застійне болото. Та знов безнадійно тупі Приводять до влади сволоту. Коли уже наш гондурас Закінчиться? Може, ніколи?.. Бо цих психотипів у нас Неміряне море навколо.

Він, бля, пеньок. Хоча й демократичний. За що не візьметься – іде все прахом. І думка якось виникла практична: А, може, його всучить олігархам?

Свободу слова – провокаторам! Свободу действий – подлецам! И прослывем мы демократами Перед приходом пиз*еца.

Або останній засіб демократії           Поколупавшись трішки в пам’яті, я дійшов висновку, що в моєму свідомому житті, на моєму професійному видноколі гарних начальників майже не було. Маю на увазі кваліфікованих, чесних, відповідальних, ініціативних, культурних… І не те що б я був балуваним, як ота Галя з народного анекдоту. Чи схильним до анархізму, недисциплінованим відламком, якого до чого не притулиш – все не так. Справа в тому, що мої враження збігалися з оцінками інших, так би мовити, співпідлеглих. Тобто, в певній мірі це була більш-менш об’єктивна думка підлеглої маси.          Безумовно, легко заперечити: де вам набереш ідеальних начальників? Он який парадний портрет намалювали! А якщо – ніколи? Треба працювати! Як любили повторювати (чомусь!) у недавньому минулому голови нашої облдержадміністрації: «Треба плуга тягти!» Мабуть, цей заклик здавався їм абсолютно переконливим. Хоча мені б...

Сподівалися ми на плоди Довгожданої, блін, демократії. Та на довгій дорозі сюди Розтягла їх начальницька братія.