Публікації

Показано дописи з Жовтень, 2013

НА ЕТНО-ПОЛІТИЧНІ СТОСУНКИ

Мене вража невдячність москалів: Товчуть грузинів ідеологічно, То бомби кидають, коли бракує слів*… Хоча це непристойно й нелогічно. Грузини їм дали колись вождя**, Перед яким тремтіла вся Європа! І москалі за це (й перегодя!) Грузинів мали цілувати в ...                         Одне слово, щиро. *Мається на увазі російсько-грузинська війна 2008 року.    **Генералісимус Й.В. Сталін (Джугашвілі)

НА ЗАПОВІТНУ МРІЮ

Якби я виграв у лото, На працю я б оте поклав, Що уявляє в нас будь-хто, А я культурно не назвав. Мій шеф – клінічний ідіот. У справах він ані бум-бум. Я ситий від його глупот! Хай інший хвалить його ум.

НА ВЛАДОЛЮБНЕ ЗБОЧЕННЯ

Запримітив чоловічим оком Під час виборів у вищу раду: Як начальники в нас люблять владу – Спереду і ззаду й навіть збоку! І закрався в мене тихий сумнів: Не такі вони, напевне, й «перці», А звичайні схибнуті збоченці – Хитрі, потайні і не розумні. Це була б приватна, їхня, справа І вона мене не колихала б, Та питання виника в загалу: Як же вони будуть нас…                                  нами править?

НА ВЛАСНУ НЕПОТРІБНІСТЬ

Я знаю, що уже ми непотрібні – Поети, провінційні віршомази. Хоч серед нас трапляються і здібні, Та заглушила всіх комп’ютерна зараза.     Читають люди SMS-ки нині. Їм наші книжечки вже задебелі. До кого йти поету-сиротині, Що опинився ніби у пустелі?

Фантазії нашого містечка

«Первое издание «Москва-Петушки», благо было в одном экземпляре, быстро разошлось». Венедикт Ерофеев, «Москва-Петушки», Уведомление автора. Фантастична повість Володимира Кашуби «Придурки у Всесвіті» була видрукувана в двох примірниках. Ним же власноруч, на старій друкарській машинці «Україна», яку я «перепасував» йому, щоб хоч трішки вирівняти його круту життєву синусоїду, яка не вкладалася в трудовий регламент жодної організації чи установи. Машинка тривалий час служила в редакції «Книги пам’яті», і коли тема була закрита, механізм запропонували мені. Років 25—30 про такий «апарат» можна було тільки мріяти: дебелий, надійний, з бездоганно підігнаним українським шрифтом (кількома буквами, які різнять український алфавіт від російського) — він міг ще клацати та клацати… Але настали часи комп’ютерного всезнайства і принтерного шарудіння, й на точний механізм стали дивитися, як на релікт.  У мене було на чому друкувати, і я зразу подумав про Володю: може, у час самотнього безсо

СПРОБА ПЕЙЗАЖНОЇ ЛІРИКИ

               Осіннім листям засипа алею                І мужика, який сидить на лавці.                Він голову схилив, сумує зранку                З природою, як видно, в унісон.                А, втім, причина в нього інша,                Не чергове «природы увяданье».                Йому до фені, власне, пори року.                Він випить хоче. Ну, а «точка»,                Де Валька самогон всім наливає,                Закрита.                Куди ж вона завіялася, стерва?                Може, не вернулась ще з базару?                Коли ж вона вже прийде, опохмелить?..                В душі нуртують злоба і печаль,                Але й надії іскра не згасає.                А листя падає… Природа вперто                Красою мужика рятує.

А ЩО ДУМАЄ З ЦЬОГО ПРИВОДУ НАЧАЛЬНИК ДИСТАНЦІЇ?

Хто не знає «Полтавагазу»? Всі знають. Хто не мав із ним справ? Всі мали. І мають. Окрім тих, хто вперто топить дровами або іншими видами палива, на які не поширюється майже монопольна компетенція «Полтавагазу». Хто не штовхався (або не безмовно нидів) в офісах «Полтавагазу» на Шевченка, 80 або Вавилова, 5? Багато хто. І штовхався, і сидів. Можна сказати: ім’я їм – легіон. Бо майже в кожного в домі – бодай газова плита, а то ще й колонка. От і я недавно мав радість. Втім, не першу. Спочатку понидів на Вавилова, 5. З півгодини почекав, поки випишуть офіційний договір і платіжну книжку попередникові в черзі. Сидячи. Потім майже стільки ж, поки зроблять те ж саме мені. (Нидів уже стоячи).

