Щоденник грубіяна

Ця фотографія запозичена з ендеерівського видання «Ми і коти» («Wir und die Katzen”), надрукованого 1984 року. Через 6 років НДР не стало, а прекрасно ілюстрована  книга-альбом, яку дбайливо уклав Петер Тайхманн, незмінно привертає до себе увагу котолюбів. У ній є все: історія одомашнення котів, їхні чуттєві здібності, породи котів, на що вони хворіють, особливості поведінки, різного роду котяча статистика і бібліографія, є навіть вірш про котів класика німецької літератури Теодора Шторма. Я купив книжку-альбом за смішну ціну – 7,05 радянських рублів в книгарні «Планета», яка спеціалізувалася   на торгівлі зарубіжними виданнями, практично – соціалістичних країн. Тепер від книгарні (біля палацу дозвілля «Листопад») лишився спогад. Не витримала конкуренції. На знімку розкішний двохмасний перський кіт.

-У мене був товариш, точніше – приятель, - сказав пан Долік, - Яша з Лугової. Прізвище, здається, Кривенко. Жінка в нього була вчителька… Пан Долік уважно подивився на мене своїми наївними голубими очима: «Та ти його, мабуть, знав… Ти ж на тому краю жив… А, може, й на знав. Ти набагато молодший. А він старший за мене… - Яша був трохи дивний. Він ніде не міг працювати. Навіть на легкій роботі. Ходити на певний час, закінчувати о п*ятій чи шостій – це було не для нього. Він провідував приятелів, зазирав у магазини… Жив з того, що купить якусь дрібничку, потім комусь перепродасть дорожче. Таких зараз називають дрібними бізнесменами. Але в чому він добре розбирався, так це у фотоапаратах і особливо в об*активах. Його знали всі фотографи. Щось трохи заробляв… Гриша Павлюк, хороша людина, гравер, він вибивав на могильних плитах написи, портрети небіжчиків, якось запропонував Яші: -Тобі все одно нічого робити. Приходь до мене на цвинтар. Будеш просто сидіти поруч. А то мені нудн

Я його не заводив. Він сам «завівся». Я повертався від дворової сучки (в прямому розумінні – від собаки) і побачив його біля клумби. Моє чемне «киць-киць» він сприйняв цілком серйозно. Повагом підійшов до ганку, а потім шурхнув за мною в двері. Я був потішений такою довірою і поліз у холодильник – дістати дещицю м*ясних обрізків , які я купую на базарі для знайомих собак. Він ніби розумів, що мої клопоти – задля його прохарчування і смирно сидів біля порогу. Обрізки треба було розморозити. Для пришвидшення процесу я їх просто заливав кропом. Кіт терпів. Взагалі це була цікава скотинка. Чорний, довгошерстий, з білою манишкою на грудях і білими шкарпетками…. Можна було подумати, що сибірський. Але вуха свідчили про інше. Вони були приплюснуті, як у британця. Лапи досить короткі. Його зовнішність прозоро натякала на невпорядковане статеве життя найближчих предків. Від одних – те, від других – інше… Він цікаво рухався поза людським житлом – короткими перебіжками, вряди-год

Або тихі спогади про братів наших менших Колеги уклали книжку про «звірушок» - тварин, які замешкують з нами, поруч нас, або, врешті, в межах нашого видноколу.* Написав «колеги» тому, що з багатьма авторами – журналістами я перетинався раніше. Наприклад, із Зінаїдою Мироненко і Ганною Дениско працював в одній редакції. Інші – знайомі з публікацій у обласній пресі. В Полтаві нові книжки презентують досить часто. Але ця не проминула моєї уваги, мабуть, тому, що і я в значній мірі звіролюб. Недавно в своєму блозі навіть виставив статтю під претензійною назвою «Коти в моєму житті». Останнім часом відбувається помітне пожвавлення кото- і собаколюбства. Як закоренілий матеріаліст (Що поробиш – так склалося життя) я звик шукати причини того чи іншого суспільного явища в соціально-економічних обставинах. …Народ живе напружено. Бідкається, лає владу, гризеться між собою… Та є в нього віддушина: прийдеш додому, погладиш кішку… А вона тернеться об тебе, замуркоче… І попускає. П

