Щоденник грубіяна

3 березня 1877 року відбулася історична битва на Шипці    А.Н. Попов (1858-1917) Захист Орлиного Гнізда 12 серпня 1877 р. силами 35-го Брянського і 36-го Орловського полків, сформованих винятково з полтавців. У війні на Балканах Російська імперія втратила понад 17 тисяч чоловік (убитими  і пізніше померлими від ран). В походах багато померло від хвороб. Але є один факт, який казенні історики і ЗМІ послідовно замовчували: принаймні половина вояків російської армії на Балканах були українці. У лавах російської армії також були  поляки, фіни, прибалти та представники інших народів й, звичайно, росіяни. Коли відзначається 3 березня, не згадується й Румунія, хоча тисячі румунів геройськи загинули, особливо в кривавій битві за Плевен. На кожне 3 березня у нас згадується  тільки Російська імперія і жертви російського народу. Таким чином, ця дата перетворюється в свято гібридної війни і московської пропаганди. Це недостойний підхід до поминання  полеглих у війні 1877-1878 рр. Давайте

Будівля колишнього КДБ. Нині там СБУ. До цього вона називалася «Вулиця Крупської». Оскільки подруга жизні Владіміра Ілліча ніколи в Полтаві не була, то на початку світоглядних турбуленцій її безконфліктно перейменували на вулицю Федора Моргуна. А ще раніше, до революційної діяльності Надежди Константіновни й трудового ентузіазму Федора Трохимовича, цей район міста прозивали Колонією. Там колись, іще-іще раніше, на початку 19-го століття, були поселені німецькі ремісники-сукнороби. І жили вони і їхні нащадки досить компактною громадою аж до наступного, 20-го, століття, поки в Росії не почалось… Тепер про них знають тільки очитані краєзнавці. Прості полтавці на запитання «Чому – Колонія?» відповісти, не гадаючи, не можуть. Бо в розпал революційної боротьби не тільки німці порозбігалися, а й була зрівняна із землею Лютеранська церква, кірха, де чинно молилися німецькі протестанти. Але це в іншому місці, між нинішнім державним педагогічним університетом і Галерею мистецтв. Там, де ко

Нотатки «ватника». вул. Радянська, нині Монастирська Найяскравіші епізоди мого дитинства пов’язані з яром. Узимку ми, хлопчаки з прилеглих вулиць, каталися там на лижах і санках, а хто мав ковзани, - «бороздили просторы» двох ставків. Вони були, якщо дивитися від провулка Госпітального, правіше, один за одним. Їх розділяла  гребля, утворюючи невеличкий, затишний каскад. Далі була ще одна гребля і ще один ставок, але його відгородили високим парканом. Лазити туди ми остерігалися. Це була казенна територія. Вона належала чи то до сільськогосподарського інституту, чи то до технікуму, розташованих на вулиці Сковороди (тоді ще, здається, Лассаля).  Там, біля третього ставка, вештався сторож. На першому ставку відбулася моя перша спроба навчитися плавати. Її влаштували старші хлопці. Вони вкинули мене вставок, і я добирався до берега, захлинаючись водою з ряскою і намагаючись відштовхуватися від дна. Якось прибився… Мокрий і переляканий. З боку вулиці Сковороди, майже над яром, с

Я теж пам’ятаю пилові бурі. Це було взимку. Ми дуже обурювалися, бо по припорошеному пилом снігу лижі ковзали погано... А варто було трохи пригріти сонечку, то сніг одразу чорнів. До речі, книгу Ф.Моргуна "Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» допоміг видати «Полтавський вісник». Я тоді став редактором, і першим, хто привітав мене на новій посаді, був саме Моргун. Уже наступного ранку він зателефонував, відрекомендувавшись: "Це дзвонить хлібороб Моргун". На  прохання Моргуна ми перечислили певну суму друкарні, а він потім подарував нам кілька десятків книг. В редакції була й презентація. Після цього ми з Моргуном, можна сказати, заприязнилися і він часто заходив в редакцію або телефонував. А ще був кумедний епізод, пов’язаний з книгою "Сталінсько-гітлерівський геноцид". До Полтави саме приїхав вождь комуністів Симоненко. Я прихопив щойно подаровану Моргуном книгу і попхався на Клубний, 2, на "пресуху".

  І. С. Бокому, навздогін Звичайно, я до нього «вхожий» не був. Не той рівень, не той калібр, не та проблематика. А він до мене якось  зайшов. Редакція газети «Полтавський вісник» спершу розміщувалася на першому поверсі Полтавського міськвиконкому, у правому крилі. Якщо дивитися прямо від Корпусного парку. (Потім було два переселення редакції. В останньому я участі вже не брав). Він зайшов у мій кабінет швидко, навально. У пам’яті виринув рядок з раннього Владіміра Маяковського: «Вошла ты, резкая, как «Нате!». Звісно, я його відразу впізнав. - Федор Моргун, - чітко відрекомендувався він. - Павло Стороженко, - відповів я, ввічливо підводячись зі стільця. - Это вы оклеветали меня в журнале «Крокодил»? - Нет, я оклеветал вас в журнале «Перець». Отакий у нас відбувся бліц-діалог. Федір Трохимович зразу ж пішов. Приходив він не до мене. Кого шукав - уже не пам’ятаю. Здається, його хтось супроводжував. Не можу пригадати не через слабкість пам’яті, а тому що був зосере

    З аборигенського життя Тут був завод. Тепер його нема. Не пережив прогрес і прогресистів. Нагадує про нього тільки нам Зупинка. Де в тролейбус можна сісти.

        Гегемонське Я п’ю один. І в цьому є резон. Гарантія: ні з ким не посварюся. Посиджу трохи. Навіть не уп’юся За скромно сервірованим столом. Я п’ю один. Але не в цьому суть. Політики набридли і розмови, Яка підлянка нас чекає знову І що патологічні ще утнуть.

    Мабуть, п’єса Перший: - Хіба не ясно? Й ти не знав це, Що нами правлять знов мерзавці? Другий: - Не так! Це не вкраїнські звуки. А правильно: керують знов падлюки. Третій: - Панове, це не варте суперечки. І ті, і другі – безперечно.

Земля багата… Просто ельдорадо! Здавалось: заживемо незабаром! Та не угледіли ми                           шустрі руки влади – Як в тих наперсточників,                                      на базарі…

    Політико-дидактичне Є віра в правителів давня – В наївність народного стада. Міняють тому безугавно Розсудливість на хитрозадість. Та в надрах простацької маси (Не варто про це забувати) Образи копичаться з часом… Глядь – може й на роги підняти.