ЯКЩО ЗАВТРА – ОКУПАЦІЯ?

Мабуть, для тих, хто гадає якось відсидітись.

            Як визволяли їх.

Не пам’ятаю, з якої причини я зачепився за цей текст. Він був виставлений в Інтернеті давно, був  скромно оформлений, як кажуть, без затій -  аркуші А4 з безпретензійним шрифтом. Збірка спогадів колишніх жителів провінційного містечка Шляве мала скромну назву «Моя доля – тільки  одна з багатьох мільйонів» («Mein Schicksal ist nur eines unter vielen Millionen»). Німці Східної Померанії згадували про те, як вони виживали в 1944-1947 рр. і, зокрема, переселення з рідних земель (їхні предки замешкували там близько 700 років) у західну частину розгромленого у Другій світовій Рейху. По війні ці прибалтійські терени, згідно з  ялтинською домовленістю між країнами антигітлерівської коаліції, мали відійти до Польщі. Пізніше в Польській республіці вони набули назву «Ziemie odzyskane», тобто, «Возз’єднані  землі».
    Я, мабуть,  затримався на цих спогадах через те, що сподівався знайти в них згадку про наших західних українців, яких у ході операції «Вісла» польські власті за погодженням зі сталінським Радянським Союзом депортували зі східного пограниччя Польщі на свіжо набуті землі Східної Померанії. Тобто, з крайнього  сходу – на крайній захід країни. «Вісла» мала на меті позбавити ОУН-УПА, яка затято боронилася  на два фронти – проти польського комуністичного режиму і радянських військ НКВС – її соціально-етнічної бази, тобто, народної підтримки. Щоб не було підтримки, народ просто переселили.
    Напевне, у польської сторони було й побічне міркування: світ ще не «вистоявся», з нових кордонів струменіла кров, у політичних колах та й «нижче» ширилася думка, що альянс західних демократій з радянською тиранією нетривкий, ось-ось союзницька угода може переформатуватися, колишній ворог стане соратником… І німецькі військові з’єднання, тепер уже на боці західної спільноти, рушать на боротьбу з агресивним більшовизмом, тобто, на Схід. І поки вони дійдуть до корінних польських земель, по дорозі розтовчуть смужку суходолу, щойно заселену непокірними українцями. І з цього погляду операція «Вісла» мала неабиякий етно-стратегічний сенс. Звичайно, для польської сторони.

