ЧАС РУДИХ

Або кілька слів з приводу мого давнього упередження
    За моєї молодості, яка припала на епоху абсолютного торжества марксизму-ленінізму і книжкового дефіциту, страшенним попитом користувалися збірники афоризмів. У мене до цього часу зберігаються ці прекрасні книжки. Приміром, «В мире мудрых мыслей», «Золотые россыпи», «Симфония разума»… Придбання майже кожної збірки супроводжувалося інтригою. Передусім,  треба було довідатися, яка книгарня одержала щось путнє. По-друге, добре якщо в ній працювала знайома продавчиня. А якщо в книгарні знайомих не було, я мав їх терміново завести… Доводилося, висловлюючись сучасною термінологією, вступати в корупційний зв’язок.
    Такий підвищений попит на афористику можна пояснити не тільки банальним бажанням інтелігентної (чи напівінтелігентної) людини «поумничать», покрасуватися завдяки «заемной мудрости», а й потягом простого радянського читача до незамулених джерел філософії, історії,
мистецтва.
    Бо не вічно ж цитувати В.І. Леніна, Л.І. Брежнєва й матеріали партійних з’їздів!

    До цього часу з теплотою згадую продавчинь, які вміли відрізнити справжнього, безкорисливого читача, що поривався до вічних текстів, від книжкових спекулянтів чи комплектувальників престижних інтер’єрів.    
Сучасній молодій  людині це важко зрозуміти. Їй незнайоме явище книжкового дефіциту. Дефіциту взагалі. Окрім, хіба що, грошей. А влучний і доречний  вислів можна завжди відшукати в Інтернеті. Великої комп’ютерної вправності для цього не потрібно.
Деякі вислови супроводжують мене з тих часів. Не завчивав, якось самі застрягли в пам’яті. Приміром, Абуля-Фараджа*: «Остерігайтесь рудих, всі руді – обманщики». В деяких мовах слова «брехун» «обманщик», «хитрун», «підступна людина» перебувають в одному синонімічному ряду, а то й взагалі зливаються в одній лексемі. Але не про граматичні тонкощі я хотів поговорити. А, як кажуть, «за жизнь».
Я не люблю узагальнень щодо рас, народів і професій, але інколи здається, що Абуль-Фарадж мав рацію. Руді різних відтінків («солом’яний, лимонний, помаранчевий, цегляний, ірландського сетера, жовчі, глини» - перелік запозичено з оповідання А. Конана Дойла«Спілка рудих»), як правило, завдавали мені прикростей. Саме завдяки якостям, про які попереджав сирійський філософ.
Як згадувала моя покійна теща Лариса Дмитрівна: «Мы тогда жили хорошо, а потом пришел этот рыжий черт!..»
- Какой черт, мать?
-Какой-какой… Ленин!
- Разве он рыжий?
- А какой же? Конечно, рыжий.
Тещі було видніше. В часовому вимірі вона була ближче до вождя. Це вже пізніше казенні візажисти – фотографи й художники - «ошатенили» Володимира Ілліча.
Ескіз з натури про тещу, сувій брезенту й народне щастя.
У Лариси Дмитрівни були підстави нарікати на вождя світового пролетаріату. Її чисельну родину, вона була ще маленькою дівчинкою, вислали з Мінської губернії (Білорусь) до Архангельської (Росія). Висадили з товарняка там, де закінчилися рейки. Просто серед лісу. Родину порятував сувій брезенту, який прихопила мати Лариси Дмитрівни, коли «борці за щастя народне»  виганяли їх з будинку. Перші тижні доводилося жити просто неба. Лягали спати на брезент, яким покривали тонкі соснові гілки - лапник. На себе стягували все, що могло зберегти тепло. Таким чином вижили. В інших родинах майже щодня ховали дітей і стариків. Умирали від переохолодження.
А причина заслання, як на той час, банальна – жили заможніше, ніж багато інших односельців. Дід Лариси Дмитрівни, сільський коваль, чоловік рослий, неабиякої сили, був умілий і старанний у своєму ремеслі. Поруч підростали такі ж помічники – сини, внуки. Лариса була єдиною дівчинкою в родині. Одно слово, це був потужний сімейний виробничий колектив.
З «совєтами» ковальська родина зв’язуватися не захотіла. І заторохтіла на Північ. Всі разом.
На «останньому кілометрі» білоруси замешкали разом з українцями, теж виселенцями. Коли обжилися, їхні діти почали ходити до школи - в ближній російській дєрєвнє. Пишу так не в насмішку, а тому, що село є село, а дєрєвня – це інший вид поселення, інша народна архітектура.
І ось тут – історичний зигзаг, заперечення - заперечення: у школі багато вчителів теж були із засланих - з петербурзької інтелігенції: університетські викладачі, професура… Одно слово, Лариса Дмитрівна одержала чудову, як для архангельської глухомані, освіту. Варто згадати й природні риси - вона була старанна й наполеглива. Мабуть, родинне.
Після закінчення школи хотіла вчитися далі. Поступати до ленінградського чи московського вузу не дозволили – була із засланих. Подала документи до Харківського медичного інституту. Харків тоді був столицею України. Бідно вбрана, худенька дівчина з якоїсь російської глибинки розмовляла чомусь із помітним білоруським акцентом і явно програвала на тлі міських абітурієнток, багато з яких були доньками столичного чиновництва. На превелике здивування нових колежанок сільська вступниця продемонструвала відмінні знання й була зарахована до інституту.
