ФЕДІР МОРГУН: НАГОЛОСИ, РОЗСТАВЛЕНІ ЧАСОМ
І. С. Бокому, навздогін
А він до мене якось зайшов.
Редакція газети «Полтавський вісник» спершу розміщувалася на першому поверсі
Полтавського міськвиконкому, у правому крилі. Якщо дивитися прямо від Корпусного парку. (Потім було два переселення редакції. В останньому я участі вже не брав).
Він зайшов у мій кабінет швидко, навально. У пам’яті виринув рядок з раннього Владіміра Маяковського: «Вошла ты, резкая, как «Нате!». Звісно, я його відразу впізнав.
- Федор Моргун, - чітко відрекомендувався він.
- Павло Стороженко, - відповів я, ввічливо підводячись зі стільця.
- Это вы оклеветали меня в журнале «Крокодил»?
- Нет, я оклеветал вас в журнале «Перець».
Отакий у нас відбувся бліц-діалог. Федір Трохимович зразу ж пішов. Приходив він не до мене. Кого шукав - уже не пам’ятаю. Здається, його хтось супроводжував. Не можу пригадати не через слабкість пам’яті, а тому що був зосереджений на черговому номері газети.
Напевне, він мав на увазі мою давню публікацію в «Перці». Де йшлося, власне, не про нього персонально, а про нещасливого кандидата сільськогосподарських наук Станіслава Л., який мав необачність відкрито оспорити універсалізм безвідвального обробітку ґрунту. Мовляв, він не завжди придатний і ефективний. Кандидат наук, нібито цілком переконливо, довів це на своїх дослідних ділянках, вирощуючи окремі сільськогосподарські культури.
Зав’язка цього сільськогосподарського сюжету могла залишитися в стадії пуп’янка, тобто, на рівні наукового опонування і статистичної аргументації.
Але не в нас. Тодішніх.
Де кожного великого начальника оточував великий гурт холуїв і догідників.
(Втім, вони й зараз нікуди не поділися).
А Федір Трохимович був великим начальником – першим секретарем Полтавського обкому партії. І в нього була своя, як нині висловлюються, «фішка» - безвідвальний обробіток ґрунту. Він запроваджував його на теренах області пристрасно й наполегливо. Командно-наглядацька система господарювання надавала для цього майже необмежені можливості.
Він безугавно вимагав від керівників господарств придбання нового реманенту, під час проведення польових робіт облітав область на гвинтокрилі, пильно наглядаючи, чи не застосовує хтось із господарників плуги для глибокої оранки. Енергійно циркулював областю на автомобілі, «озирая родные края» з тією ж метою – чи не оре хтось потайки плугом.
Коли Федір Трохимович вилітав на гвинтокрилі, то паніка мчала поперед нього, і в господарствах оголошували тривогу: «Моргун в повітрі!». Трактори зі зцепками для глибокої оранки заганяли в лісопосадки - щоб не видно було з повітря. Якщо ж Ф. Моргун заставав когось за цією ганебною справою – глибокою оранкою, то впертий прихильник традиційного обробітку землі міг пережити не тільки лайку й приниження, а й попрощатися з посадою.
Періодично, щомісяця, в області проводилися селекторні наради, провідною темою яких був безвідвальний обробіток ґрунту. Нерідко на них Федір Трохимович дрючив «на весь ефір» господарників, які знехтували його порадами щодо застосування плоскорізів. В народі ці наради прозвали «радіонянями». За назвою популярної дитячої радіопередачі, яка починалася пісенною заставкою: «Радионяня, радионяня, есть такая передача…»
Народ, одвічно єхидний щодо начальства, склав на мотив народної пісні віршик:
Не піду я попід лугом,
Де мій батько оре плугом.
А піду я попід лісом,
Де мій милий з плоскорізом.
І ось на тлі такого безвідвального ажіотажу Станіслав Л. насмілився…
Спочатку його вирядили з роботи. Він працював викладачем у Полтавському сільськогосподарському інституті.
А потім… потім Станіслав Л. просто не зміг ніде влаштуватися за фахом. А була сім’я, діти… Врешті, приткнувся нічним сторожем.
На цьому контрасті я й вибудував свою критичну оповідку. Все-таки: кандидат наук – і таке різке соціальне падіння. До рівня некваліфікованого працівника.
Варто зазначити: за радянської доби кандидатські й докторські звання не купувалися. Й не продавалися, як нині. Для тих часів були характерні інші вади: блат, дріб’язковість, а то й цілковита непотрібність обраних тем, шаблонна заідеологізованість, перехресний плагіат, начальницьке паразитування на розробках тямущих підлеглих… І коли я чую, як доказ прогресивності й розвинутості Радянського Союзу, що в країні було найбільше науковців у світі, то раджу ознайомитися зі статистикою відзначень Нобелівською премією в галузі фізики, математики, медицини, соціології…По країнах.
