Щоденник грубіяна

Бурчала жінка, досить давня: - Кричать, що жити гірше стало. Раніш на молодицю справну Не знайдеш ліфчика, бувало… А нині різних – скільки хочеш! Усяких розмірів й фасонів. У мужиків, кажу вам точно, Для кращих – замалі долоні».

            Вони стали проявлятися в 90-х роках минулого століття і далі – після 2000-го. Чисто декоративно. Якось помітив, здається, напередодні Пасхи, біля одного з полтавських храмів двійко якихось хлопців в однострої (формі): міліції – не міліції, охорони – не охорони, залізничників – теж ні… З лампасами…             Поділився своїми спостереженнями з приятелем. Може, він знає, хто такі? Тодішнє життя було багате на новинки. - Ага! Ти їх бачив? Я теж. Запитав одного: «Що за організація?» -Мы – казаки. - І що ви тут робите? - Охраняем православных. Чтобы не было нападений, беспорядков… А саме таке миршавеньке, окрім форми нічим не примітне. Я ще подумав: у нас на релігійні свята ніколи не було якихось заворушень. Навіть за радянської влади. Хіба що через великий наплив народу перед освяченням їжі і питва важко було пройти. Тіснява. Може, це й добре, що людин...

Наш шлях в історії тернистий. Та… не уникнути судьби. З одного боку в нас рашисти, З другого – внутрішні жлоби.

Чому немає в нас героїв? Проблема давня й непроста. Вона й сусідів непокоїть, Кричать: і той – не той, і та – не та… «Вони у нас стріляли вперто І не корилися ніяк! Скількох це призвело до смерті – Московських відданих служак!»

Стало не модно буть добрим. Не популярно буть вірним. Менше помітно хоробрих. Більше – тупих і сумирних. Вийшли із моди і чесні. Наче не з нашої ери. Всюди розборки словесні, Менеджери й пенсіонери.