    Але не задля цієї історичної розвідки я взявся за перо. Це лише введення в тему. В тему безсенсовності того, що відбувалося, людських страждань і розпачливої безнадії. І навіть не українців, не поляків, а німців.
    Читаючи спогади мешканців Шляве, я мимоволі втягувався у співпереживання, почав уболівати, чи вдасться нарешті тій чи іншій родині вирватися з пекла, на яке перетворилося їхнє затишне чистеньке місто…  Щоразу, коли знову повертався до читання, мене охоплювала терпка цікавість (сказав би: як людини – до людей), боязнь  за  чужу долю і почуття безпомічності – нічим уже не запоможеш.   
Прикметно було те, що в Шляве майже не  було воєнних дій. Німецькі підрозділи, боячись оточення, відійшли раніше, місто не захищали. І туди вступили наші війська…
    Власне, спогади жителів міста – це розпачливі розповіді про те, як їх, мирних громадян, безпричинно убивали, як ґвалтували їхніх дочок і дружин, як відбирали найнеобхідніше для життя, як принижували, знущалися… В багатьох спогадах прозирає щире нерозуміння: ми ж здалися, ми готові виконувати всі накази нової влади, навіщо ж це робити? Серед нас немає фашистів, в містечку не пролунало жодного пострілу в бік радянських солдатів. Та вони відбирали все, що можна було підняти й понести. Особливим попитом користувалися годинники. Першими словами червоноармійця, який заскакував у німецьку оселю, були: «Урі, урі!..» (зіпсоване німецьке die Uhr – годинник). Те, що не можна було відібрати, - через масивність, непотрібність, просто – нерозуміння, для чого воно служить, - ламалося, запаскуджувалося, знищувалося. Було не ліньки залізти на великий обідній стіл і справити на ньому велику нужду. Виразивши, таким чином, своє презирство до переможеного народу. І це були не поодинокі випадки. Багато жителів міста, не витримавши психічної напруги, кінчали життя самогубством. Приміром, родина стоматолога – він, дружина і дві доньки отруїлися. Багато жінок, зґвалтовані або боячись зґвалтування, часто – групового, топилися в затоці…Пригадується запис однієї жінки: «Як може поводитися так молоденький солдат? Він же вперше потрапив за кордон. Чому він не думає про те, яке враження справить на інших. По ньому ж судитимуть про весь народ…»
    (Мимоволі  пригадалася поширена думка про російських туристів як про гостей галасливих, постійно нетверезих, зверхніх… Правда, невідомо, з якої причини).   
Переселення німців було організовано погано й розтяглося на кілька років. І весь час їх грабували… І росіяни, і поляки. Іноді, конкуруючи в цій справі. Померанські німці з усіх сил намагалися пробитися в окупаційні зони західних союзників. Росіян вони вже знали. Звичайно, були й світлі випадки. Коли радянські солдати й офіцери виявляли людяність, співчутливість. Але – не часто.  Згадується буквально кілька епізодів. У книжці, яка має понад 360 сторінок.
    Напевне була все-таки певна рація в геббельсівській пропаганді, яка лякала німецький народ азійською навалою, ордою.
    Що книжка – не ідеологічний продукт нацистської минувшини, не варто навіть доводити. Переважно це тогочасні щоденникові записи простих громадян: лікарів, селян, робітників, інженера з переробки м’яса, колишнього унтер-офіцера, звільненого з вермахту за інвалідністю…Різний рівень грамотності, різні стилі, для яких спільним є ностальгія за містом свого дитинства  й молодості. Якого вже не вернеш і в яке вже не повернешся. Ці почуття зрозумілі для людини будь-якої національності.
    Але мені незрозуміле прагнення руйнації того, що створено людськими руками, опоганення всього не свого, незнайомого.  Можливо, чистеньке, впорядковане Шляве просто викликало заздрість у визволителів? Вони прийшли з іншої країни, де у містечках і селах такого не було: водогону, теплих клозетів, мощених вулиць, телефонного зв’язку і багато чого іншого – зручного, комфортного.
     У щоденникових записах згадується твердження радянської пропаганди: мовляв, ми прийшли вас визволити від фашизму. Слова : «визволителі», «визволення» у спогадах незмінно вживаються з гіркою іронією. Навіть містечкові комуністи, які спочатку з радістю вітали Червону Армію, потім притихли, не нагадували, що вони – ідеологічні однодумці «визволителів». Стало незручно перед земляками…
    Коли читаєш про це мучительство (наголошую: людей простих, непартійних, незаангажованих у нацистську владу), мимоволі виникає питання, а що було під терплячим небом гірше: німецький фашизм чи ординський «беспредел»?
    Я згадав цю книжку напевне тому, що відносно недавно на українську суспільність був нанесений імперський маркер: «фашисти». І тому нас треба «визволяти». І в мене виникло цілком логічне, як на мій погляд, запитання: А чи не визволятимуть нас приблизно таким чином, як колись - Східну Померанію? Звичайно, часи міняються, але ментальність народу – надзвичайно повільно.
    Я не думаю, що до нас на танках і бетеерах приїдуть винятково «интеллигентные русские люди». Англійський історіософ Генрі Бокль десь в останній третині 19-го століття відносив Росію до країн, де розрив між верхнім правлячим, освіченим прошарком і рештою народу, дуже великий. В масі своїй до нас приїдуть хлопці із «сельца Кукушкино». Щоб навчити хохлів «свободу любить». Так, як вони це розуміють.

                Як визволяли нас.

