«УСЕ ЖИТТЯ УСОВІЩАЮ ХАМА…»

    Це назва одного з розділів поетичної книжки Ганни Дениско*. Дійшовши до цієї декларації, я спіткнувся об власну рефлексію: «А йому – по барабану! На те він і хам. Хіба віршами, друкованим словом хама переконаєш?! Тут потрібні якісь інші засоби…Взагалі, наша праця –літературна, публіцистична – в справі навернення хама має, мабуть, дуже низький ККД, менший, ніж у перших паротягів. Інакше навколо панувало б суцільне прекраснодушшя…»
    На моє переконання, публіцистична творчість – це різновид донкіхотства. І займається ним Ганна Дениско вже давно. Як сама, не по-жіночому, зізналася в передмові: «…45 літ прокипіла у журналістському казані».
    Мені видалося трохи дивним, що це – її перша книжка. Було багато публікацій, вона неодноразово брала участь у різноманітних колективних збірках… А от потурбуватися, щоб якось солідно оформити свою творчу активність, руки не доходили? Чи байдужа до «слави земної»? Мабуть, причиною –вічний журналістський поспіх, та й вдачею скромна… Давно її знаю.
    Вона починала свою журналістську «кар’єру» (я «залапкував» останнє слово, бо воно в буквальному значенні якось мало пасує до цієї професії, а до Ганни –анітрохи) в далеких 70-х у давно зниклій з читацького виднокола обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини». І коли перечитав вірші, написані нею того часу, то якось побіжно зауважив, що писати щиро можна було й тоді.