«КИРПИЧ»

АБО ПРИНАГІДНІ РОЗВАЖАННЯ ПІД ОДНИМ ЗНАКОМ     Попри свою значимість, його було важко помітити. Знак прикріплювали на висоті голови дорослої жирафи (самця, він крупніший), і водії, в чиє поле зору за нормальних обставин він просто не міг потрапити, спрожогу його проскакували… Часто з неприємними для себе наслідками. Бо неподалік небезкорисливо «паслася» державтоінспекція і тріумфально «конала» план - як усієї установи взагалі, так і кожного трудівника в кашкеті зокрема.     І коли навіть найзабудькуватіший, найтупіший місцевий водій затямлював, що десь тут, майже під небесами, висить «кирпич», знак знімали. Водійська громадськість сприймала це як сигнал, що влада пішла назустріч народу, і знову починала їздити за звичним маршрутом.     Тоді, коли ця таки водійська громадськість добре підзабувала, що тут колись висів «кирпич», його чіпляли знову. Могли на два-три стовпи далі. Але неодмінно на тій же висоті – голови дорослої жирафи. І неподалік знову  «залягали в засаду» охоронці по

ЗЛОДІЙ В АВТОБУСІ

Не знаю чому,  мені раптом пригадався випадок чи не 25-літньої давності.  …Їду в автобусі, старому, запилюженому «пазикові», нашою благословенною духовною столицею, тобто, Полтавою. Автобус був не те щоб переповнений, але вільних місць для сидіння не було. Бовтаюся собі, вчепившись у верхню поперечину, і раптом боковим зором помічаю: молодий чоловік зашмуляної зовнішності тягне із сумки пасажирки, що стояла попереду, гаманець. Витягає тихенько, але старанно. А пасажирка, жінка років 35-40, як кажуть у народі, «зчепилася язиком» зі знайомою. Їй не до того, що коїться навколо. Розмова видалася цікавою. Не хочу стверджувати, що в мені раптом заговорила громадянська свідомість. Це було б надто нескромно. Швидше за все це була неконтрольована безпосередня рефлексія. «Карманник!» - заволав я. – «Дивіться, він витяг у вас гаманець!..»

ОЗДОРОВЧА ТИША

    Недавно я трішки прихворів. І здався на денний стаціонар однієї з полтавських лікарень. Треба сказати, що здався я цілком успішно, за посильну ціну (маю на увазі вартість медикаментів). Там навіть їсти пропонували… І те, що в лікарняній їдальні я не харчувався, швидше за все – моя вина. Знаєте, як у тому народному анекдоті: «А ваша Галя балувана!..»     Хоча там було весело! В обід приходили роздавальниці, приносили каструлі з харчами, бадьоро брязкотіли ложками-виделками, на звуки підтягувався недужий народ і, сьорбаючи з тарілочок щось ріденьке (бо дієтичне!), продовжував жваво обговорювати свої хвороби й болячки. Напевне, в палатах забракло часу.     Я слухав у коридорі, біля дверей «Маніпуляційної». Чекав свого часу, коли мені, нарешті, продовжать дірявити «верхній квадрат».

Сварка електорату з полтавським головою

 ЯК ПОСВАРИВСЯ НАВДЯЧНИЙ ЕЛЕКТОРАТ ЗІ  «ВСЕНАРОДНО» ОБРАНИМ МІСЬКИМ ГОЛОВОЮ Електорат – це маса людей, сформована пострадянським життям для голосування. На виборах – у президенти, голови різних калібрів, депутати тощо.     Електорат – не обов’язково частина народу. Це швидше фрагмент натовпу. Або навпаки: натовп - це фрагмент електорату.     Бо, мені здається, народ не продається. За ідеєю. Шляхетною і піднесеною.     Тому, плекаючи в собі ідеалістичні ілюзії, я схиляюся до думки про народну непродажність і мудрість.     А електорат – продається. І в цьому полягає різниця.     Ціна електорату коливається в залежності від того, куди й кого вибирають.     На виборах у президенти, приміром, дарували імпортні парасолі і видавали непогані гроші на відрядження в Київ – для участі в мітингах на підтримку одного з кандидатів.     На виборах дрібніших пошуковців («соискателей») державних посад і подарунки були дрібніші: кульки з гречкою, пакети цукру, консерви і т.д. Так звані харчові