ЗВІДКІЛЯ МИ ТАКІ ВЗЯЛИСЯ?

Спроба метафізичного аналізу народної ментальності. Невеличка.
Мені здається, що я знайшов момент духовного зсуву, початок морального перетворення, який триває й досі в нашому досить чисельному народі.
Я випадково потрапив на виставку давніх жіночих прикрас – намист  із дукачами, які збереглися завдяки нашим колекціонерам. Там були й поштівки дореволюційного друку - з молодими малоросіянками, чиї розкішні перса прикрашали згадані дукачі. Дукачі це, власне, монети різної вартості, але чим більшої, тим, вважалося, «красивші». На шиях степових красунь висіли царські рублі, срібні німецькі марки, австрійські талери, був навіть представлений один  луїдор… Якщо не помиляюся. Тобто прив’язаності (чи вірності) до якоїсь однієї валюти не було. Аби гроші…
Красуні напружено дивилися в одну точку – в об’єктив фотоапарата, їхні очі (мабуть, через усвідомлення відповідальності моменту) набули майже ідеальної округлості і нагадали мені сорочині.  Може, й не випадково, бо сороки теж (до нестями) полюбляють блискучі предмети. З різних оповідок відомо, що вони досить часто тирили цінні предмети домашнього вжитку, які люди залишали без нагляду.
Як стверджували давні мудреці, котрі билися над загадками людської породи, саме груди є вмістилищем людського духу, духовності. З першого погляду було зрозуміло, що духовності було цілком просторо в жіночих грудях, які можна було убгати тільки в ліфчики максимального розміру.
(Я навмисно вжив слово «ліфчик», бо саме воно відповідає тій добі і соціальному середовищу. Його синонім «бюстгальтер» прийшов у наші краї пізніше і спочатку стосувався панянок, вищої верстви. Отож, міщанки й селянки  носили ліфчики, а шляхтянки – бюстгальтери. Тепер усі жінки гідні бюстгальтерів, бо хто ж з дурного ума зарахував би себе до простолюду!?)
Але не на розмірах жіночого бюста я хотів би зупинитись. (Хоча, як на мене, чим він більший, тим краще. Краса ніколи зайвою не буває).
Я про те, що на ньому лежало. Чи нависало. Гроші! Хоча й обмеженої купівельної спроможності, але… Матеріальний зиск, корисливість тиснули на духовність, і вона все дужче й дужче, з покоління в покоління просякала прагненням багатства, маєтності, коштовностей…
Ця похмура метафізика мене розтривожила і спонукала до уважнішого прочитання історичних і художніх текстів. Приміром:
«И польстился корыстью Бородатый: нагнулся, чтобы снять с него (убитого шляхтича – П.С.) дорогие доспехи, вынул уже турецкий нож в оправе из самоцветных каменьев, отвязал от пояса черенок с червонцами, снял с груди сумку с тонким бельем, дорогим серебром и девическою кудрею, сохранно сберегавшеюся на память. И не услышал Бородатый, как налетел на него сзади красноносый хорунжий, уже раз сбитый им с седла и получивший добрую зазубрину на память. Размахнулся он со всего плеча и ударил его саблей по нагнувшейся шее. Не к добру повела корысть козака: отскочила могучая голова, и упал обезглавленный труп, далеко вокруг оросивши землю. Понеслась к вышинам суровая козацкая душа, хмурясь и негодуя, и вместе с тем дивуясь, что так рано вылетела из такого крепкого тела. Не успел хорунжий ухватить за чуб атаманскую голову, чтобы привязать ее к седлу, а уж был тут суровый мститель…»
 Гадаю, ви зрозуміли, звідкіля цей уривок. Врешті, могли здогадатися по стилю. Так, це Микола Васильович Гоголь. «Тарас Бульба». Прекрасна романтична повість, майстерно вписана в канву справжніх історичних подій.
Я не знаю, як нині, а раніше (люди старшого покоління пам’ятають) учні писали шкільні твори на теми, навіяні трудящим педагогам цією повістю. «Образ Тараса Бульби як…», «Образ Остапа…» Навіть про зрадника Андрія згадували. Досить співчутливо: так необачно закохатися в польку! Хоча… що там після Гоголя казати: чертовски была хороша! (До речі, історія кохання Андрія і шляхтянки видається цікавою козацько-польською інтерпретацією вічної теми Ромео і Джульєтти).  
А от Бородатого увагою якось обділили. Творів йому не присвячували. Хоча, на мій погляд, дарма. Бо він не менш типовий для української суспільності, ніж інші, «романтичніші» герої: Тарас, Остап, Андрій… А нині взагалі здається дуже типовим. Можна навіть сказати – масовим.
