Щоденник грубіяна

Я – як усі.         Я дрібочу в отарі. Між тим, чим далі –         більше різних див. Та ще й сусіди         сумніватись стали: Невже вожак         нас не туди завів? І вперше –         аж зсудомило у яйцях! Вожак нас зрадив?         Ще такого не було! Він же глава!         Не зайчик – побігайчик! І не якесь         облізле геть ху…муйло. Я дрібочу.         І сильно сумніваюсь. Неначе вже         Залісся виднокіл?.. І дриснув би кудись!         Місцевості не знаю… Й не вирвешся         із тІсняви овечих тіл.

Сиділи ми у цирку шапіто І ждали нам обіцяне в програмі: Що економіка зросте на пунктів сто І ми бадьоро виліземо з ями… Це обіцяв верховний скоморох. Здається, говорив цілком серйозно. Ми на арену втупилися вдвох Із жінкою. Ждемо досягнень                                      грандіозних. А на арені, ясно, циркачі: Стрибають, бігають, ковтають шпаги… А в животах у нас чомусь бурчить, І в голові – розцінки із продмагу. Скажу відверто: шоу удалось. Я не прибріхую ні на грамульку. Своє паяци знають ремесло. Чому ж тоді в моєму шлунку булька?

Купив собаку. Й вельми радий. І з вами поділюсь охоче: Собака гавка по команді. А жінка – як сама захоче.

Кондукторка вправно здолала дистанцію від кабіни водія до кінця салону, на ходу нарікаючи: - Вже третє коло їздить… Спить. Будила. Не хоче виходити. Спальню знайшла! Це ще нічого. Що, я не понімаю? Так запах же від неї який! Воняє! Я принюхався. Мені вдалося захопити місце ближче до задніх дверей, і пасажирку, на яку ремствувала кондукторка, видно не було. До того ж вона, мабуть, напівприлягла. Справді, до тролейбусної атмосфери, яка зазвичай пахла погано митими старечими тілами і залежалим одягом радянської доби, додався характерний бомжатський складник. До місця, де я сидів, він долинав у ослабленому вигляді. Але цілком впізнавальному.

Сиділи добре.         Й добре провели Минулий рік.         Як в молоді часи. З ентузіазмом,         як завжди, пили. Жаль,     що Новий зустріти                      нам забракло сил.

Не знаю, докір це чи комплімент, Та бачу, втім, залежність я просту: Який народ – такий і Президент. Шануймо ж нашу спільну глупоту!

Про недовіру Я знемагав. Так гавкав, що упрів. А караван усе бреде й бреде… І зверхньо шкірились  поводирі: «Собака гавка – караван іде.» Я вже не гавкав, а харчав, Коли в сипучі він зайшов піски. Верблюд передній грузнути почав, А слідом інші, кози, віслюки… Затихнув над барханами відчАй. Нікого ніби й не було ніде. Я сам-один. Й високий небокрай… Із ким мені, собаці, жити?                                            Й де?