Для пересічного радянського науковця було характерне незнання іноземних мов, сучасних розробок у соціології і філософії, обмеженість у доступі до іноземних джерел. Поїхати – потрібний спецдозвіл, виписати з-за кордону наукове видання – теж. Звичайно, все це було можливо на найвищому рівні. Бо потрібно ж було країні підтримувати якісь зовнішні контакти, «бути в курсі» останніх мілітарних розробок. Але ця верхівочна поінформованість не визначала якості й динаміки науково-технічного прогресу всієї країни. Союз «пробуксовував» і рутинно крав західні зразки, запроваджуючи їх у себе з незмінною втратою якості.
Станіслав Л. був, так би мовити, кандидатом трудовим. Намагався підтверджувати свої агрономічні гіпотези на дослідних ділянках.
Я не писав (та й не збирався писати) про те, хто мав рацію (або – більшу рацію) в розв’язанні цієї науково-виробничої проблеми – екологічно лояльного обробітку ґрунту. (До речі, Федір Трохимович теж був кандидатом сільськогосподарських наук. Докторську він захистив пізніше). Це була не моя тема. А розумувати в межах скромної загальної ерудиції, виступати в ролі третейського судді – Боже, збав!
Я написав про те, як можна зіпсувати життя окремої людини, яка могла в чомусь не погодитися з начальником. Пишу «могла», бо впевнений, що Федір Трохимович не те що не зустрічався з Станіславом Л., а й взагалі міг не знати про його існування.
Постаралися холуї. На всякий випадок «зачистили». В ім’я свого благополуччя. Знаючи принципову прихильність Ф. Моргуна до безвідвального обробітку ґрунту. Федір Трохимович до такої дріб’язкової мстивості не опустився б. Впевнений.
Позбавлений можливості працювати за фахом, робити те, що умів і любив, Станіслав Л. запив. Деякий час, уже за Незалежності, він функціонував у обласному об’єднанні фермерів. Потім слід його загубився. Кажуть, помер. Про це у «перчанському» фейлетоні я не писав. Бо це відбулося пізніше.
…Ось за таких обставин з’явилася моя публікація, і, як наслідок, мене помітив Федір Трохимович. Я не тішу себе думкою, що фейлетон вирізнявся якимись стилістичними красотами, все було простіше – я зачепив чутливий «нерв» Ф.Моргуна, справу його життя – запровадження безвідвального обробітку ґрунту.
Втім… поза певні сумніви, які виникали внаслідок суворості, а то й брутальності запровадження нової для області технології обробітку, було ясно і тоді, а тепер зі ще більшою очевидністю, що треба перелаштовуватися, берегти природу, наші безцінні чорноземи. І безвідвальний обробіток, який з фанатичною впертістю насаджував перший секретар обкому партії, відповідав цим вимогам якнайбільше. До того ж, він був давно апробований в інших країнах.
Федір Трохимович часто посилався на практику канадських фермерів, які давно відмовилися від глибокої оранки і застосовували різні види безплужного обробітку. «А там працюють такі ж українці! - зауважував він.
Такі ж, але за інших соціально-економічних обставин. Вони шукали вигідніший, економічніший, природо відповідніший спосіб з власної мотивації, бо були власниками, уміли лічити гроші і, на мій погляд, перейняли в англосаксів повагу до законності. У цьому, сільськогосподарському, випадку - до природоохоронних положень.
Мало хто пам’ятає, що Полтаву теж накривали пилові бурі. Десь наприкінці 60-х років, ясно – минулого століття. Тоді стихія підняла висушений на пил чорнозем в розораному Ставропіллі і перенесла за сотні кілометрів сюди. Я хотів навести точний рік, але даних не знайшов навіть у всезнайці Вікіпедії. Запам’ятав це явище, будучи ще підлітком, як косметично неприємне – все покрив тонкий шар темного пилу. Пізніше, пограмотнішавши, зрозумів, що це – набагато шкідливіше, а то й небезпечніше. Вітри зривали, здували з величезних площ гумус. Ґрунти втрачали родючість.
Федір Трохимович пережив пилові бурі в Казахстані, розораному під час освоєння цілинних земель.
Мені здається, в діяльності Ф. Моргуна гаряче прагнення технологічного оновлення вряди-годи «потоптувало» засади управлінської етики. Це особиста думка. Природно її поділяють далеко не всі, хто знав і співпрацював з Федором Трохимовичем. Але – який підлеглий не мріє про ідеального начальника!..