Приміром, як багато сучасних урядовців, депутатів різних рівнів, доклавши неабияких зусиль, подолавши явних і уявних суперників і досягши певних управлінських вершин, нагинаються, щоб натихаря відрізати собі шматок (бажано: якомога більший) бюджетного пирога, урвати жмут суспільного добра, розмістити своє посадове тіло так, щоб його не можна було оминути без відкупного…
Це стало настільки масовим, що мимоволі виникає думка: а, може, в українському народі взагалі немає породи людей, яких можна об’єднати під умовною назвою «державний діяч»?
Бо державний діяч повинен бути в певній мірі (не зовсім, такого в світі не буває!) ідеалістом, має дбати передусім про благо народу і міцність держави. А про себе – рівно настільки, наскільки це передбачено штатним розписом.
У мене складається враження, що в нас навіть немає чесних, стерильних винятків. Якась епідемія, поголовщина!
Пригадується, за радянських часів, десь у 80-их роках  минулого століття, демонструвався литовський художній фільм «Никто не хотел умирать». Саме він приніс популярність прекрасному актору Донатасу Баніонісу. Назва кінофільму навела мене на думку, що в нас накопичилося фантастично багато матеріалу для авантюрного серіалу «Ніхто не хотів бути чесним». Або благородним. Або шляхетним. Щось у цьому, досить безперспективному напрямку.
Чому безперспективному? Тому що на основі примітивного хапальництва чогось путнього – в плані економічному і соціальному - не вибудуєш. Прогрес – це невпинне оновлення і ускладнення структур,  а то й взагалі виникнення якісно нових галузей.
Під час екскурсії на автомобільний завод Мерседедес-Бенц (неподалік від Штуттгарта) мене вразила інформація, що виробничий        процес не передбачає складських площ. Їх просто немає. Складові частини постачаються «з коліс». На конвеєрі тільки складають. Треба уявити великий, ритмічно пульсуючий виробничий організм, частини якого розміщені по всій Німеччині, і які в точно визначений проміжок часу видають на місце складання потрібні деталі й вузли.
Мене це вразило, мабуть, через те, що я певний час працював на вагонобудівному заводі і бачив зовсім іншу картину: частини й деталі складувалися просто в цехах, там не зразу можна було знайти потрібне. Чогось було забагато, чогось бракувало… Все це створювало зайве – непродуктивне напруження і, я б сказав, виробничу істерію.
Сподіваюся, що організація праці там поліпшилася. Хоча, можливо, й не досягла ще німецького рівня.
…І ось у складну виробничу структуру, змонтовану, приміром, на наших рідних теренах, давайте встромимо кільканадцять працівників із розвинутим хапальним інстинктом, не пунктуальних і з далекоглядністю, яка  не сягає  далі моментальної вигоди. Що станеться з модерновою виробничою структурою? Вона піде в рознос.
(У зв’язку з цим мені пригадався тест для вищих управлінців. Не наших, звичайно. Так от, запитання: Що буде, якщо в Тринідад-Тобаго застосувати шведську економічну модель? Правильна відповідь: А нічого не буде! Бо, якщо хтось не зрозумів, «на лице» явний нестик ментальності, соціального досвіду і місцевих звичаїв з вимогами сучасного виробництва).
Мені випало бути свідком, як підприємець, що примудрився у важкі 90-і організувати невелике, але рентабельне виробництво, доскіпувався до свого працівника: «Я же тебе хорошо плачу! Где ты найдешь такую работу? Зачем же ты воруешь?» (Розмова велася російською).
Наступного дня той працівник став колишнім.


Принагідний ліричний етюд про інтелігента,
який хотів вечорами пити чай на веранді власної дачі.
Як у нього виникла ця мрія, важко сказати. Можливо, внаслідок неконтрольованого нашарування в підсвідомості вражень від прочитаного. Приміром, антиміщанських творів Максима Горького, останніх п’єс Антона Чехова… А, може, до цього причетний і могутній талант Івана Тургенєва?
До того ж, на той час пролетарсько-комуністичне нормування обсягів особистої власності ослабло, і народ масово кинувся до земельки. Цей рух можна сміливо назвати Рухом «шестисоточників». Взагалі, держава вчинила мудро: раз не вийшло з комунізмом, то хай народ пасеться на своїх дачних шести сотках і менше канючить харчі в казенних місцях. А то ще, - не дай Боже! – засумнівається в керівній ролі Комуністичної партії.
Одне слово, напружившись з останніх фінансових сил, інтелігент купив у селі, в якомусь десятку кілометрів від міста, стареньку хатину. Місце було чудове! Кучерявий від дерев і кущів схил плавно стікав до прирічкових луків. Вода в річці була неправдоподібно чиста, бо місто розташовувалося нижче за течією, а проти течії, як відомо, навіть г… не пливе.
Вечорами в кущах захлиналися піснями солов’ї.