У мене склалося стійке враження, що активістів, ентузіастів, різних соціально жвавих людей власті недолюблюють. Навіть у тих випадках, коли позапосадові активісти хочуть цим же властям допомогти. Згідно з ними ж затвердженими законами, положеннями, офіційними рекомендаціями тощо. І я їх, власті, розумію. Вони хочуть, щоб було тихо, було звично. Бо різке відхилення – це певний ризик. А чи не викличе воно незадоволення в якомусь сегменті електорату? Бо не за горами вибори. Як би ці вибори не стали перевиборами. Тому треба діяти нишком, з максимальною приємністю для всіх – починаючи від дипломованого розумника і закінчуючи круглим ідіотом. У родинному нам тваринному світі ця поведінка нагадує карася, який на зиму зарився в пухкий мул. Якому глибоко огидні різні порухи на просторах рідного мілководдя.

    Не встигла вітчизняна громадськість вдосталь погорювати з приводу вбивства опозиційного російського журналіста Аркадія Бабченка, як той воскрес. Виявилося, замах був правдоподібною імітацією СБУ. В рамках спецоперації. З метою виявлення… І так далі. Не повторюватиму відоме з роз’яснень спецслужби.     І тут означився чіткий розлам між ужитковою моральністю і технологіями, які застосовують спеціалісти таємного фронту.     Прихильники ужиткової моральності заволали: «Так не можна! Ми дуже хвилювалися! А рідні? Ви подумали про рідних? Тепер вам ніхто не віритиме!»     У зв’язку з таким інтенсивним проявом етичної чутливості мимоволі спав на думку крилатий вислів класика марксизму-ленінізму про корисних ідіотів. Все таки є в цих класиків цінні спостереження і варто вряди-годи на них звертати увагу.

Про духовні скрепи, імперську вдячність і  марні сподівання.         Малюнок Васі Ложкіна, РФ     Мені стало якось ніби заздрісно. І досить давненько.     Знаю: заздрість - штука погана. Гальмує розумові процеси й деформує поведінку.     Я почав заздрити російському народові. З приводу духовних «скреп». У нього вони, бачте, є, а в нас – немає. І в мене, зокрема, теж.     Приміром, яка гарна «скрепа»: «Широка страна моя родная». Співається на повні груди (в кого є), піднесено…     А яка потужна скрепа «С чего начинается Родина»! Вона плавно переливається в «Русское поле». За нього самовіддано билися «Комсомольцы-добровольцы» і «Три танкиста», аж поки не прийшов «День Победы» й у Берліні не зацокали підковами козацькі коні. (Тих козаків, які воювали на радянському боці. Не плутати з «німецькими» козаками. Їх теж було немало).  Цокання оформилося в дуже бадьору скрепу: «Едут-едут по Берлину наши казаки».     А лірична скрепа «Катюша», яка гріла душі російських воїнів на ф

"Сільська хата", 90-е гг. Влад Габда Або трохи про його новелу «Серце вкраяла»             Коли я прочитав новелу Володимира Шкурупія «Серце вкраяла», в пам’яті раптом спливло інше прізвище, дивнувате як на український слух – Мерзликін. Це російський письменник. З його оповіданням я ознайомився років… Давненько. Переважно через те, що на нього дружно напустилися літературні критики. Це створило певну рекламу. В Радянському Союзі була прикмета: якщо офіційні діячі лають, значить, це щось цікаве, гідне уваги.             Оповідання Мерзликіна  було сюжетно простеньке. Солдатик (строкової служби) приїжджає в рідну «дєревєньку» у відпустку. І от молодий автор, на той час – початківець, описує, як «служивий» відпочивав, що чув, що бачив. У кількох словах: пиятика, бійки, лихослів’я. Якщо й ліпити якийсь стильовий ярличок  на це раннє оповідання Мерзликіна, то швидше за все – невигадливий натуралізм. Або примітивний реалізм.  А це вочевидь непохвально. Бо в російській, та

