Щоденник грубіяна

Засвідчують нам деякі моменти: Вже є народ. Нема ще Президента.

Він, бля, пеньок. Хоча й демократичний. За що не візьметься – іде все прахом. І думка якось виникла практична: А, може, його всучить олігархам?

До вас, улюблені, моє програмне слово. Проголосуйте, як минулий раз! І житимете й далі ви ху…чудово, А я невтомно турбуватимусь про вас. Я пам’ятаю ваші кращі риси: Продажність, тупість, неохоту змін… Збагатитесь ви, як церковні миші, Якщо пролізу я, нарешті, у Кабмін. Я вас люблю, на голову лінивих, Забудьків, крикунів, вопще – народ. Такими ви приємні особливо, Бо ви моя стара надія і оплот.

Я зрозумів (до речі, без півлітра): Щоб бути чесним, він занадто хитрий.

    Я вийшов на свій звичний робочий маршрут і засопів, глибоко вдихаючи свіже повітря. Згідно з рекомендаціями лікарів-пульманологів.     Біля банку «Надра», якраз напроти старої автостанції, з потяганої іномарки, здається, AUDI, виліз молодий чоловік у костюмі кольору темного смарагду і звернувся до мене ламаною російською.     Костюм навіяв спогад про каламутні 90-і (минулого століття), коли «круті», намагаючись виділитися зі свого вчорашнього плебейського середовища, почали вбиратися у яскраві піджаки: червоні, бурякові, зелені.     Втім, ностальгувати з цього приводу було ніколи, бо іноземець, низькорослий худорлявий брюнет, запитав, чи не міг би я показати дорогу до готелю.     Я заходився розповідати, але, помітивши, що той нібито не врубається, перейшов на німецьку, вибачившись, що англійською я ледь-ледь, то, може, пан розуміється на цій?     Він був приємно подивований і відповів мені мовою Гьоте, згадавши, поміж іншим, що він зі Швейцарії, з німецькомовного кан

Про «злобных укров» шум великий Московське підняло багно. Та Блок писав: «Хоть имя дико, Но мне ласкает слух оно».    

Помітив оце вже хто-небудь? Не тільки ж мені очевидно: Найвищої думки про себе Багате нетесане бидло.

Взялися. Цілком і зокрема. Проводимо, врешті, реформи. Та знову в ходУ старі схеми І крадуть все так же – невтомно. А, може, нам час зрозуміти: Не варто даремно пручатись. Є різні народи на світі, А ми ось такі – крадькуваті.

        Захоплене Придивляюся не звіддалік І дивуюся їхньому хисту: Так розводити люд з року в рік – Це на рівні ілюзіоніста. 

    На наш владний серіал У серіалу є продовження. Жлоб за жлобом у владу лізтиме… Не суть, що БУВ –             бандитського походження. Й не суть, що НИНІ–             зі знанням англійської.

Начальство лає він невтомно. І цей, і той у чомусь винен… Забулось, як півроку тому Продав свій голос за сто гривень.

Гадаю, що знайдеться критик: Такого, мовляв, не буває. Та варто нам тільки розлити, Як поруч і він виринає! Бувало: для експерименту Збирались таємно… І знову У передковтальні моменти Стакан свій він ближче підсовав. Нарада у нас відбулася. На що ж оце явище схоже? І ми порішили: у Васі Такий надзвичайний дар Божий.

Або трішки про печальну долю динозаврів Спогад логістичний          Мені було років шістнадцять. Я вчився в КМТ (Крюківський машинобудівний технікум, м. Кременчук) і на вихідні інколи їздив додому, в Полтаву. Взагалі, молодих полтавців досить рідко заносило на навчання в наддніпрянське місто. В Полтаві вистачало своїх навчальних закладів. Я був серед небагатьох.   Їздив здебільшого попутними. Бо – дешевше. Попутна – це не легкове авто. Їх тоді у народу майже не було. Попутна це вантажівка, «полуторка» (вантажопідйомністю півтори тонни, звідсіля й назва), або «газон» (трьохтонка). Інколи траплялися ЗИСи (абревіатура: Завод имени Сталина). Часто доводилося торохтіти на кузові. Добре, якщо там була лавка – дошка, прикріплена між бортами. На неї можна було присісти. А як не було – їхав навпочіпки, або на чому доведеться. І абсолютне везіння – якщо біля водія, в кабіні, було не зайнято. На кузові було приємно їздити весною. Свіже повітря, сонце, вітер в обличчя… Осі

Повз бак сміттєвий я хотів пройти. Дивлюсь: хтось риється…Рішуче, як господар… Очам не вірю: «Сеня, невже ти?..» А він:     «Я маю бути разом із народом!»

Життя не здавалось сиропом. І вийшло якось в мене так: Стрічав я людей хитрожопих Й ні разу ще – хитрих собак.

Скільки планів в житті пережив! Всі – важливі, із «громадья». 5-річні, 3-річні, до жнив, Роковин… Взагалі – до *уя! Не згадаю усіх вже. Ослаб М’ать, на голову. Що не кажи… Але дивно: пригадую баб, До дрібничок… З якими «дружив». Певно, в мене порода така: Не сприймаю політику – й квит. Ну, хіба що, якби голяка Нанесла комсомолка візит…

Дивуємося безпорадно: В них швидкість – стрімкіша за звук. Момент – й на вершинах командних Вже сотні брехлів і падлюк.

Покладали на нього надії. В світлу даль, говорив, поведе. А тепер кожен пень розуміє: Що на всіх нас                        він хрен покладе.

Жили ми за законом щоб, Нас закликав політик-жлоб. Коли ж натихаря він крав, Себе чомусь не закликав.

Котяра голосить. Що з нього візьмеш?! Напевне, яйця крутить на погоду. І я прислухався до організму. Спокійно там. І трохи шкода.

Була шкідлива звичка в мене – Дивитись Раду перед сном. Тепер я знаю достеменно, Що більше правди - в доміно.