Щоденник грубіяна

…І щодо народу є сумнів. З придурками в нас – просто драма: Наочно бракує розумних, Щоб вистачило хоч                                  на парламент.

Помер останній. Залишив вдовами двох носорожиць. Теж останніх. А людство розмножається. Хоча би хрен! Й ІДІЛ йому не перепона. Навіть Путін. (До речі, ще живий). Й не воскресять уже цих білих носорогів ні Трамп рудий, ні Юлька із косою, ні збірна олігархів України… Здається, що мені? І де та Африка північна? Там тупотіли ці звірятка, дебелі і підсліпуваті… Подумаю – і так печально! Не сказати… Ні, скажу! За все на цьому (й тому) світі є розплата. І колись напевне Найвищий у світах нас запитає: «Ну, за віщо ви їх зничтожили? Вони вам заважали? Хіба для того сотворив я вас, засранців, щоб ви усе і скрізь вбивали і зжирали?» І нічого сказати буде нам, аби хоч якось відбілитись. Хоч за життя усі ми вміли потриндіти.

Асоціативне       Проїжджав я повз лісопосадку. Працював рівномірно мотор. І згадав про важливі посадки, Які нам обіцяв прокурор. …Потяг вже подали на посадку. Я прийшов, як завжди, загодЯ Й пригадав грандіозні посадки, Що грозився зробити суддя. Потепліло. Народ про посадку Вже клопочеться, і реманент. А всі ждуть, коли будуть посадки, Про які говорив президент. Ось заходить літак на посадку. Слава Богу, хоч злітна без ям. Врешті, де VIP-злочинців посадки? Чому й досі нема ні UA?

Про духовні скрепи, імперську вдячність і  марні сподівання.         Малюнок Васі Ложкіна, РФ     Мені стало якось ніби заздрісно. І досить давненько.     Знаю: заздрість - штука погана. Гальмує розумові процеси й деформує поведінку.     Я почав заздрити російському народові. З приводу духовних «скреп». У нього вони, бачте, є, а в нас – немає. І в мене, зокрема, теж.     Приміром, яка гарна «скрепа»: «Широка страна моя родная». Співається на повні груди (в кого є), піднесено…     А яка потужна скрепа «С чего начинается Родина»! Вона плавно переливається в «Русское поле». За нього самовіддано билися «Комсомольцы-добровольцы» і «Три танкиста», аж поки не прийшов «День Победы» й у Берліні не зацокали підковами козацькі коні. (Тих козаків, які воювали на радянському боці. Не плутати з «німецькими» козаками. Їх теж було немало).  Цокання оформилося в дуже бадьору скрепу: «Едут-едут по Берлину наши казаки».     А лірична скрепа «Катюша», яка гріла душі російських воїнів на ф

Я чую його скрізь і завжди. Й питання спливло мимохіть: А, може ми з ними і справді – Один матюкастий нарід?

«У радянських власна гордість», - Написав колись поет*. І тепер дебелі морди Гордо доять держбюджет. * В.В. Маяковський

Дико оптимістичне Я, мабуть-таки, оптиміст: Заморяться ж, бля, казнокради! Й тоді, звідкіля не візьмись, В нас чесні прорвуться до влади!