Або не писати зовсім. Навіть якщо тебе стрімляють писком у щось сумнівне.
    Якби мене попросили одним словом визначити творчу вдачу Ганни Дениско, то я назвав би її народницею. Настільки все, пов’язане з її малою батьківщиною, з долею всього українського люду, їй близьке –інколи до щему, до розпуки.
        Покинута, мовчить земля.
        Тут не заплаче немовля
        Ні на твоїх, ні на моїх,
        Ні на руках її.
        Де дворища були й садки –
        Жовтіють сосонки  хисткі…
            («Захід сонця у Малій Загрунівці»)
    Це – з її давніх віршів. А ось ще один фрагмент:
        Біля того ясена
                    два дубки,
        Красно я вам дякую,
                    парубки,
        Що були ви ґречними,
                    як орли,
        Що оба любов свою
                    так несли,
        Як тремтливу свічечку
в храм святий…
            («Дівоча пісня», переспів з народного)
З сучасного погляду дивно, що ці, так би мовити, політично невинні рядки, колись могли спричинити партійне збурення. Вірш, пригадує Ганна, «раптом викликав лють найвищого гебістського начальства області: порівняння «як тремтливу свічечку в храм святий» було потрактовано як пропаганду «релігійного обскурантизму». Я тоді була у декретній відпустці в рідному селі Загрунівці, тож колеги з «Комсомольця Полтавщини», спасибі їм, взялися мене рятувати без мене: засіли, обговорили, вказали, попередили, папірця написали і куди треба віднесли, таким чином захистивши від звільнення з посади заступника редактора». (Із вступу до книжки).
Ось через такий, досить недавній, ідеологічний ідіотизм ми пройшли. А дехто ще тужить за тими часами. Коли все було просто і ясно… Правда (це не тільки моє спостереження), багато  колишніх  партійних наглядачів нині радо подалися до церков, переважно Московського патріархату. Так би мовити, впали в «релігійний обскурантизм»…
Здавалося. настали інші часи – вільніші. Але новітні перетворення –економічні, соціальні, політичні – не принесли морального вдоволення поетесі. Окрім, хіба що, одного – можливості відкритого говоріння, прямого називання «хто є хто». Ганна часто згадує слово «свобода», інколи пише його з великої літери (передмова: «Насправді усі ці вірші - про Свободу»), та  водночас в багатьох її творах прозирає глибоке розчарування тим, як народ  нею розпорядився. Поки людність перебувала у скромній «совковій» задумі, хто ж про неї краще потурбується, до плодів свободи найшвидше дісталися ті ж таки «хами», «тупе злодійське кодло», «бандитське шобло»…
    Час зупинився.
                Регіт із імли:
    - Месію ждали?
                Іроди прийшли!
        Спас на крові…
        Спас на брехні…
            (З вірша «Спас на крові»)
Тому:
    На голу землю пада Божий гнів:
    - Я дав вам Край найкращий, тихі води,
    Провідників в дорозі до свободи,
    А ви все бігли в стайні до царів,
    Вождів, начальства, злодіїв в законі,
    І розум свій топили в самогоні,
    Й закльовували всіх, хто не змалів…
        (З вірша «Пам’яті В’ячеслава Чорновола»)
І тут, мабуть, час сказати кілька слів про особливості громадянської лірики Ганни Дениско. Це скорше жорстка викривальна публіцистика, «прямоговоріння» з важкою, пронизливою лексикою. Вірші такої «набатної» тональності в її доробку останнього часу переважають. На жаль… І це жалкування стосується не стільки творів Ганни Дениско (вона просто говорить правду, очевидне!), скільки всіх нас - маленьких складників  українського соціуму.
Може здатися дивним, але її непримиренна віршована публіцистика чимось нагадала мені писання протопопа Авакума, старовіра, релігійного письменника Московської Русі (середина 17 ст.) Мабуть, - досить частим запобіганням до релігійної образності, безкомпромісністю у висновках, чітким  позиціонуванням себе на боці Добра і боротьба зі Злом у багатьох його проявах, особливо протиукраїнських, антинародних. Напевне, не випадково титул розділу «Прорватися – народом – із тюрми» ілюстрований зображенням ікони, на якій Георгій-побідоносець вражає змія, уособлення зла.
        Вірую.
        І в усі дива Ісусові –
        Вірую.
        Кажуть, він міг би хлібиною
        Людство нагодувати.
        Але прогнали Ісуса
        З мого  села в тридцять третім.
        Диявол став серед току,
        Куди стягали збіжжя
        Із проскрибованих хат…
                (З вірша «Сredo»)
Це не єдина історична ремінісценція у віршах Ганни Дениско. Вона згадує: 
Тяжкі походи з-за порогів
Стожильних наших козаків…
        (З вірша «А на обрії – Феодосія»)
Непокоїться:
    Новий Полтавський бій зчиня Москва,
    Новий плетуть Андрусів фарисеї…   
Жалкує:
    Прахом пішло, що дісталось нам гордого й вічного,
    Волю козацьку проспали і раю збулись.
        (З вірша «Друже мій, враже, ділити з тобою нам нічого…)
Звичайно, щоб уповні розуміти вірші поетеси, треба бути бодай поверхово очитаним у вітчизняній історії. І не зі «сторонніх рук».
Поза свою нехіть до «захвальних» епітетів, не можу не згадати «Український романс». Там уся наша історія 20-го століття: стисло, розпачливо, драматично. Романс, здається, написаний кров’ю серця, і в кого в душі лишається ще хоч краплина «українськості», не зможе  байдуже перебігти очима його рядки. Щось таки залишиться…
Як на мене, «Український романс», його духовна насиченість перебуває в безнадійному контрасті до майже цілковитої мотиваційної нешляхетності нашої правлячої верстви. Це так, якщо м’яко…
Хоча Ганна Дениско, як співалося колись у популярній пісні, «человек давно городской», вона усе ж співець села. У неї навіть натяку немає на так звану міську лірику, натомість – постійна ностальгія за селом, щирими сільськими людьми, сільськими видноколами.
Вона мріє:
    Позичити б веселої води
    Для човна й двох вербових весел
    Та й попливти на груньташаньське плесо,
    Де птаство неполохане сидить.
        (З вірша «Позичити б веселої води…»)
    Місто її душить:
        Мов бджоли в вуликах, живем –
        Так скупо доля простір мірить.
        Два з гаком – стелі доторкнем,
        П’ять метрів – стіни зуби шкірять.
        В оцих лабетах – хто повірить –
        Ще й вільнолюбства дух несем?
            (З вірша «Мов бджоли в вуликах, живем…»)
    Вона з розчуленням згадує навіть важку сільську працю:
        Мені це свято – з батьком жнивувать,
        І насолода вергати покоси.
             (З вірша «Додому, додому…»)
    І ця Ганнина вірність своїй малій батьківщині, постійність уподобань викликають мимовільну повагу. Хоча б тому, що в давніх філософів постійність, незмінність характеру вважалися основою інших чеснот, а в наших умовах мені здаються смішними намагання вчорашніх сільчан з усіх своїх сил «косить под городских». У цьому мало гідності, більше – почуття неповноцінності.
    Попри певну різноманітність поетичної палітри Ганни Дениско, не всі ліричні різновиди репрезентовані в книжці однаково. Приміром, малувато інтимної лірики. Що для поетеси-жінки загалом не характерно.
Наприкінці минулого століття із журналістики «вийшли» такі відомі полтавські поети як Михайло Шевченко, Михайло Казидуб, Тарас Нікітін. Ганна Дениско – їхня колега і майже ровесниця. У їхній творчості інтимна і громадянська лірика співвідносяться в різних пропорціях. На мій погляд, пристрасна публіцистичність, громадянська заангажованість найпотужніше  виражені саме в неї. До речі, її переклади з білоруської в розділі «Вірші про Свободу» вкотре підтверджують прихильність поетеси до громадянського осмислення народного життя. Враження від змісту примножується версифікаційною вправністю, власне, професіоналізмом поетеси.
На початку цих нотаток я порівняв публіцистичну діяльність з донкіхотством, а її ефективність – з примітивним паротягом. Але якщо пригадати, що Дон Кіхот все-таки ошляхетнив хоча б одну людину – Санчо Панса, то, напевне, її варто продовжувати. Бо кожна людина – цінність. Але щоб усіх зразу? Це було б дивом. А дива підвладні лише одній Істоті – Богу. І тоді «народ, що ходить у пітьмі, побачить світло велике; на тих, що живуть у країні тіні смертної, світло засяє…» Це біблійний вірш, з Ісаї. Навів цей фрагмент і сам здивувався: я ж світська людина! Мабуть, вплинуло насичене релігійними образами віршування Ганни Дениско.
            Павло СТОРОЖЕНКО
         * «Все так давно, немов і не було…», видавництво «Інтерграфіка», Полтава, 2011.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ

НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ. (Тарас Шевченко)