Щоденник грубіяна

  НА НАШ ІСПАНСЬКИЙ СТИД * Виборно - передвиборне За політичним стежу я життям Й такого висновку дійшов недавно: Як ще Господь пошле кривляку нам, То буде всім капець безславний!   Хіба що передума і простить. Господь кара не вперше глупотОю!.. Але куди засунути іспанський стид? – Питання болісне. Само собою…   * Почу ття сорому й ніяковості за дії інших людей, коли їхня поведінка здається тупою і ганебною. Фото з Інету

  НА ЗЕЛІНИ ПЕРЕСТАНОВКИ ЗазвИчай «валить» в ін успішних. Із заздрості й ревнивих міркувань. І тупо споглядають на це інші, Хоч врядування вже –   як злий кафешантан.   Карикатура з відкритих джерел Інету

  ЗАПНУТЕ ВІДДІЛЕННЯ Про мою пам ’ ятну образу   Якби мене запитали, який випадок здався тобі особливо образливим, і не тільки для тебе, а й для твого народу, я напевне згадав би оцей. На сторонній погляд ніби побутовий, «нейтральний», не вартий серйозної уваги. …Ми з дружиною поверталися з Польщі. Провідували дочку, яка викладала в ліцеї англійську мову. Польська республіка недавно вступила до ЄС, і поляки, які знали англійську, посунули західніше, в інші європейські країни, де за роботу платили більше. Утворилися вакансії, які почали заповнювати «англомовні» українці. У сусідньому відділенні (це був плацкартний вагон) їхали наші, українські, жінки. Судячи з розмов, вони доволі вдало спродалися, по дорозі скупилися й тепер гомоніли на різні побутові теми. Я до них не дослухався. Було не цікаво. Жіночі справи! І раптом у котроїсь із жінок (чи в кількох одразу) виникла спокуслива ідея: «А давайте примІряємо! Як воно: пасує?.. Фігури ж різні!...» «Та ну, як ти тут пр...

                                                        Ірландські окрушини   БІЛЯ ЧУЖОГО ПАМ ’ ЯТНИКА   Не посоромлюся зізнатися, що моє дитинство минуло на тлі радянського монументального мистецтва. Власне, не тільки моє. Нам усім, людям співвідносного з моїм віку, салютували біля брам парків відпочинку гіпсові піонери, тримали снопи пшениці дебелі колгоспниці, а на Донбасі я ознайомився з металевими представниками робітничих професій. Вони пильно дивилися з-під захисних щитків (металурги), міцно тримали відбійні молотки (шахтарі), вчені (правда, на плакатах) уважно зазирали в глибини ядра. Це я про будову матерії… У мене були знайомі художники-декоратори, які виготовляли наочну агітацію. Пригадую їхні професійні розмови: «Скільки леніних ти намалював?» Тобто, скільки вождів ти зобразив? Йшлося про портрети. Чи скільки ти лені...

                 ЇХНЯ ВДЯЧНІСТЬ На очі трапилася титульна сторінка «Независимой газет ы » 1990 року , яку виставила у FB відома українська письменниця Оксана Забужко. Але я звернув увагу не тільки на її цікаві розважання, а й на зафотографовану решту змісту, який послугував тлом її есею. Зокрема, привернув увагу заголовок «Москва без цукру не залишиться!» І далі: з України намічається постачання й інших продуктів. Власне, врядування Москви через популярну газету намагалося заспокоїти населення, яке було неприємно збуджене дошкульними перебоями в постачанні харчів. Нагадаю, це був період розпаду Радянського Союзу. Планова економіка рухнула, казенні господарські зв’язки обірвалися, населення вчилося виживати в незрозумілих умовах… У моїй пам ’ яті до цього часу стирчить плакат, зафотографований на якомусь московському мітингу: «Хохли! Накормите нас!». Я не жартую і не злословлю. Намагався відшукати його в GOOGLE ’ і – не вдалося. Але ...

  НА СВО Ї ТРИВОГИ   Який вразливий світ! Раніш не думав… Утім, не землетрус ляка чи метеору дотик. Вража, як не стає в мережі струму, Або в «верхи» прорвалась пара ідіотів. Карикатура з Інету