…Я не намірявся писати життєпис тещі Лариси Дмитрівни. Просто зачепився за її слова  щодо «рыжего черта». До речі, дітей вона попереджала: «Вы не вздумайте болтать на улице!..»
Я ставився до неї, як звичайний зять до звичайної тещі – з певною осторогою. Взагалі, у всіх тещах, мабуть, живе переконання, що її донька гідна кращої партії. І воно тліє все життя. Слово «партія» я вживаю в давньому розумінні: «шлюбний партнер», «чоловік».
Але як професіонал, людина своєї справи вона викликала глибоку повагу.
Все життя Лариса Дмитрівна пропрацювала в Єнакієвому - дільничним лікарем-педіатром, завідуючою відділенням. Лікувала дітей скрізь – і на роботі, і вдома, якщо хтось приводив маленького пацієнта просто під двері. Була надзвичайно прозорливим діагностом. У ній злилися не тільки ґрунтовна медична освіта, досвід, відданість ремеслу, а, може, і якийсь спеціалізований дар Божий.
Вона вийшла на пенсію, коли їй було далеко за сімдесят. Але її ремесло тяглося за нею, як шлейф, виказуючи, хто вона насправді. Коли вона приїздила до доньки в Полтаву - провідати, побачитися з онуками – то й тут непомітно «обростала» пацієнтами. Варто було затриматися перед під’їздом, як підходила якась мамця з дитиною. «Хворіє, може, щось порадите…» Дзвонили й по доччиному телефону. Мамки якось довідувались.
Вона була дуже невибаглива в особистих потребах. Харчувалася простенько. Готувала зазвичай нашвидкуруч. На складній кулінарії не розумілася. Пізніше дивувалася, як дочка навчилася так смачно готувати.
Дожила вона до восьмидесяти трьох і померла не стільки від старості, скільки  з горя. Перед цим втратила сина.
Поховали її поруч з чоловіком, художником-оформлювачем і декоратором, у війні – полковим розвідником. Дві скромні могилки в одній огорожі з арматурного прутка. Неподалік від сина.
А в сусідньому секторі – мрамор и резка по камню пышных захоронений местных бандюганов…
Мене завжди дивувало розкошество намогильних пам’ятників, точніше, марнославство покійників (за життя) і їхніх близьких (хто ще топче цю землю). Звідкіля така впевненість, що прихильність Господа Бога перебуває в прямій залежності від коштів, витрачених на означення місця, де зарили прах покійного? Мені здається, і Господу Богу все одно, і покійнику – по барабану. Єдина приємність – тішить рідню. «Ось ми які – щедрі, багаті, вдячні!..» Мені якось ближча і зрозуміліша строга впорядкованість протестантських цвинтарів. Відома людина, філософ і соціолог Фрідріх Енгельс заповідав розвіяти свій прах над морем. А був не бідним. Мільйонером.
Але повернуся до тещі. Вона перелікувала майже всю єнакіївську дитячу парость, зростання якої припало на час її професійної діяльності. Може бути, оздоровлювала й маленького Вітю Януковича, однолітка дочки, нині – президента-торбохвата, втікача, який, до речі, жив тоді на сусідній вулиці.
І тут криється черговий історичний зигзаг, навіть, можна сказати, мертва петля. Вона непомітна. Але вона є й проявляється в логіці подій і характерів.
Напевне, якась кількість її колишніх пацієнтів мотається тепер з автоматами по Донбасу, вимагаючи «Вернуть все назад!». «Подайте нам Советский Союз – и все!». Ну и, конечно, что-то изумительно изобличительное о хунте, фошиздах и бендеровцах.
По суті, вони вимагають відтворити ті обставини, в яких ледве уціліла Лариса Дмитрівна. До речі, майже вся її рідня загинула в засланні або померла невдовзі по тому через нелюдські умови життя.
Люди прості зазвичай короткопам’ятні. Одне життя, особисте, їм здається всією історією. Життя багатьох літніх сучасників припало на відносно благополучний період застою. Так, масових репресій уже не було. Люди примітивної праці, недопитливі, по-холопськи слухняні могли почуватися цілком безпечно. А творчу інтелігенцію, вчених, письменників, які відхилялися від ідеологічних настанов партії чи цікавилися непрепарованою історією, «підчищали» й тоді.
Зустрічав таку реакцію так званих « простих людей»: «А нечего было высовываться!..»
Напевне, через те, що радянське суспільство було кастроване, не продуктивне, «великий и могучий» і розпався. Не витримав економічного борюкання із Заходом. Один приклад: у велетенській країні за всю її історію не було розроблено жодної оригінальної автомобільної моделі.
Всесоюзный абортаж восторжествовал!
…Втім – до рудих.
А знаєте, Йосип Віссаріонович теж був рудий. Не знаєте? Знову візажисти постаралися.
І Моторола. Той, що завантажився  в не той ліфт. Напевне, знаєте. Була маса кольорових зображень в Інтернеті. Теж вражаюче, пронизливо рудий! І теж генералісимус, судячи з кількості нагород, якими було обвішане його тіло. До посадки в ліфт.
Московському царю Петру I приписують указ, у якому, зокрема, говориться:  «А рыжим и косым в суде слова не давать, понеже Бог шельму метит». Оригіналу цього указу не знайдено, хоча тогочасні архіви добре збереглися. Скоріше за все, це народна творчість. Але, безумовно, вона відбиває масове ставлення до людей такої прикметної масті.
Або візьмемо хоча б простий дитячий віршик:
    Рыжий, рыжий, конопатый
    Убил дедушку лопатой…