 Громадськість, тобто ми з вами, дуже занепокоєна, що багато українців стали виїжджати за кордон. На заробітки.             «А хто тут працюватиме?» – Чути розпачливі голоси.             Я стривожений рівно наполовину.             Якщо їдуть працювати в РФ, то шкода. З кількох міркувань. Воленс-ноленс своєю працею заробітчани зміцнюватимуть країну-агресора. Яка на нас напала і вже навіть не приховує свого наміру задушити українську державність і роздерти країну.             Не обтяжуватиму текст прикладами (висловами, виступами, прямими образами), які постачають «з-за поребрика» різні посадові особи РФ. Про них достатньо начуті.             Шкода й з іншого приводу. Або, як полюбляв говорити мій далекий родич, що, на жаль, давно помер: «Я вот о чем!..»             Наші заробітчани набираються на сході не кращих манер, не передового технологічного досвіду, не вищої побутової культури.             Бо: «С кем поведешься, того и наберешься». Изумительно верная посло

АБО ЧЕРГОВЕ ПЕРЕВЕРТАННЯ АЙСБЕРГА             Не пригадаю, по якому саме українському телеканалу транслювалася ця передача. Я вирізнив її з великого обсягу інформації, яка щодня й щоночі навалюється на наші мізки, мабуть, через те, що її смислове наповнення ламало  моє (і не тільки) стереотипне уявлення, що поляки недолюблюють росіян, ставляться до них з упередженням. Бо чіпко пам’ятають історичні образи й нещастя, пов’язані з історією співіснування польського народу і російської держави. Всі свої приниження, винищення, висилки…             Українці, порівняно з поляками, видаються не такими «обидчивими», сумирнішими. Хоча … їм теж є, що пригадати.             Але – немає чим.             Ця спокійність, а то й схильність до «братання» (за будь-яких обставин!) має не стільки вроджене походження (такі вдалися…), а пізніше, набуте за останні два-три століття.             Для того, щоб знати свою історію, треба мати її носіїв, зберігачів – вищу верству, інтелігенці

на тлі історичного процесу     Полтавська новина: група спортсменів, серед них і чемпіон України зі змішаних єдиноборств, напідпитку, напала на родину приватного підприємця, учинила в кав’ярні погром і відступила тільки потому, як син власника, захищаючись, застосував вогнепальну зброю…     У сутичці одна людина вбита (нападник), двоє тяжко поранені: власник закладу і дитина, в яку поцілила рикошетом дробина.     Власне, подібна новина – не новина. Схожі сценарії розігруються по всій Україні.     Групи спортсменів, які в певних подієвих контекстах називають частенько тітушками, можна без драматичного перебільшення називати бандами спортсменів.

            Вони стали проявлятися в 90-х роках минулого століття і далі – після 2000-го. Чисто декоративно. Якось помітив, здається, напередодні Пасхи, біля одного з полтавських храмів двійко якихось хлопців в однострої (формі): міліції – не міліції, охорони – не охорони, залізничників – теж ні… З лампасами…             Поділився своїми спостереженнями з приятелем. Може, він знає, хто такі? Тодішнє життя було багате на новинки. - Ага! Ти їх бачив? Я теж. Запитав одного: «Що за організація?» -Мы – казаки. - І що ви тут робите? - Охраняем православных. Чтобы не было нападений, беспорядков… А саме таке миршавеньке, окрім форми нічим не примітне. Я ще подумав: у нас на релігійні свята ніколи не було якихось заворушень. Навіть за радянської влади. Хіба що через великий наплив народу перед освяченням їжі і питва важко було пройти. Тіснява. Може, це й добре, що людина намагається відігравати якусь соціально активну роль. Корисну. А з іншого боку, хто його на це напоумив? Чи

Я звично кляв Цюдурочку*, яка знову загуляла й готувалася порадувати двір новим котячим виводком: «От скотина! Тільки їсть і трахається! Як людина…» Сусід Славик, він не тільки водила, а й мисливець, солідно зауважив: - Значить, хороша харчова база. - В смислі? - Як є, що їсти, популяція збільшується. Он у полі розвелося мишви, так і в лисиць в одному виводку по 5-7 лисенят. А ви ж її м’ясом годуєте… - Яким м’ясом! Дешеві м’ясні обрізки! - Отож. Харчова база надійна. Можна розмножуватися. Я вирішив зменшити кішці денну пайку. Під вечір вона настирливо голосила під вікном, вимагаючи звичного харчування. Напевне, вона не зрозуміла причинно-наслідкового зв’язку: будеш займатися розмноженням – хрен тобі на воротник, а не обрізки. Будь сита коханням. Втім, вона, мабуть, дуже любила цю справу – котовиробництво і за жодних обставин не бажала його залишати.

