Публікації

Показано дописи з Жовтень, 2013

НА ЕТНО-ПОЛІТИЧНІ СТОСУНКИ

Мене вража невдячність москалів:
Товчуть грузинів ідеологічно,
То бомби кидають, коли бракує слів*…
Хоча це непристойно й нелогічно.

Грузини їм дали колись вождя**,
Перед яким тремтіла вся Європа!
І москалі за це (й перегодя!)
Грузинів мали цілувати в ...
                        Одне слово, щиро.
*Мається на увазі російсько-грузинська війна 2008 року.    **Генералісимус Й.В. Сталін (Джугашвілі)

НА ЗАПОВІТНУ МРІЮ

Якби я виграв у лото,
На працю я б оте поклав,
Що уявляє в нас будь-хто,
А я культурно не назвав.

Мій шеф – клінічний ідіот.
У справах він ані бум-бум.
Я ситий від його глупот!
Хай інший хвалить його ум.

НА ВЛАДОЛЮБНЕ ЗБОЧЕННЯ

Запримітив чоловічим оком
Під час виборів у вищу раду:
Як начальники в нас люблять владу –
Спереду і ззаду й навіть збоку!

І закрався в мене тихий сумнів:
Не такі вони, напевне, й «перці»,
А звичайні схибнуті збоченці –
Хитрі, потайні і не розумні.

Це була б приватна, їхня, справа
І вона мене не колихала б,
Та питання виника в загалу:
Як же вони будуть нас…
                                 нами править?

НА ВЛАСНУ НЕПОТРІБНІСТЬ

Я знаю, що уже ми непотрібні –
Поети, провінційні віршомази.
Хоч серед нас трапляються і здібні,
Та заглушила всіх комп’ютерна
зараза.

Читають люди SMS-ки нині.
Їм наші книжечки вже задебелі.
До кого йти поету-сиротині,
Що опинився ніби у пустелі?

Фантазії нашого містечка

«Первое издание «Москва-Петушки», благо было в одном экземпляре, быстро разошлось». Венедикт Ерофеев, «Москва-Петушки», Уведомление автора. Фантастична повість Володимира Кашуби «Придурки у Всесвіті» була видрукувана в двох примірниках. Ним же власноруч, на старій друкарській машинці «Україна», яку я «перепасував» йому, щоб хоч трішки вирівняти його круту життєву синусоїду, яка не вкладалася в трудовий регламент жодної організації чи установи. Машинка тривалий час служила в редакції «Книги пам’яті», і коли тема була закрита, механізм запропонували мені. Років 25—30 про такий «апарат» можна було тільки мріяти: дебелий, надійний, з бездоганно підігнаним українським шрифтом (кількома буквами, які різнять український алфавіт від російського) — він міг ще клацати та клацати… Але настали часи комп’ютерного всезнайства і принтерного шарудіння, й на точний механізм стали дивитися, як на релікт.  У мене було на чому друкувати, і я зразу подумав про Володю: може, у час самотнього безсоння його …

СПРОБА ПЕЙЗАЖНОЇ ЛІРИКИ

Осіннім листям засипа алею
               І мужика, який сидить на лавці.
               Він голову схилив, сумує зранку
               З природою, як видно, в унісон.
               А, втім, причина в нього інша,
               Не чергове «природы увяданье».
               Йому до фені, власне, пори року.
               Він випить хоче. Ну, а «точка»,
               Де Валька самогон всім наливає,
               Закрита.
               Куди ж вона завіялася, стерва?
               Може, не вернулась ще з базару?
               Коли ж вона вже прийде, опохмелить?..
               В душі нуртують злоба і печаль,
               Але й надії іскра не згасає.
               А листя падає… Природа вперто
               Красою мужика рятує.

А ЩО ДУМАЄ З ЦЬОГО ПРИВОДУ НАЧАЛЬНИК ДИСТАНЦІЇ?

Хто не знає «Полтавагазу»? Всі знають. Хто не мав із ним справ? Всі мали. І мають. Окрім тих, хто вперто топить дровами або іншими видами палива, на які не поширюється майже монопольна компетенція «Полтавагазу». Хто не штовхався (або не безмовно нидів) в офісах «Полтавагазу» на Шевченка, 80 або Вавилова, 5? Багато хто. І штовхався, і сидів. Можна сказати: ім’я їм – легіон. Бо майже в кожного в домі – бодай газова плита, а то ще й колонка. От і я недавно мав радість. Втім, не першу. Спочатку понидів на Вавилова, 5. З півгодини почекав, поки випишуть офіційний договір і платіжну книжку попередникові в черзі. Сидячи. Потім майже стільки ж, поки зроблять те ж саме мені. (Нидів уже стоячи).

