Щоденник грубіяна

Господи! Почуй мій тихий голос. Попросити я давно хотів: Якщо можеш, то не зводь ніколи  Гроші хитрих із продажністю хохлів. Та дедалі більше помічаю, Що усе в нас йде якось навскіс… Господи! Невже я знов загаявсь Й зі своїм проханням запізнивсь!?

Народ затужив за порядком. Уже недалеко й до бунту. Та враз пригадалась розкладка: Нема з кого вибрати хунту!

Недаром, напевно, всі кажуть, Що в нас – Богом дана земля. Ліси є, степи, гірські кряжі, Моря і родючі поля. Оглянув Бог край подніпрянський: Як справа його вигляда? Замислився – і для балансу В сусіди Московію дав.

Я знаю свою роль. Я мушу буть терплячим, Допоки бандюки копичать капітал. Бо як же нам розвинутись інакше, Без того, щоби хтось не обікрав загал? Я хрін без солі тут тихенько доїдаю, Свідомий, що цього з нас вимага прогрес. Якщо ж не дотягну я до земного раю, То значить хрін закінчився увесь.

Коли я бачу в козака Живіт не менший, аніж фура, То зразу здогад виника: Походить він з номенклатури.

Уже почали роздавати, Вже люди пакети несуть… Та й правильно: із депутата Хоч шерсті паршивої жмут. Я теж дрібочу на роздачу. Та й хто б з нас «на шару» не взяв?! Й міркую собі, попри вдячність: Це ж скільки він, стерво, накрав?

Почув, що любить крокодил Життя не менше, ніж вівця. Але це не найбільше з див: Він просто ним харчується.

Працедавці, учорашні крадії, Вимагають від трудящого загалу, Щоб усі на них віднині – день при дні – Чесно і сумлінно працювали.

Засмутило персонально відкриття, Що у нас мала тривалість ще життя. Як поліпшити статистику сумну? Довше житиму. І цим їй підмогну. Але тут незапланована біда: Приятель мій достроково дуба дав. Й хоч пішов він, як то кажуть, в кращий світ, Злий на нього: зіпсував нам                                        статистичний звіт.

    Напевне, я поганий українець –     Російською коряво розмовляю     Й до храму  Божого (сусідньої країни)     Хіба що напідпитку забрідаю.

    На вуса він нерівно дихав,     Як виросли, то й не голив.     Він милувався ними стиха,     Плекав турботливо й ростив.

Не йде Кабінет у відставку. На владнім олімпі закляк. І хто б що на нього не цявкав, Це все ж обнадійливий знак. Здається, усе провалили… Та думка втішає в цей час: Якщо за посади вчепились, Не все ще розкрадено в нас!                                               2013 р.

Або трішки про нормальність    Отож: звідкіля? Власне, це запитання риторичне, на яке всі знають відповідь, але не проговорюють її вголос. Через вихованість, бажання уникнути  простонародної грубизни, делікатність… Якщо перенести це запитання в соціально-політичну площину, то до причин «промовчування» можна додати й правову обачливість, і небезпідставне побоювання: ну, назву, крякну… А що потім? Чим це для мене закінчиться?  Ця еротико-фізіологічна приповідка пригадалася, коли я подумав про феномен «тітушок», власне, найманців, які завжди виникають у тому місці і в той час, коли треба побуцькати якихось опозиціонерів чи просто невдоволених владою. Хто їх спонукав, хто доручав цю «роботу», за які такі форми вдячності вони взялися її виконати? Правильно, всі знають, точніше: прозорливо здогадуються, хто справжній замовник, під прикриттям якого авторитету вони махають кулаками і корчать люті гримаси. Але між геніальним здогадом і точним знанням, оперт...

Бурчливо-ветеранське Ну що з історії навзаєм візьмеш?! Як кажуть москалі: «Да разве что кукиш». Я  їздив на будови комунізму, Щоб депутатські діти їздили в Париж.

Розчулився. Аж просльозився здуру: Хвилює в Раді всіх моральна чистота: Ось-ось напишуть політичні курви Закон для наших трудових путан.

У мене настрій радісно-совковий: Так хочеться сходити на парад! Бо нас веде проффесор Янукович Й московський науча патріархат.

Я став вже трохи не такий: Підкульгую і ломить спину… Але якщо нам не дають жінки, То можна ще любити Батьківщину.

Довідався я нещодавно, братці, Що нашу предки – не неандертальці, Що це вони – місцевої породи, А ми в Європі нібито заброди.

Є логіка у політичних спокус, В роздачах охочих до влади: Якщо ти продався за торбу комусь, Він потім вагон в тебе вкраде.

Унадилась до мене кішка в гості, З квартири нижньої, не звідкілясь. Гадаю, як вона смачного просить: «Хоча б разок хазяйку привела…»

Я творчості її прихильник давній. Упевнений, вона – улюблениця муз. Які у неї образи і рими                 вправні! Та до вподоби мені більше                 пишний бюст.

Автомобіль не розкіш?.. Один із зигзагів долі якось завів мене у Диканьку. Знаєте, оту, згадувану Миколою Васильовичем Гоголем у відомих «Вечерах…». Я там учителював. Але не свою коротку (бліц!) кар’єру вчителя я хотів би розлого описати. У пам'ять запав один дрібний, але промовистий епізод. ... Ми з дружиною хотіли щось купити і, коли підійшли до ЦРУ (для тих, хто не знає або призабув радянські абревіатури – центральний районний універмаг, а не те, що зразу спало на думку), то звернули увагу на новенькі «жигулі». Втім, не стільки на них, скільки на жінку, яка сиділа спереду, праворуч від місця водія. ЇЇ  округле обличчя променило таку гордість і зверхність, що не помітити цього було важко. Я спочатку, як кажуть, не врубався. «Що це вона? З якого приводу торжество?» - запитав у дружини. Бо вважав її кращим, ніж я, знавцем жіночих душ. «Не зрозумів? Це вона пишається, що має таку машину». Це було досить давненько, десь у першій половині 70-х років минулого століття, і, мабут...

О господи вічний, великий, Є все в нас по волі Твоїй: Є люд гомінкий, різноликий – Трудяги, ліньки, шахраї…

Є політик у нас в місті: Пухлі щічки, дамська попа… Все його тривожать вісті: Раптом вступимо в Європу?..