НА МІНЛИВІСТЬ ЧОЛОВІЧОГО СМАКУ

    На вуса він нерівно дихав,
    Як виросли, то й не голив.
    Він милувався ними стиха,
    Плекав турботливо й ростив.


    Любив за вуса свою кішку,
    Хоч в неї був не гірший хвіст.
    Все, що вусатіло, хоч трішки,
    Було безвусого миліш.

    Та через час, якоїсь днини,
    Явила доля одне з див:
    Пробились вуса і в дружини…
    І тут він вуса розлюбив.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»