…Він одразу заходився приводити  до ладу хату, підводити під неї фундамент. Стара будівля почала вгрузати в землю, оскільки стояла просто на грунті. Була, по-народному, «кільована», тобто, всі стіни «в’язалися» до дубових кілків, які за більш ніж півстоліття стійкої служби встигли підгнити.
Варто згадати, що інтелігент був не зовсім кінчений. У нього була ціла низка трудових навиків, які він нажив, вештаючись за голоднуватої студентської юності по заробітках.
Фундамент він встиг підвести, а далі виникла непередбачена обставина. Приїхавши після роботи до хатини, він не знайшов залізного ящика для приготування розчину. Він залишав його біля хати, в дворі. Зразу подумалося, що взяв хтось із сусідів. Напевно, терміново занадобилося. Пізніше повернуть. Але ніхто не перепрошував, що взяв без дозволу, й нічого не повертав. І тоді він здогадався, що ящик, мабуть, украли. Комусь став  потрібний у хазяйстві. Просто заради металобрухту тоді ще не крали.
Неприємним сюрпризом після повернення з установчої сесії (інтелігент навчався заочно, здобував другу вищу освіту) було те, що з хати зникли надувний човен і переносний столярний верстат. Двері були грубо зламані, й непрохані гості, судячи із залишених слідів, учинили обшук  «с пристрастием».
І тут інтелігент вперше глибоко опечалився. Бо верстаток він узяв покористуватися в приятеля. Що тепер йому казати?
Природно, на цьому етапі свого господарювання він згадав про міліцію. Яка, за словами класика, повинна «берегти».
Заяву, з докладним переліком вкраденого, він написав ще вдома. Щоб прискорити проходження справи. Черговий офіцер, пробігши очима її зміст, запитав:
- Так ви що – там постійно не живете?
- Я приїжджаю на вихідні, проводжу в селі відпустку…
Офіцер промовчав, але з виразу його обличчя можна було зрозуміти: «Так ви що ж хотіли: буваєте в хаті нерегулярно, залишаєте речі без догляду і сподіваєтеся, що вони на вас вірно чекатимуть? Пора зрозуміти: якщо людина не стереже свого добра, значить воно їй не потрібне».
Але вираз посадового обличчя все ж не аргумент, й інтелігент свою заяву в міліції залишив. Він навіть навідався туди через місяць – поцікавитись, як іде розслідування.  Але ні заяви, ні слідів її реєстрації в райвідділі не знайшлося, і він зрозумів, що в міліції є набагато важливіші справи. А здоровий глузд підказав, що навряд чи в нашої міліції до його заяви дійдуть руки. Тим більше, що пограбування дачних будиночків і сільських хат стало поширеним явищем.
На зміну руху шестисоточників прийшла сувора доба тотального збирання металобрухту. З хати забрали все металеве. Якщо раніше інтелігент кріпився, намагався відновити вкрадене й поламане, то тепер він засумнівався у власних силах і зацікавився середньою тривалістю життя. Може не встигнути…
Він помітив, що кожні відвідини хатини наповнюють його не радістю й трудовим ентузіазмом, а тривогою: що цього разу односельці вкрали чи зруйнували? Втім, варто згадати, що хата стояла трохи осібно, сусіди були далеченько і це значно полегшувало «пошуківцям» «ревізії» скромного домогосподарства.
Після котроїсь зими, приїхавши на «посівну», інтелігент побачив, що скромний металевий парканчик, яким він огородив обійстя, викорчуваний і безслідно зник. Не знайшов на своєму місці навіть туалетно-душового модуля, звареного з потужних кутників. Відтранспортувати його кудись без тракторця було неможливо, й інтелігент зрозумів, що народ переміг. Проти нього не вистоїш, як би не опирався. Тим більше, що в народу з’явилися засоби малої і великої механізації і вкрасти тепер він може практично все.
Й інтелігент тихо, без істерик і прокльонів, від хати відцурався, відійшов. Знаєте, є така птаха, яка, помітивши, що хтось порушив, бодай трохи, її гніздо, залишає його і в’є нове, на новому місці. Інколи з села долинають звістки, що в його хатині щось розібрали, якісь люди збирають у висадженому його руками садку фрукти, - це його не хвилює. На здоров’я, на благо рідному народу!
А чай він п’є на кухні своєї міської квартири, на четвертому поверсі. З видом на запилюжені міські дерева. Хоча, якщо чесно, йому до цих пір вчуваються дзвінкі, напористі солов’їні трелі на кучерявому від кущів і дерев схилі.   
  Мені здається, що прагнення будь-що урвати - без огляду на навколишні обставини, без врахування очевидних наслідків, без зважання на кволу громадську думку звиклого до повсюдного розкрадання населення – прямий наслідок того, що наші предки по жіночій лінії носили на грудях дукачі.