«КИРПИЧ»

АБО ПРИНАГІДНІ РОЗВАЖАННЯ ПІД ОДНИМ ЗНАКОМ     Попри свою значимість, його було важко помітити. Знак прикріплювали на висоті голови дорослої жирафи (самця, він крупніший), і водії, в чиє поле зору за нормальних обставин він просто не міг потрапити, спрожогу його проскакували… Часто з неприємними для себе наслідками. Бо неподалік небезкорисливо «паслася» державтоінспекція і тріумфально «конала» план - як усієї установи взагалі, так і кожного трудівника в кашкеті зокрема.
    І коли навіть найзабудькуватіший, найтупіший місцевий водій затямлював, що десь тут, майже під небесами, висить «кирпич», знак знімали. Водійська громадськість сприймала це як сигнал, що влада пішла назустріч народу, і знову починала їздити за звичним маршрутом.
    Тоді, коли ця таки водійська громадськість добре підзабувала, що тут колись висів «кирпич», його чіпляли знову. Могли на два-три стовпи далі. Але неодмінно на тій же висоті – голови дорослої жирафи. І неподалік знову  «залягали в засаду» охоронці порядк…

ЗЛОДІЙ В АВТОБУСІ

Не знаю чому,  мені раптом пригадався випадок чи не 25-літньої давності. 
…Їду в автобусі, старому, запилюженому «пазикові», нашою благословенною духовною столицею, тобто, Полтавою. Автобус був не те щоб переповнений, але вільних місць для сидіння не було. Бовтаюся собі, вчепившись у верхню поперечину, і раптом боковим зором помічаю: молодий чоловік зашмуляної зовнішності тягне із сумки пасажирки, що стояла попереду, гаманець. Витягає тихенько, але старанно. А пасажирка, жінка років 35-40, як кажуть у народі, «зчепилася язиком» зі знайомою. Їй не до того, що коїться навколо. Розмова видалася цікавою.
Не хочу стверджувати, що в мені раптом заговорила громадянська свідомість. Це було б надто нескромно. Швидше за все це була неконтрольована безпосередня рефлексія. «Карманник!» - заволав я. – «Дивіться, він витяг у вас гаманець!..»

ОЗДОРОВЧА ТИША

Недавно я трішки прихворів. І здався на денний стаціонар однієї з полтавських лікарень. Треба сказати, що здався я цілком успішно, за посильну ціну (маю на увазі вартість медикаментів). Там навіть їсти пропонували… І те, що в лікарняній їдальні я не харчувався, швидше за все – моя вина. Знаєте, як у тому народному анекдоті: «А ваша Галя балувана!..»
    Хоча там було весело! В обід приходили роздавальниці, приносили каструлі з харчами, бадьоро брязкотіли ложками-виделками, на звуки підтягувався недужий народ і, сьорбаючи з тарілочок щось ріденьке (бо дієтичне!), продовжував жваво обговорювати свої хвороби й болячки. Напевне, в палатах забракло часу.
    Я слухав у коридорі, біля дверей «Маніпуляційної». Чекав свого часу, коли мені, нарешті, продовжать дірявити «верхній квадрат».

Сварка електорату з полтавським головою

 ЯК ПОСВАРИВСЯ НАВДЯЧНИЙ ЕЛЕКТОРАТ
ЗІ  «ВСЕНАРОДНО» ОБРАНИМ МІСЬКИМ ГОЛОВОЮ
Електорат – це маса людей, сформована пострадянським життям для голосування. На виборах – у президенти, голови різних калібрів, депутати тощо.
    Електорат – не обов’язково частина народу. Це швидше фрагмент натовпу. Або навпаки: натовп - це фрагмент електорату.
    Бо, мені здається, народ не продається. За ідеєю. Шляхетною і піднесеною.
    Тому, плекаючи в собі ідеалістичні ілюзії, я схиляюся до думки про народну непродажність і мудрість.
    А електорат – продається. І в цьому полягає різниця.
    Ціна електорату коливається в залежності від того, куди й кого вибирають.
    На виборах у президенти, приміром, дарували імпортні парасолі і видавали непогані гроші на відрядження в Київ – для участі в мітингах на підтримку одного з кандидатів.
    На виборах дрібніших пошуковців («соискателей») державних посад і подарунки були дрібніші: кульки з гречкою, пакети цукру, консерви і т.д. Так звані харчові набори.
 …