Будівля колишнього КДБ. Нині там СБУ. До цього вона називалася «Вулиця Крупської». Оскільки подруга жизні Владіміра Ілліча ніколи в Полтаві не була, то на початку світоглядних турбуленцій її безконфліктно перейменували на вулицю Федора Моргуна. А ще раніше, до революційної діяльності Надежди Константіновни й трудового ентузіазму Федора Трохимовича, цей район міста прозивали Колонією. Там колись, іще-іще раніше, на початку 19-го століття, були поселені німецькі ремісники-сукнороби. І жили вони і їхні нащадки досить компактною громадою аж до наступного, 20-го, століття, поки в Росії не почалось… Тепер про них знають тільки очитані краєзнавці. Прості полтавці на запитання «Чому – Колонія?» відповісти, не гадаючи, не можуть. Бо в розпал революційної боротьби не тільки німці порозбігалися, а й була зрівняна із землею Лютеранська церква, кірха, де чинно молилися німецькі протестанти. Але це в іншому місці, між нинішнім державним педагогічним університетом і Галерею мистецтв. Там, де ко

Нотатки «ватника». вул. Радянська, нині Монастирська Найяскравіші епізоди мого дитинства пов’язані з яром. Узимку ми, хлопчаки з прилеглих вулиць, каталися там на лижах і санках, а хто мав ковзани, - «бороздили просторы» двох ставків. Вони були, якщо дивитися від провулка Госпітального, правіше, один за одним. Їх розділяла  гребля, утворюючи невеличкий, затишний каскад. Далі була ще одна гребля і ще один ставок, але його відгородили високим парканом. Лазити туди ми остерігалися. Це була казенна територія. Вона належала чи то до сільськогосподарського інституту, чи то до технікуму, розташованих на вулиці Сковороди (тоді ще, здається, Лассаля).  Там, біля третього ставка, вештався сторож. На першому ставку відбулася моя перша спроба навчитися плавати. Її влаштували старші хлопці. Вони вкинули мене вставок, і я добирався до берега, захлинаючись водою з ряскою і намагаючись відштовхуватися від дна. Якось прибився… Мокрий і переляканий. З боку вулиці Сковороди, майже над яром, с

Я теж пам’ятаю пилові бурі. Це було взимку. Ми дуже обурювалися, бо по припорошеному пилом снігу лижі ковзали погано... А варто було трохи пригріти сонечку, то сніг одразу чорнів. До речі, книгу Ф.Моргуна "Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» допоміг видати «Полтавський вісник». Я тоді став редактором, і першим, хто привітав мене на новій посаді, був саме Моргун. Уже наступного ранку він зателефонував, відрекомендувавшись: "Це дзвонить хлібороб Моргун". На  прохання Моргуна ми перечислили певну суму друкарні, а він потім подарував нам кілька десятків книг. В редакції була й презентація. Після цього ми з Моргуном, можна сказати, заприязнилися і він часто заходив в редакцію або телефонував. А ще був кумедний епізод, пов’язаний з книгою "Сталінсько-гітлерівський геноцид". До Полтави саме приїхав вождь комуністів Симоненко. Я прихопив щойно подаровану Моргуном книгу і попхався на Клубний, 2, на "пресуху".