Якби користолюбні прагнення, викликані «бренным металлом», обмежувалися тільки жінками, то це було б півбіди. Але ж вони виношували дітей! Впродовж віків! У такому, так би мовити, середовищі. Під срібняками. І нащадки з молоком матері всотували короткозоре інстинктивне користолюбство… Може, через це у нас тривалий час не було власної держави, а зараз ми живемо чи не найбідніше в Європі? Бо щоб добре жити, треба бути добре організованими. Треба бути елементарно чесними і хоча б  трохи - ідеалістами.
Може, варто під час вивчення творчості Гоголя звернути увагу на правдивий образ Бородатого? Почати якось корегувати морально-етичну ситуацію. Приміром, при написанні шкільного твору про козака Бородатого допомагати учням, пропонуючи опорні запитання. Наприклад:
Чому козак достроково віддав Богу душу:
а) не поталанило,
б)пожадничав у несприятливій ситуації,
в) мав поганий боковий зір, не помітив нападника.
Що б ви зробили на його місці:
а) залишився б біля забитого ворога і пильно охороняв трофей до кінця бою,
б) зразу кинувся б у бій допомагати товаришам,
в) поїхав би додому (Слава Богу, голову не знесли, навколо такий      гармидер!..)
Одне слово, образ Бородатого дає широкі можливості для створення численних виховних моментів. Таким чином, можна було б вплинути на підростаюче покоління. Щоб воно перестало хапати чуже, красти, щоб його розум не затьмарювала оманлива перспектива швидкого збагачення…

ДІАЛОГ-ПІСЛЯМОВА:
Гіпотеза абсолютно хибна! Справа зовсім не в тому.
Інколи я пропоную свої тексти попередньо прочитати давньому знайомому, літератору Святославу Вінику. Він спеціалізується на уфології і навіть певний час редагував газету, присвячену цій галузі людської допитливості. Він терпляче перечитав і вигукнув:
- Що ти набуровив, Пашо?! Це абсолютно хибна гіпотеза! Виходить, що начепиш на груди,  таких впливів і варто очікувати? А ордени, медалі, хрести, хрестики, медальйони, врешті, значки? Як вони впливають на вмістилище духу?
- Ну, зразу важко сказати… Але ж треба шукати першопричину! Коли наша ментальність зазнала такого викривлення, внаслідок чого?
- Думаю, це психотропне опромінення, яке ведеться з навколоземної орбіти.
-Ким? Навіщо?
- Експеримент. – Лаконічно відказав він і глянув на мене ясним поглядом уфолога, якого не змогли збити з істинного шляху ні психіатри, ні підступи офіційної науки.
- Хто його проводить?
- Гадаю, інопланетяни. Вони  вже давно навколо землі крутяться. Тепер транслюють  на нас флюїди корисливості, жадібності… Спостерігають, як ми відреагуємо.
- Але чому вони  експериментують саме з нами?
- Не тільки. На східних сусідів вони випромінюють флюїди злоби, ненависті. Це очевидно.
- Але навіщо всі ці випробування? Кому вони потрібні?
- Напевне, вони діють не самостійно, а за дорученням Творця, або, як частіше говорять, Господа Бога. Єдиною метою може бути: визначити, чи не тупикова ми порода?
- Але ж, згідно зі Святим письмом, ми його творіння.  Не міг же він помилитися!
- Міг. Але, на відміну від людства, він уміє виправляти свої помилки. -
І Святослав знову глянув на мене ясним поглядом уфолога. – Все тепер залежить від результатів експерименту. Справа в тому, що ми - ритуальщики, релігійні за формою, а не за змістом. Господа треба шукати в заповідях, а не в облаченнях, поклонах, славослів’ї. Сказано у Второзаконні (гл.5, вірш 19): «Не кради», а всі, майже всі, крадуть. За суттю своєю, ми не християнський народ.
- І що тепер буде?
- У кращому випадку Творець покарає. Власне, він уже карає. Наслав орду зі сходу. І продовжувати вперто чіплятися за звичні корисливість, крадькуватість, це все одно, що виколупувати п’ятачок із сухої грязюки, не зважаючи, що на тебе накочується дорожній каток.
- Щось у тебе аргументація якась дивна… Більше проповідницька, аніж уфолога. Уфологи – це ж майже науковці, матеріалісти.
- Коли ми наштовхуємося на незбагненне, на явища, які на цьому етапі людство не може пояснити, ми згадуємо про промисел Божий. У таких випадках ми шукаємо одкровень  у релігії. Звичайно, справжньої, а не ритуальної.
- Думаю, моя гіпотеза теж має право на життя. Вона веселіша, колоритніша – молодиці, намисто, розкішні бюсти… А в тебе – страхи Господні. Невже Він може на нас отак розсердитися?
Павло СТОРОЖЕНКО 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