Щоденник грубіяна

Рекомендується: «Політик!» Не пересічна, мов, вівця. Не зайве. Бо культура і освіта Не потривожили його лиця.

    Колеблятельне Якщо правда, що про них пишуть, То які депутати падлюки! Якщо ж ні, і вони – найлюбіші, То, виходить, «писателі» – суки?

Про вплив дурного середовища Усі умом сильніші заднім. Колега дороге пташа – Папугу ару на веранді Улітку в клітці залишав.

         Голос з грядки Не борються, йопт! Тільки видимість. Чим зайнята київська влада? У нас помідори он спи*дили, Й нікому нічого не нада!

О, як багато кандидатів! І стільки ж, мабуть, докторів! Давно вже просвітили б «вату», А урядовців – поготів. Не видно, втім, в умах прогресу, Хоч множиться учених сонм. …В званні немає, певно, сенсу, Якщо був куплений диплом.

Прокинувсь вулкан Кракатау В далекому закутку світу. І що, любі друзі, цікаво: Водночас із радикулітом. Здавалося, де ота Ява? І де мій набридливий «радик»? Та щось у природі їх в’яже В єдиний всесвітній порядок. Й коли в мене «радика» напад, Я твердо, із досвіду знаю: Десь там, на окрайчику мапи, Гриміти почав Кракатау.

Як часто на думку зважаємо Людей, яких ми зневажаємо. Здаємось тоді ми милішими?.. Ні, так ми стаємо дурнішими.

Коли я бачу, як із баків, Що для непотребу й сміття, Зрання стирчать народні сраки, Гадаю: щось пішло не так… Де галасливі депутати – Організатори життя? Хай вчать сміття перебирати! Це теж наука непроста! Чому вони не із народом, Який на смітник завели? …Втім, шулерам, мабуть, не шкода Лоха, якого розвели.

Про вдосконалення не пізно Нам дбати в будь-якому віці. Недавно приятель мій визнав: Я прогресую, зрушив з місця! Якщо від однієї чарки Раніш «косів» я враз й тотально «Тепер ти краще держиш банку!*» - Констатував товариш схвально. *Сленг. Випивати, кидати чарку.

    Польове дослідження народного бидлізму     Те, що вінець природи, тобто, людина, фізіологічно мало чим відрізняється від інших вищих приматів, відомо всім більш-менш освіченим людям. Мало того, в багатьох ситуаціях ми нагадуємо «братів наших менших» і поведінкою.     Колись, досить давненько, я написав матеріал «Коефіцієнт культури – 0,2». В ньому йшлося про  культуру буденної поведінки. Мені спало на думку полічити, який відсоток відвідувачів зачиняє за собою двері, заходячи до кав’ярні. Я сидів неподалік від дверей, надворі була пізня осінь, і ця ідея напевно виникла внаслідок холодного протягу. Більшість відвідувачів  не зачиняли за собою двері. З наявності чи відсутності елементарної  звички зачиняти за собою двері я самонадіяно вивів коефіцієнт культури.     Якщо ви не тотально урбанізовані і бували в українському селі, спостерігали не тільки за дівчатами, а й за домашніми тваринами, то, мабуть...

Якось зазирнув я у атлас (Признаюся: був з бодуна) Й знічев’я хотів відшукати Країну. Свою. Де вона? Та де Україна зазвичай Просторилася, зокрема, Побачив я пляму й табличку: «Вже спи*дили. Більше нема». Отямившись, я, слава Богу, Нарешті збагнув спроквола: Жива ще країна убога! Це «білочка» просто була.

Особисте Не збагну я, ібіт, діалектику, Поясніть мені хоч перед сконом: До хабарників, а не сантехників, Чо миліші менти і закони?

Свій вік імперія пережила. Порівнюють її із динозавром, Який незграбно ще якось чвала, Та видно, що кончина – незабаром. Усі ми смертні. Це із аксіом. Та варто, втім, іще одне збагнути: Скотина ця своїм важким хвостом Ще може людство добре на*бнути.

Колись за гласність виступав. Не проти. Тепер не можу переслухать Ідіотів.