Ірландські окрушини
ВНИЗ ПО МОНАСТИРСЬКІЙ,
А ПОТІМ НАПРАВО…
Сказав ти: «Їду в край далекий,
знайду нове я, інше море.
І місто я нове знайду, красивіше, ніж це.
А щастя тут мені ніколи не всміхнеться…»
Це з Костянтиноса Кавафіса, грецького
поета. Ці рядки трапилися мені на очі в далекій юності. І якось, без особливого
напруження, запам’яталися.
Як, приміром, напис на давній могилці, що в самому низу монастирської гори:
«Огуй Іван Васильович». Там був колись цвинтар. Знову ж таки: запам’ятав
не навмисно, а тільки тому, що іще хлопчаком, швиденько пробігши вулицею
Совєцькою (нині Монастирською) й звернувши направо в провулок Бистрівський і
спустившись біля 12-ої школи, я вискакував на стежку, яка вела попід
монастирською горою і цвинтарем до Ворскли. Там я ловив рибу: піскарів і
бичків. Впіймати щось крупніше я був нездатний, та й «струмент» у мене був негодящий,
для початківця: вудлище з ліщини, шмат абиякої ліски й не завжди підходящий
гачок. Це нині рибальський інструментарій настільки ускладнився й
урізноманітнився, що я до нього й не наближаюсь. Пізно освоювати.
…Ні, не
шукай земель нових й морів незнаних.
Подасться
й місто слідом за тобою,
І ти
дивитимешся на ті ж доми
Й
старітимеш на тих же вулицях,
Де був
раніше…
Я, власне, хотів написати про продукти,
які споживають тут українці. І ця невеличка передмова веде до того, що ми тут
їмо. Рано чи пізно, спробувавши місцеві «спеціалітети» (калька з німецької), ми
повертаємося до харчувального досвіду, який набули ще в дитинстві й більш-менш
зрілому віці. Потужно нагадують про себе звички, які сформувалися на
Батьківщині. Приміром, сало можна здибати в польському або литовському шопі. До
речі, в сусідніх народів кухні подібні, впізнавані, страви можна їсти без
остороги.
Поляки й литовці почали приїжджати на заробітки
в Ірландію невдовзі після того, як їхні країни вступили до Євросоюзу. А за
людьми потяглися й торговці. Ми часто навідуємося в польський магазин. Їхні
продукти співвідносні з нашими. Але асортимент, мабуть, різноманітніший.
Зокрема, сальтисонів, зельців, ковбас. В польському шопі транслюють останні
вісті (польською), лунає ненав’язлива легка музика, теж польська. Там
трапляються також українські продукти.
В маркетах почали «виринати» «рошенівські» кондвироби. Українські біженці
їх охоче купують. І хвастаються: «Це наші, українські!». Правда, нині
Зеленський намагається це виробництво на батьківщині «викорчувати».
Поступово налагоджується й наша харчова
логістика. Українські бусики привозять з батьківщини нефільтровану «пахучу»
олію, сало, мед – все, що полюбляє вітчизняний споживач, чим смакує пересічний «небалуваний»
громадянин.
Правда, вибір меду тут досить великий.
Його привозять з багатьох європейських країн. Приміром, зі Словаччини, Польщі,
Словенії. Але наш, український, – найкращий. Може, тому, що не проходив такої
ретельної обробки й зберіг природну запашність і сторонні дрібні часточки, які
теж впливають на смак і запах. Пригадуєте, у котрогось із американських
наукових фантастів є невеличкий епізод: варять єль, і в казан випадково
опускається листик з дерева… І він додав неповторного смакового відтінку напою.
Може здатися я тут виступаю більше як
патріот, а не медознавець. А чому б і ні? Втім, є компромісний варіант: я
поєднав у собі обидві особи. Пригадую, як з дружиною ми ходили на свято меду в
Полтаві і вибирали, пробували… Прекрасний був час! Передвоєнний. І, як
говориться в старому єврейському анекдоті: «Й кому це заважало?!» Не хочеться
поганити цей простенький текст грубою лайкою на адресу сусіднього народу.
Мене колись, років 4-5 тому, потішила
вивіска невеликої продуктової крамнички на вулиці Семена Антонця (колишня
Балакіна). Вона була просто й промовиста: «Харчі». Хазяїн цього торгового
закладу вочевидь мав смак і до мови.
(До речі, трішки не з цієї опери, але:
чи не впала вам в очі назва перукарні на непарній стороні вулиці Соборності?
Так от, її назва «Шалена краса». І не хочеш, а запам’ятаєш.
Браво!)
Взагалі в Ірландії дуже смачні й
різноманітні напівфабрикати. Наприкінці строку придатності ціни на них
знижують, і незаможним біженцям й біднішим місцевим мешканцям можна загалом
непогано й смачно підхарчуватись. Непрямим свідченням цього є наявність «в
публічному просторі» не просто дебелих, а дуже товстих людей. А, може, вони з
принципу не хочуть сідати на дієту? Я б теж не сів. А не переїдаю з іншої
причини.
Недавно я надибав у навчальних
матеріалах з англійської мови цікавий текст. Лікар розповідав пацієнту, хто
мудріший: шлунок чи мозок. Лікар був переконаний: шлунок мудріший. Він не
приймає в себе нічого зайвого, шкідливого, огидного. На відміну від мозку, який
зберігає в собі масу непотребу: випадкових знань, непрактичних теорій, які
часто не знаходять в житті жодного застосування.
Так що: шлунок мудріший? Щось у цьому є.
Павло
СТОРОЖЕНКО,
м.
Лонгфорд, Республіка Ірландія
На ірландській фермі (власне фото)
Коментарі
Дописати коментар