  І. С. Бокому, навздогін Звичайно, я до нього «вхожий» не був. Не той рівень, не той калібр, не та проблематика. А він до мене якось  зайшов. Редакція газети «Полтавський вісник» спершу розміщувалася на першому поверсі Полтавського міськвиконкому, у правому крилі. Якщо дивитися прямо від Корпусного парку. (Потім було два переселення редакції. В останньому я участі вже не брав). Він зайшов у мій кабінет швидко, навально. У пам’яті виринув рядок з раннього Владіміра Маяковського: «Вошла ты, резкая, как «Нате!». Звісно, я його відразу впізнав. - Федор Моргун, - чітко відрекомендувався він. - Павло Стороженко, - відповів я, ввічливо підводячись зі стільця. - Это вы оклеветали меня в журнале «Крокодил»? - Нет, я оклеветал вас в журнале «Перець». Отакий у нас відбувся бліц-діалог. Федір Трохимович зразу ж пішов. Приходив він не до мене. Кого шукав - уже не пам’ятаю. Здається, його хтось супроводжував. Не можу пригадати не через слабкість пам’яті, а тому що був зосере

Натуральна історія     Нині стала модною тема котів. У ФБ кожен третій пост – котяча морда (мордочка, мордуська, мордище. Означення можна вибирати в залежності від розміру і виразу котячого «обличчя» та ситуації, в яку котяра потрапив чи створив).     Підхоплений масовим рухом котолюбства, я вирішив написати, ну, якщо не мемуар, то хоча б етюд на тему «Коти в моєму житті».     …Вирішив то вирішив, але мої життєві зигзаги з їхніми, котячими, перетиналися досить рідко. Найдовше я спілкувався і, власне, спілкуюся й досі, з кішкою на прозвисько… Втім, про прозвисько далі.     Роки три тому, купуючи на базарі м’ясні обрізки, я бовкнув:     - Це для нашої Блядуньї, - щоб продавчиня, бува, не подумала, що це я дійшов до такого харчування. Гординя, бачте.     - Кого це ви так називаєте, - поцікавилася молода жінка.     - Та кішку! Знову кошенят навела… Тепер жерти безперервно просить.     - Настояща женщина! – чомусь зраділа продавчиня. Й ім’я таке цікаве…     Не скажу, щ

Або кілька слів з приводу мого давнього упередження     За моєї молодості, яка припала на епоху абсолютного торжества марксизму-ленінізму і книжкового дефіциту, страшенним попитом користувалися збірники афоризмів. У мене до цього часу зберігаються ці прекрасні книжки. Приміром, «В мире мудрых мыслей», «Золотые россыпи», «Симфония разума»… Придбання майже кожної збірки супроводжувалося інтригою. Передусім,  треба було довідатися, яка книгарня одержала щось путнє. По-друге, добре якщо в ній працювала знайома продавчиня. А якщо в книгарні знайомих не було, я мав їх терміново завести… Доводилося, висловлюючись сучасною термінологією, вступати в корупційний зв’язок.     Такий підвищений попит на афористику можна пояснити не тільки банальним бажанням інтелігентної (чи напівінтелігентної) людини «поумничать», покрасуватися завдяки «заемной мудрости», а й потягом простого радянського читача до незамулених джерел філософії, історії, мистецтва.     Бо не вічно ж цитувати В.І. Леніна, Л.

Або трохи  про мутантів, орлів і Змія-Горинича     Колись, пізнього Середньовіччя, а подекуди й донині, мандрівні циркачі та інший бродячий люд полюбляв заробляти на демонстрації різного роду відхилень від норми – у людей, тварин тощо.     За відносно скромну плату публіку запрошували оглянути, приміром, волохату жінку, маленького чоловічка – ліліпута, телицю з шістьома ногами, курку з двома головами… Або навпаки – гіганта з одним оком, такого собі натурального циклопа. Коли «відхилень» бракувало, то заради заробітку їх фальшували. Наприклад, цілком симпатичну жінку обклеювали тонко вичиненою шкурою кози чи вівці. І атракціон готовий: волохата жінка!      Можливість оглянути незвичну істоту приваблювало багато людей. Телевізорів тоді не було. Розваги можна було перелічити на пальцях: ну, побитися в шинку, помилуватися, як вішають розбійника, послухати оповідки мандрівного ченця… Та й усе, мабуть.     На сучасній науковій мові істот з відхиленнями часто називають мутантами.