Щоденник грубіяна

Навчилися гімн ми співати, Уранці і перед сном. Навчитися б ще й з автоматів Прицільно стріляти гуртом. 

Як зручно, що поруч з каналом Незмінно тривожних новин В меню розмістилася вдало Програма «У світі тварин». Якщо захотів відпочити, То пальчиком тільки натис – І враз у прекрасному світі Ти щирих створінь опинивсь. Там кожен звірок добре знає Порядок і в нім свою роль, Хто, скільки і що споживає. І їм не потрібний контроль.

Мабуть, для тих, хто гадає якось відсидітись.             Як визволяли їх. Не пам’ятаю, з якої причини я зачепився за цей текст. Він був виставлений в Інтернеті давно, був  скромно оформлений, як кажуть, без затій -  аркуші А4 з безпретензійним шрифтом. Збірка спогадів колишніх жителів провінційного містечка Шляве мала скромну назву «Моя доля – тільки  одна з багатьох мільйонів» («Mein Schicksal ist nur eines unter vielen Millionen»). Німці Східної Померанії згадували про те, як вони виживали в 1944-1947 рр. і, зокрема, переселення з рідних земель (їхні предки замешкували там близько 700 років) у західну частину розгромленого у Другій світовій Рейху. По війні ці прибалтійські терени, згідно з  ялтинською домовленістю між країнами антигітлерівської коаліції, мали відійти до Польщі. Пізніше в Польській республіці вони набули назву «Ziemie odzyskane», тобто, «Возз’єднані  землі».     Я, мабуть,  затримався на цих спогадах через те, що сподівався знайти в них згадку про наших захід

Грошей, як на зло, в мене мало. Точніше – немає давно. А то – прислужився б загалу, Знімали б мене у кіно. У мене ідея багата: Всі знають китайську стіну. В оренду її треба взяти За більш-менш помірну ціну.

Наразі постала висока вимога, Народ у істериці б’ється: Де взяти, нарешті, вождя нам такого, Що зовсім не краде й не продається?

(З неопублікованого. Ніхто не взяв) Знов сходняк. Вибираємо владу. Заживемо козирно і зручно. В кандидатах – естет Льовка Задов Й мила Сонька, Із золота ручка.

Було б у нас мільйонів 20                     націоналістів, Жодна падла не посміла б полізти.

або НА БРАК БЛАГОРОДНОГО СОСЛОВІЯ Нагнув главарь наш майже всіх. Прибзділи. Думають: чия ж там черга? І не повстав чомусь ще жодний псих, І графа, блін, нема                                фон Штауффенберга!.. (Написано до подій на Майдані)

Народ – великий організм. Порівняння – не дивина. Та вразило, як придививсь: О, як багато в нім гівна!

АБО ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ЛЕНІНОПАДУ В ПОЛТАВІ Відверто кажучи, знесення пам’ятника Володимиру Іллічу в Полтаві вразило мене любительщиною, тобто, непрофесійністю виконання. Почалося, як зазвичай у нас ведеться, із запізнення. Публічний захід мав початися на початку шостої вечора (хвилин 15-20 було б достатньо, щоб колона молодих виконавців промарширувала від будівлі облдержадміністрації до площі Леніна), але чи крокували не енергійно, чи щось затримало в дорозі, - врешті прибули на годину пізніше. Народні маси вже почали мерзнути, але, попри ремствування, не розходилися: хотіли попрощатися з вождем. Власне, вони усвідомлювали історичність цього моменту: з «обрушением» вождя  закінчується епоха. Можна сказати: зачиняється, гучно гримнувши пам’ятником, як дверима: бабах!     Як не дивно, прихильників «вічно живого» на місці події виявилося небагато. Врешті – в моєму секторі спостереження. Двох немолодих чоловіків, які гаряче наполягали, що пам’ятник - неабиякий витвір мистецтва і