БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ
![Зображення](https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg_Ul0Ca4fNIRqeBvZVZZi1TVvf1KXpaWpFYDtsAE6kOgkgn3RFFojspnQ0JS6F568Pc_Sxa7aTqnmsmEgZFlo-DwAJ7Jp24G4fapQltfEIXPKJ0CJI_suijI2gpM3aHPpTDfzXBpbbvjl2/s640/Pavlo_Storozhenko.jpg)
Спогади провінційного журналіста (частина I) Недавно полтавський карикатурист Михайло Шлафер попросив мене написати представлення на художника – «перчанина» Анатолія Василенка. Його малюнки мали виставити в місцевій галереї мистецтв разом з працями закордонних художників-сатириків. Мовляв, ти співпрацював з журналом, так кому ж писати, як не тобі? Я швиденько нашкрябав представлення. Бо Василенкові давно симпатизував як художникові вдумливому, працьовитому. Його малюнки можна було розгортати в самостійні прозові сюжети. Одне слово, Анатолій – не одноразовий «ізошуточнік». Цей, власне, робочий епізод наштовхнув мене на іншу думку: А чому б не написати хоча б трішки про старий «Перець»? До його першого закриття. Коли головним редактором був Федір Маківчук, аксакал української (стриноженої партійним наглядом) сатири, людина з пронизливими блакитними очима, який, здавалося, бачить тебе наскрізь з усім «нехорошим», що хотілося б приховати. Я тривалий час був власкором журналу