Правда, далі в ньому йдеться:
    А я дедушку не бил,
    А я дедушку любил…

Хоча останній двовірш міг підказати й адвокат «рыжего».
Але навіть не це головне. Чому віршик такого зловісного змісту склали саме про «рыжего», рудька, а не про представника якоїсь іншої людської масті? Приміром:
    Игорек, брюнет курносый,
    Прибил ломом бабку Фросю…

Це викликає здогад, що з цією мастю, рудуватістю, не просто так, як з іншими.
Не знаю, чи є якісь наукові дослідження, що підтвердили б певний зв’язок, взаємозалежність між кольором волосся людини і її характером, психікою, схильностями.
Може, на рудих просто клепають, а вони не гірші за шатенів чи блондинів?
І що значить «гірші»? Теж питання.
Може, так склалося тільки в моєму досвіді, - і в життєвому, і в теоретичному, - що до рудих я ставлюся підозріливо.
Он, на далекому політичному видноколі з’явився новий американський Президент. Світло-рудий. І зразу затурбулентило.
Тому що рудий?
А на східній півкулі, відносно неподалік, на Кавказі, ще один рудий діяч – Рамзан Кадиров. Дуже впливова людина. І ніхто не знає, як він скористається зі своєї впливовості.
Звичайно, політологи можуть порозважати, попрогнозувати… Це цікава наука – політологія. Вона така ж вільна від точності, як астрологія. Тільки астрологи гадають по зірках, а політологи – по газетних текстах і постах у блогах. Які складають інші люди, теж не обтяжені достовірною інформацією. Не кажу про так звані «інформаційні вкиди»...
Це я щодо впевненості у завтрашньому дні.
А вас скупчення рудих у політиці, у державному управлінні не  напружує? Чи ви просто не звертали особливої уваги на масть політичних діячів?
                Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Було б неправдою стверджувати, що серед рудоволосих я не зустрічав порядних, передбачуваних у доброму розумінні людей. Зразу пригадалася молоденька колега - прямодушна, смілива, як соколятко, і добра до всього світу, особливо - українського, що бореться за своє виживання.
Або електрик Коля. Впертий у праці, терплячий, нехитрий… Вічний непомітний трудівник. Утім, масть проявила себе в другому поколінні. Його 16-літня донька збігла з дому з «проезжим гусаром». Здається, футболістом. У гусарах у нас тепер футболісти, співаки, само собою, багаті бізнесмени. Повернулася через кілька місяців. Розповідала неймовірні історії, в яких було вочевидь мало правди й багато вигадок. Батьків перетрусило. Але все якось встаткувалося…
* Григорій Іоан Абуль-Фарадж Бар-Ебрей (1226-1286), сирійський лікар, історик, письменник.


 

Коментарі

  1. Що стосується "рыжего черта" теща була права. В мемуарах Керенського це згадується при коментарі славнозвісного виступу вождя на броньовику після прибуття з еміграціїї в опломбованому вагоні. Керенський вживав дослівно такі епітети, як плішивий чоловічок з рештками рудого волосся на голові, яку прикрашав європейський котелок. Це вже потім тодішні політтехнологи порадили вождю змінити цей головний убор на пролетарську кепку (для більшої довіри народу). Спрацювало... Саме таким і зображався цей образ на численних фото. Теща вождя не бачила і мемуари Керенського не читала, але інтуіція її не підвела. Повезло тобі, Павле, з тещею!!!

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