Щоденник грубіяна

Критичні нотатки на узбіччі провінційного літературного процесу.     Читаючи книжку Олександра Міщенка «Узбіччя» (повість, новели)*, я раз у раз подумки спотикався об внутрішню дисгармонійність літературних текстів.     І справа не тільки в тому, що досить часто авторське означення жанру не відповідає змісту твору. Так би мовити, ярличок взято з іншого товару. Приміром, тексти «Привид». «Шал», надруковані в розділі «Новели», це, безумовно, образки. Вони непогано виписані. Але з більшим правом їх можна було б визначити як вірші в прозі. І це перекидало б творчий місточок між Олександром Міщенком – поетом і Олександром Міщенком – прозаїком. Бо до появи цієї книжки автор практикував і як поет.     Також  справа не в тому, що в книжці сусідують несподівано контрастні сюжети (це, власне, авторське право: що біля чого розміщувати). Але треба якось прогнозувати й читацьке сприйняття. Після фантастичного образка «Привид» не зразу «врубаєшся» в «Святий обов’язок», написаний в жанрі наро

Буває, у певні моменти (Не знаю, навіяно чим?) Здається, що всі президенти – Це заслані кимсь козачки.

Ну як цього нардепа не помітиш?! Дві якості чудово в ньому збіглись: Та важко з’ясувати,                                навіть ерудиту, Він більше провокатор чи невіглас?

Вона з трудом несла свій бюст – В надії щирій: хтось їй допоможе.

Питань багато є на світі. Одне доволі вже старе: Свободи прагне віл щомиті? Чи тільки як ярмо натре?

В стилі дворового хоку Кішка прибилась до мене. Красива, пухнаста. Хвіст лише в неї надкушений. Мабуть, Пес наздогнав її, Бідну. Як подивлюся на неї, Згадую зразу Венеру Мілоську.

«Весь світ – театр», - Шекспір підмітив. На те резони мав свої. А в нас державницьку еліту Невтомно грають шахраї.

Я помилявся: логіка – не вічна. Прийшла пора патологічних – Невігласів, брехлів і клептоманів. Вони вже скрізь: у владі й на екрані. І бореться оця клінічна братія… Так, як і ми, - за демократію. Втім, нагорі їх більша                                     концентрація. Хоча…у цьому теж є певна рація.

Нам кинули коло. Мовляв, рятівне. Радіє народ горопашний!.. Панове, протріть, як то кажуть, пенсне: Воно щось нагадує зашморг.

Все скаржиться уряд на кризу, На спад, дефіцитний бюджет… А наша сусідка, що знизу, Успішно купони  стриже. Відкрила вона своє діло. Їй сам МВФ* не указ! Жене самогонку уміло, Бо завжди є попит у нас! *Міжнародний Валютний фонд

Суб’єктивні нотатки не дуже релігійної людини Це слово пролунало далеченько, на іншій географічній широті, у Лондоні, де днями відбувся Автомайдан за участю тамтешніх українців. Невідомий мітингувальник продекламував «саморобний» вірш, де, зокрема, були рядки: «Ми кажем дружно: Диктатурі – ні!!!         Не будемо служити сатані». Мені здається, в ньому, у вірші, знайшло відбиток   інстинктивне відчуття абсолютного зла, його небезпеки. Ніби на живих людей війнуло пеклом…І вони настовбурчилися, насторожилися. Мені не хочеться оспорювати правічне твердження (до речі, зафіксоване в багатьох релігіях), що будь-яка влада – від Бога. Безумовно, Бог – вселенський господар, деміург. Нібито все – по волі  Його. Але не варто забувати й про Його діалектичного суперника - сатану. Це він претендує на світове главенство, він повставав на всеблагу владу Бога. Отаке в нього, бачте, демонічне марнославство: самому хочеться стати вічним авторитетом.  Одне з теологічних визначень сатани – бр