Ескізи недавньої Полтави. ВУЛИЦЯ ЙОГО ІМЕНІ.

Будівля колишнього КДБ. Нині там СБУ.

До цього вона називалася «Вулиця Крупської». Оскільки подруга жизні Владіміра Ілліча ніколи в Полтаві не була, то на початку світоглядних турбуленцій її безконфліктно перейменували на вулицю Федора Моргуна. А ще раніше, до революційної діяльності Надежди Константіновни й трудового ентузіазму Федора Трохимовича, цей район міста прозивали Колонією. Там колись, іще-іще раніше, на початку 19-го століття, були поселені німецькі ремісники-сукнороби. І жили вони і їхні нащадки досить компактною громадою аж до наступного, 20-го, століття, поки в Росії не почалось… Тепер про них знають тільки очитані краєзнавці. Прості полтавці на запитання «Чому – Колонія?» відповісти, не гадаючи, не можуть. Бо в розпал революційної боротьби не тільки німці порозбігалися, а й була зрівняна із землею Лютеранська церква, кірха, де чинно молилися німецькі протестанти. Але це в іншому місці, між нинішнім державним педагогічним університетом і Галерею мистецтв. Там, де колись бушував безкомпромісний атеїзм, - тепер затишний трикутний скверик. Хоча… й кірху шкода. У неї була гарна готична архітектура.

Вулиця Крупської, нині – Федора Моргуна, обмежувала зі східного боку район Колонії і з’єднувала вулиці Сковороди й Балакіна. За часів «Крупської», в 50-х – 60-х роках, на стику з вулицею Сковороди був невеличкий базарчик, обладнаний дощатими стільницями, прибитими на зариті в землю дерев’яні стовпчики. На ньому продавалися простенькі харчі, якими підторговували городяни, що жили на околиці. До часу перейменування вулиці базарчик не дожив. 

Хлопці, які мешкали в районі так званої Колонії, одстоювали її честь і гідність у бійках з ватагами з Центру, Кобищанів, Подолу… Сусідні Павленки були переважно союзниками.

В будинку на розі вулиць Федора Моргуна й Балакіна жила родина рідної сестри мого діда баба Галя. Це був їхній будинок з самого початку, і їх потіснили в кутову кімнату пізніше, чи баба Галя з дітьми  поселилася тут після втрати чоловіка, мені невідомо. Знаю тільки з розмов старших родичів, що її чоловік Семен наймав мого діда обрізати фруктові дерева. Дідусь тямив у садівництві і брався за будь-яку роботу, бо після повернення з Першої світової власного господарства ще не нажив, а діти вже пішли. У зятя були великі садки за Полтавою, в бік Диканьки, і  роботи там не бракувало.

Баба Галя була висока, кощава, ніс мала тонкий, з горбинкою. Була схожа на мого дідуся. Хто б збоку глянув, зразу б зрозумів, що вони родичі. В старості носила окуляри з товстими скельцями, і за ними ніби плавали світло-голубі, вицвілі від літ очі. Прожила вона досить довго, аж несподівано для свого неблагополучного життя, - 86 років. До останнього на родинних застіллях «кидала» чарку (100 грамів, маленький гранчак), незмінно примовляючи: «Ото тільки до 28-го й пожили!..»

28-ий рік (минулого століття) для неї був межею, за якою починалися нещастя. В країні грянула колективізація. Її чоловік Семен, людина по-купецьки розсудлива й далекоглядна, бачив до чого воно хилиться, передав свою землю й сади новоутвореним колгоспам. Сподівався зберегти хоча б особисту свободу, бо чув і бачив, що вже пішли розкуркулення й висилки. Це йому вдалося частково. Його з родиною не вислали, тільки арештували й засудили. Відбував покарання за свою колишню заможність у Полтаві.  Працював у кочегарці обласного управління ОГПУ (чи міліції, напевне не скажу, а уточнити вже ні в кого). Робота була тяжка, з вугіллям, але головне – був у теплі і одержував пайку.

Його звільнили у розпал голодовки. Просто вирядили на вулицю. Свою родину на старому місці він не знайшов. Їсти з собою не було. Вмостився переночувати в старому покинутому сараї. Там і закоцюб. Бо зима  33-го була сувора.

