Щоденник грубіяна

Засвідчують нам деякі моменти:
Вже є народ. Нема ще Президента.

Він, бля, пеньок. Хоча й демократичний.
За що не візьметься – іде все прахом.
І думка якось виникла практична:
А, може, його всучить олігархам?

До вас, улюблені, моє програмне слово.
Проголосуйте, як минулий раз!
І житимете й далі ви ху…чудово,
А я невтомно турбуватимусь про вас.

Я пам’ятаю ваші кращі риси:
Продажність, тупість, неохоту змін…
Збагатитесь ви, як церковні миші,
Якщо пролізу я, нарешті, у Кабмін.

Я вас люблю, на голову лінивих,
Забудьків, крикунів, вопще – народ.
Такими ви приємні особливо,
Бо ви моя стара надія і оплот.

Я зрозумів (до речі, без півлітра):
Щоб бути чесним, він занадто хитрий.

Я вийшов на свій звичний робочий маршрут і засопів, глибоко вдихаючи свіже повітря. Згідно з рекомендаціями лікарів-пульманологів.     Біля банку «Надра», якраз напроти старої автостанції, з потяганої іномарки, здається, AUDI, виліз молодий чоловік у костюмі кольору темного смарагду і звернувся до мене ламаною російською.     Костюм навіяв спогад про каламутні 90-і (минулого століття), коли «круті», намагаючись виділитися зі свого вчорашнього плебейського середовища, почали вбиратися у яскраві піджаки: червоні, бурякові, зелені.     Втім, ностальгувати з цього приводу було ніколи, бо іноземець, низькорослий худорлявий брюнет, запитав, чи не міг би я показати дорогу до готелю.     Я заходився розповідати, але, помітивши, що той нібито не врубається, перейшов на німецьку, вибачившись, що англійською я ледь-ледь, то, може, пан розуміється на цій?     Він був приємно подивований і відповів мені мовою Гьоте, згадавши, поміж іншим, що він зі Швейцарії, з німецькомовного кантону, а тут …

Про «злобных укров» шум великий
Московське підняло багно.
Та Блок писав: «Хоть имя дико,
Но мне ласкает слух оно».    

Помітив оце вже хто-небудь?
Не тільки ж мені очевидно:
Найвищої думки про себе
Багате нетесане бидло.

Взялися. Цілком і зокрема.
Проводимо, врешті, реформи.
Та знову в ходУ старі схеми
І крадуть все так же – невтомно.

А, може, нам час зрозуміти:
Не варто даремно пручатись.
Є різні народи на світі,
А ми ось такі – крадькуваті.

        Захоплене
Придивляюся не звіддалік
І дивуюся їхньому хисту:
Так розводити люд з року в рік –
Це на рівні ілюзіоніста. 

    На наш владний серіал
У серіалу є продовження.
Жлоб за жлобом у владу лізтиме…
Не суть, що БУВ –
            бандитського походження.
Й не суть, що НИНІ–
            зі знанням англійської.

Начальство лає він невтомно.
І цей, і той у чомусь винен…
Забулось, як півроку тому
Продав свій голос за сто гривень.

Гадаю, що знайдеться критик:
Такого, мовляв, не буває.
Та варто нам тільки розлити,
Як поруч і він виринає!

Бувало: для експерименту
Збирались таємно… І знову
У передковтальні моменти
Стакан свій він ближче підсовав.

Нарада у нас відбулася.
На що ж оце явище схоже?
І ми порішили: у Васі
Такий надзвичайний дар Божий.

Або трішки про печальну долю динозаврів Спогадлогістичний          Мені було років шістнадцять. Я вчився в КМТ (Крюківський машинобудівний технікум, м. Кременчук) і на вихідні інколи їздив додому, в Полтаву. Взагалі, молодих полтавців досить рідко заносило на навчання в наддніпрянське місто. В Полтаві вистачало своїх навчальних закладів. Я був серед небагатьох.   Їздив здебільшого попутними. Бо – дешевше. Попутна – це не легкове авто. Їх тоді у народу майже не було. Попутна це вантажівка, «полуторка» (вантажопідйомністю півтори тонни, звідсіля й назва), або «газон» (трьохтонка). Інколи траплялися ЗИСи (абревіатура: Завод имени Сталина). Часто доводилося торохтіти на кузові. Добре, якщо там була лавка – дошка, прикріплена між бортами. На неї можна було присісти. А як не було – їхав навпочіпки, або на чому доведеться. І абсолютне везіння – якщо біля водія, в кабіні, було не зайнято. На кузові було приємно їздити весною. Свіже повітря, сонце, вітер в обличчя… Осінню – холодно.…

Повз бак сміттєвий я хотів пройти.
Дивлюсь: хтось риється…Рішуче, як господар…
Очам не вірю: «Сеня, невже ти?..»
А він:
    «Я маю бути разом із народом!»

Життя не здавалось сиропом.
І вийшло якось в мене так:
Стрічав я людей хитрожопих
Й ні разу ще – хитрих собак.

Скільки планів в житті пережив!
Всі – важливі, із «громадья».
5-річні, 3-річні, до жнив,
Роковин… Взагалі – до *уя!

Не згадаю усіх вже. Ослаб
М’ать, на голову. Що не кажи…
Але дивно: пригадую баб,
До дрібничок… З якими «дружив».

Певно, в мене порода така:
Не сприймаю політику – й квит.
Ну, хіба що, якби голяка
Нанесла комсомолка візит…

Дивуємося безпорадно:
В них швидкість – стрімкіша за звук.
Момент – й на вершинах командних
Вже сотні брехлів і падлюк.

Покладали на нього надії.
В світлу даль, говорив, поведе.
А тепер кожен пень розуміє:
Що на всіх нас
                       він хрен покладе.

Жили ми за законом щоб,
Нас закликав політик-жлоб.
Коли ж натихаря він крав,
Себе чомусь не закликав.

Котяра голосить. Що з нього візьмеш?!
Напевне, яйця крутить на погоду.
І я прислухався до організму.
Спокійно там. І трохи шкода.

Була шкідлива звичка в мене –
Дивитись Раду перед сном.
Тепер я знаю достеменно,
Що більше правди - в доміно.