ДЕНЬ ТАКИЙ

    Я вийшов на свій звичний робочий маршрут і засопів, глибоко вдихаючи свіже повітря. Згідно з рекомендаціями лікарів-пульманологів.

    Біля банку «Надра», якраз напроти старої автостанції, з потяганої іномарки, здається, AUDI, виліз молодий чоловік у костюмі кольору темного смарагду і звернувся до мене ламаною російською.

    Костюм навіяв спогад про каламутні 90-і (минулого століття), коли «круті», намагаючись виділитися зі свого вчорашнього плебейського середовища, почали вбиратися у яскраві піджаки: червоні, бурякові, зелені.

    Втім, ностальгувати з цього приводу було ніколи, бо іноземець, низькорослий худорлявий брюнет, запитав, чи не міг би я показати дорогу до готелю.

    Я заходився розповідати, але, помітивши, що той нібито не врубається, перейшов на німецьку, вибачившись, що англійською я ледь-ледь, то, може, пан розуміється на цій?

    Він був приємно подивований і відповів мені мовою Гьоте, згадавши, поміж іншим, що він зі Швейцарії, з німецькомовного кантону, а тут у справах відомої фірми Zepter, вони влаштовували у нашому місті виставку- продаж посуду цієї фірми, яка має високу репутацію в усьому світі.

    - Ви знаєте фірму Zepter? - строго запитав він.

    - Аякже! – з ентузіазмом підтвердив я, подумавши, що не такі ми вже й дикі, як дехто думає.

    Він рішуче відчинив дверцята машини, за місцем водія, і вказав на заднє сидіння.

    Там лежали коробки з написом Zepter.

    - Ось, дивіться! 18 предметів! У всіх дно – у кілька шарів. Не прогоряє… Візьміть у руку. Що, важке? Бо дно товсте! Інструкція на всіх європейських мовах… Ми згортаємо виставку-продаж і за традицією нашої фірми даруємо останній набір, з вітрини, останньому відвідувачеві. Я бачу, ви пристойна людина…

    Я схвально кивнув головою.

    - Навіщо нам їхати до готелю? Я хочу вручити вам подарунок прямо зараз. Але з однією умовою: щоб ви цей набір не продавали!

    - Ну, якщо таке правило, то я згоден. У мене, слава Богу, є що їсти.

    - А то минулого року ми подарували одному чоловікові комплект, а він його продав! – з драматичним притиском проказав швейцарець. І додав: «Бо він був бідний!»

    - Ну, я не настільки… А звідкіля ви довідалися? – наївно поцікавився я.

    - У нас є свої способи!

    Ситуація стала набувати конспірологічного відтінку. Ми якось непомітно перейшли на російську, яка, на мій погляд, була кращою за його німецьку. До того ж, швейцарський діалект німецької твердіший і сухіший за гохдойч. Вряди-годи я дивився швейцарський канал на супутниковому телебаченні. Звідкіля ж він приїхав зі своєю досить простенькою німецькою і китайським Zepter-ом?

    Контур безплатного сиру окреслився – набір посуду Zepter. Залишилося визначити робочий механізм мишоловки.

    - Сідайте в машину! – поважно проказав він, - Поїдемо до вас. Заберете свій посуд і користуйтеся на здоров’я!

    Я запхався на сидіння поруч з ним , побіжно поцікавившись, чому в авта латиські номери. Він холоднувато відповів: «У приятеля в Києві позичили».

    В салоні виявилася ще одна людина, точніше – людинка. Маленька жіночка, затиснута між коробками й різним мотлохом.

    Як чемна людина я привітався. Вона промовчала, у відповідь лише посміхнувшись. У роті зблиснули два золоті зуби. Представник фірми вирішив, що варто пояснити:

    - Вона розмовляє тільки французькою. Вона з франкомовного кантону, з Берна.

    «По-моєму, Берн – німецькомовне місто…» - несамохіть згадав я, а далі пазли склалися: «Та це ж цигани! Непереборна схильність до пістрявості, до золота в прикрасах і на тілі… Європейки золоті «зуб’я» не вставляють, а протезуються максимально під натуру. В одязі – скромніші, головне, щоб було зручно, бажано – від відомої фірми, якщо гроші є… Звичайно, це були не базарні цигани А якийсь ще невідомий мені різновид. Просунутий. «Продвинутый». Пара «косила» під представників фірми.

    - Добре, поїхали. Ось, у цей двір… Стоп.

     Він знову почав розхвалювати посуд. Сказав, що набір коштує п’ять тисяч доларів. Або, якщо перевести їх у гривні…

    Мені здалося, що спектакль затягується, і я прямо запитав, скільки маю заплатити.

    Він був трішки заскочений таким різким укороченням сюжету і швиденько перейшов до наступної глави:

    - Що ви?! Це подарунок фірми. З вас тільки мито. Так би мовити, відшкодування…

    - Скільки?

    - Усього лише 300 євро.

    - Не підходить.

    - Чому? Це ж тільки мито! За такий прекрасний подарунок!.. Ви що: нічого не заплатите?

    - Нє-а! – радісно повідомив я.

    Він, мабуть, зрозумів, що «розвод» не вдався. Абориген виявився не таким простодушним, як здалося спочатку.

     Я повернувся до зав’язки:

    - Так вам показати, де готель?

    - Не треба, в мене навігатор!

    Він проворно сів у авто і газонув. Такої стартової швидкості від престарілого механізму я не чекав. «Представник», мабуть, був невдоволений. Дарма витратив стільки старань і часу!

    А в мене, в принципі, день почався непогано. Я уберіг від чужих зазіхань триста євро. Їх, правда, в мене й не було. А якби були?..

    І я продовжив свій шлях, на ходу розважаючи, звідкіля ці гастролери? З нашого Закарпаття? Зі Словаччини, Румунії?.. Там великі циганські громади. Нині для них відкрита вся Європа. Може, пожили якийсь час у Німеччині? А в нас давно, як прохідний двір…

    По дорозі зайшов на базар. Купив м’ясних обрізків для дворових кішки й собаки. Вони живуть у нашому кутку на правах «синів полка». Точніше: «дочок полка». Бо кішка – справді кішка, а собака – сучка.

    Та після циганського спектаклю я, мабуть, втратив пильність. Продавщиця непомітно встромила в купу обрізків могутній маслак, який був би не по зубах і ведмедю гризлі. Втрата невелика, якихось 6-7 гривень. Це практично ніщо в порівнянні зі збереженими віртуальними 300 євро. А «дочкам полку» обрізків на перший випадок вистачить.

    Але факт є факт: все-таки наї… надурили! Мабуть, день такий.

                        Павло СТОРОЖЕНКО