І тут я хочу звернути увагу на таке явище як «народний телеграф». Хтось Семена знайшов, як кажуть нині, ідентифікував. І ось до баби Галі прийшли й сказали: «Отам, у сараї, лежить твій чоловік. Забери…»

Баба Галя залишилася з чотирма дітьми на руках. Не знаю, чи встигла вона щось приховати з колишніх статків. Якщо й встигла, то, мабуть, гуртом швидко проїли. Часи були голодні, а харчі дорогі. Старший син Мишко поступив в училище ФЗО  (фабрично-заводское обучение). Там, слава Богу, годували.

Сестри підростали. Я пам’ятаю найменшу, Соню.  Їй було тоді років 15-16. Вона була бліда, ходила тихо, як привид, в очах застиг переляк. Прямо живий аналог картини Едварда Мунка «Зойк». Взагалі вона народилася нормальною і росла, як усі діти. Та під час окупації якийсь німецький солдат, придурок, вирішив полякати дівчинку. Грізно скривив обличчя, наставив гвинтівку і гучно так: «Паф! Паф!» Маленька Соня вже знала, що як стріляють, то людина вмирає. Вона перелякалася. І з переляку вже не вийшла. Вона впізнавала своїх, віталася, але коли чула гучну розмову, приставляла до губів палець, мовляв, «Тихо!» Боялася, щоб не почули німці. Померла вона рано.

А старший син Мишко був призваний на самому початку війни, потрапив у бронетанкові війська, до 1945 року командував танком… Додому писав: «Їду визволяти Колю».

Наведу ще  один приклад, який підтверджує існування «народного телеграфу». Коля, тобто, мій дядько, потрапив у полон під Клином. Його порятували товариші. Тягли в колоні полонених, малопритомного, з пробитими грудьми… Оклигав. Серед полонених були й лікарі. Потрапив у концтабір. Спробував втекти. Порвали собаки… Німці ледве не пристрелили. З концтабору визволяли американці. Міг поїхати на Захід. Відмовився. Прийшов у радянську зону окупації. Направили у фільтраційний табір. Там колишніх полонених перевіряв «Смерш» (скорочено: смерть шпионам. Це був спеціалізований підрозділ військової контррозвідки). Пощастило: зустрів земляка, той попередив: «Ти в якому званні?» - «Лейтенант». – «Кажи, що рядовий. А то додому на потрапиш. Поїдеш далі, в Сибір… Зараз звірити списки неможливо».

Так дядько, виснажений до кісток, із задавненим туберкульозом, повернувся з війни.

Для мене цілковитою загадкою лишається, як рідні могли довідатися, що він потрапив у полон і перебуває в концтаборі. Це ж скільки людських контактів мало відбутися, щоб звістка досягла «зацікавлену сторону»! Бо листування з в’язнями концтаборів  не існувало в природі. (Не плутайте з остарбайтерами. Ті могли додому писати).

Микола і Мишко були не тільки двоюрідними братами, вони дружили… У квітні 1945-го, під час штурму Кенігсбергу, в танк Михайла влучив німецький снаряд. До Перемоги залишався якийсь місяць.

У дядька Миколи до кінця життя висів на стіні старанно відретушований фотопортрет брата. Мишко – лейтенант, у танкістському шоломі, на грудях три ордени Червоної зірки, значок «Гвардія». Просте, відкрите обличчя. Хотів визволити Колю…

Його сестри майже щороку їздили в Калінінградську область на день Перемоги, провідували могилу брата. Заміж вони не повиходили, бо по війні з чоловіками було сутужно, а просто прижити дитинку, мабуть, не наважились.

На них цей витривалий і хазяйновитий рід вичах.

Отакі в мене зв’язки з вулицею Моргуна. Останнім часом на ній з’явилося кілька красивих нових котеджів. А так вона була й залишається «заповненою» переважно  міщанськими будинками дореволюційної доби. За радянських часів вони обросли різними прибудовами й прикалабками. І там виростало багато моїх ровесників, які ходили в 7-у школу.

                        Павло СТОРОЖЕНКО

м. Полтава, школа №7