    Українці погано знають свою історію. І не з власної вини. Вони тривалий час були від неї відрізані. Хоча деякі сторінки вже можна перегорнути. Приміром, ось цю. Після поразки військ УНР 1921-го року на територію Полтавської губернії для боротьби з повстанським рухом була введена 7-а стрілецька Владимирська дивізія (близько 10 тисяч червоногвардійців). Вона була укомплектована переважно призовниками з російської глибинки. Були в дивізії і червоноармійці інших національностей, але мало. Не вони визначали, так би мовити, загальний стиль поведінки військового з’єднання в середовищі цивільного, переважно сільського люду.
Зразу треба зазначити, що дивізія жила й харчувалася з того, що добувала в навколишнього населення. Їй допомагала місцева радянська влада. Червоноармійці часто вдавалися до самочинних обшуків і відвертого грабежу.  30 січня  1921 року вони спалили хутір Калашники за те, що місцеві селяни намагалися дати відсіч непрошеним гостям.
На плечі селянства ліг тягар гужової повинності – заготівля і підвезення дрів. Окрім того, селян обіклали ще й натуральними поборами на користь Червоної армії. Приміром, лише  протягом одного тижня червоноармійці 56-го полку цієї дивізії забрали в селян 13329 аршин полотна, 533 рядна, 111 рушників, 497 подушок, 579 пар білизни, 40 пудів печеного хліба, 104 пуди картоплі  та інше.  Документальні свідчення про це «накопав» у архівах КДБ-СБУ полтавський історик Віктор Ревегук.
Далі він стверджує: «Всюди в Україні червоноармійці з Росії поводилися як в окупованій країні, займалися розбоями, насильством і мародерством, особливо під час обшуків і облав». Цупили все. Не тільки червоні, а й білі. Люди  старшого віку напевне пам’ятають кінофільм «Тихий Дон», поставлений за однойменним романом Михаїла Шолохова. Там є такий епізод: головного героя Григорія Меліхова (він  тоді воював, здається, на боці білих)  приїжджає провідати зі станиці батько. Погомоніли, час і додому. І, рушаючи, батько Григорія укладає на свого воза хазяйський казан. Величенький, примітив у дворі раніше…На протести господаря обійстя жорстко відповів: «Ничего, еще наживешь!» (Можливо, я неточно цитую. Переглядав цей фільм давно. Як кажуть, у глибокій молодості. Але за сенс – ручаюсь).
Не важко помітити: чим бідніше матеріально і духовно живе народ, суспільство, тим легше його підкупити чи спокусити безкарним грабунком у воєнний час. Пригадується епізод (з архівних джерел): один молодий хлопець із села неподалік Кременчука вступив у Червону Армію заради пари черевиків. Уже була середина осені, а в нього не було у що взутися. Знайшов вихід… Немає сумніву, що пізніше він узяв «посильну» участь у пограбуванні селян, своїх земляків. Разом зі «старшими братами». Бо – безкарно, елементарно вигідно, і все виправдовує найпрогресивніша ідея – світового комунізму.
Якось, ще за Радянського Союзу, в розмові з приятелем (до речі, сибіряком) прослизнула «ламентація»: мовляв, москвичі дуже полюбляють дармовщинку, «подношения»…
На що мій приятель спокійно відповів:
- Ничего удивительного. Так исторически сложилось. Только кончатся деньги и еда – идут кого-нибудь грабить. Новгород, Казань, Астраханское ханство…И так далее.
Можна було б проілюструвати це твердження даними з літописів: скільки й чого вигребли опричники Івана Грозного з Новгорода, найбагатшого на той час торгового міста-республіки, а що забрало московське воїнство в столиці Казанського ханства, але не хочеться обтяжувати надмірним цитуванням цей і так дещо розлогий текст.
А, може, розгадка московської державності полягає в тому, що вона успадкувала від кочових народів, з якими тривалий час жила в тісній співдружності, не тільки жорстку ієрархічність і безумовну покору перед владикою, а й схильність до набігів? І вона криється на генетичному рівні цілого етносу?
Набіги здійснюються з певною циклічністю і під різними ідеологічними «соусами»: за визволення слов’ян, за перемогу комунізму, за братство в усьому світі, тепер – захист співвітчизників за кордоном… Об’єктами нападу московської держави свого часу ставали всі сусідні народи. Перед набігом їм ліпили «уничижительный» пропагандистський ярлик. Приміром, «білополяки», «білофіни», пізніше – «фінські фашисти», «українські буржуазні націоналісти», «басмачі»… Взагалі це окрема і досить цікава історична тема – пропагандистська компрометація об’єкту майбутнього нападу. Нині цим об’єктом стала Україна з її «бандєровцами», «националистами» і т.п.
 На цьому тлі – несамовитого очорнення об’єкту майбутнього нападу – держава-нападник «по умолчанию» видається ніби щось наближене до шляхетного ідеалу… Щонайменше - для власного народу.
                                Запирайте этажи,
                               Нынче будут грабежи!
                                                            Александр Блок
Але я відхилився від, так би мовити, заданої теми: що можна відібрати у безборонної людини, яка потрапила під окупацію? А практично все! Включаючи й найдорожче - життя. А щодо предметів, речей, то це зазвичай залежить не від юридичного права (в східноєвропейських умовах), а від смаків і потреб окупанта, тобто, завойовника.
Мене колись вразила ретельність грабунку, який продемонстрували китайські військові. У 70-х роках минулого століття трапився локальний конфлікт між Північним В’єтнамом і Китаєм. Він тривав недовго. Китайські з’єднання встигли заглибитися на в’єтнамську територію на кілька кілометрів. Коли за допомогою міжнародних посередників конфлікт вдалося владнати і китайці відійшли на свою територію, виявилося, що вони прихопили з собою навіть цеглу, розібравши перед цим невеличкі в’єтнамські будиночки. Ось така хазяйновитість.
…В дитинстві ми, дворові хлопчаки, страшенно заздрили Сашкові А. Він катався на важкому, міцному німецькому велосипеді з шинами незвичного кольору - червоного. А в нас «великів» не було. По війні переважна маса населення жила бідно. Взагалі, в Сашковому сараї, точніше – його батьків, була маса цікавих трофейних речей. Приміром, домашній пристрій для газування води, прилад для виготовлення морозива і ще багато чого, що ми не встигли як слід розгледіти, а розпитувати було якось незручно. Батько Сашка мав звання капітана, служив на полтавському військовому аеродромі і щось там робив, пов’язане з матеріально-технічним постачанням. А перед цим він служив у Німеччині і привіз звідтіля повний сарай незнайомих нам і не вживаних у нашому звичному побуті предметів. І мені до цього часу пам’ятна цікавість, яка мучила нас, підлітків, щодо вмісту капітанового сараю…
Купецька приповідка стверджує, що на кожний товар є свій покупець. Так, власне, й з речами під час окупації: завжди знайдеться хтось, хто захоче у вас щось відібрати. І ви не зможете оборонитись, захистити свою власність. Бо час минув. Треба було раніше думати про те, чим ти можеш запомогти своїй країні, своїй армії, і менше дослухатися до лукавих пропагандистських оповідок про «братськість», «єдинородність», «спільну історію» тощо.

                    Павло СТОРОЖЕНКО