З ширшого погляду, державного устрою і соціально-економічної системи, прогресивні нововведення в строго централізованій, тоталітарно единообразной країні могли запроваджуватися тільки зверху, випробуваним наказовим (петровським) способом. Тобто, жорстко, без лібералізму, не зважаючи на людей і їхні особисті обставини.
Він написав багато книжок, провідною темою яких було екологічно обачливе господарювання на землі, творче ставлення до сільської праці, досвід, набутий під час роботи в Казахстані і в Україні. Одну з них переклали на польську мову в партнерському Кошалінському воєводстві. Звичайно, йому допомагали спічмейкери. Декого з них я навіть знаю.
Але найбільше враження на мене справила, точніше – вразила, остання книжка – «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу». До її написання його спонукали нові знання, які він почерпнув з невідомих раніше сторінок історії. (Насправді – прихованих казенною радянською історіографією). Це визначило його ставлення до партії, «этапов большого пути», трагічної долі українського народу в межах чужої державності. Нею він однозначно задекларував себе не як ленінсько-сталінське підкидча, а справжній син українського народу.
…1988 року Федір Трохимович пристав на пропозицію Президента СРСР Михаїла Горбачова очолити Державний комітет з охорони природи. Він переїхав до Москви і працював там до розвалу Радянського Союзу. А на майдані перед Полтавським обкомом партії ще тривалий час стояли, вишикувані в лінійку, сільськогосподарські машини, реманент з безвідвального обробітку ґрунту… Дивлячись на них, полтавські господарники мали надихатися й запроваджувати в колгоспах прогресивні технології. А потім і колгоспів не стало.
Тепер перед обласною радою товпляться мерседеси й джипи, на яких народні обранці приїхали про щось радитися.
Повертаючись подумки до років Перебудови і «передрозвального» періоду, пригадуючи тогочасні «об’єкти критики», несамохіть розумієш дрібний, несерйозний масштаб зловживань радянського чиновництва.
Якось, приїхавши до Києва з черговим матеріалом, я по дорозі в редакцію «Перця» звично завернув до головного поштампу. Незадовго до цього у старої київської будівлі відвалився фронтон, були жертви, і місце аварії на час ремонту огородили високим дощатим парканом. Часи були соціально неспокійні, Інтернет ще перебував в області наукової фантастики, і люди приспособилися клеїти на широкий і високий паркан гострі публікації, в яких викривалися зловживання партійної влади. Це була своєрідна дайджест-газета, яку випускав сам народ. Я любив її переглядати, це допомагало сформувати сяке-таке уявлення про події, які відбувалися в країні. Того разу я помітив і вирізку з «Перця» - мого фейлетону, в якому йшлося про будівництво особняка однією керівною особою міста Кременчука. Розмір будови явно не відповідав статкам партійного працівника. Правда, будівництво було ще не завершене. Відверто кажучи, я був потішений такою народною увагою. Але не про це мова.
Мова про масштаби зловживань. Порівнюючи з нинішнім розмахом розкрадання державної власності, узвичаєністю і безкарністю чиновничого хабарництва, оті давні «ізобліченія» здаються тепер звуком дитячої пищалки на тлі роботи потужного тракторного двигуна.
Треба прямо сказати: цивілізованої багатопартійності у нас не вийшло. Передусім через те, що старі, ще «присовєцькі», класи були розмиті або розсипалися, а нові не встигли сформуватися. І цей процес гальмують угрупування, які називають себе партіями, хоча насправді є політичними ширмами олігархічних кланів, об’єднаннями за бізнесовими інтересами. Класичні партії оформлюють ідеологічні приорітети певних класів, а нинішні, які швидше нагадують організовані злочинні групи, жонглюють популістськими гаслами. Ідеології в них немає. Бо не може, врешті, служити публічною ідеологією непереборний намір присмоктатися до державного бюджету й багатіти за рахунок народу. В усякому разі цього не заафішуєш.
При такій соціальній розпливчатості, суспільній неструктурованості, набувають більшого значення окремі люди, а не партії. Які б вони красиві назви на себе не напинали. Маю на увазі вибори до парламенту, інших органів управління. Нині це актуально аж гаряче – щоб так звані партії оприлюднювали списки членів, з якими йдуть на вибори. Врешті-решт, виборці мають право знати їх в обличчя: Хто набивається нами керувати? Не вічно ж купувати крадькуватого кота в партійному мішку!
Бо розгул демократії набув у нас виразного клептократичного забарвлення.
Та новий закон про вибори за відкритими партійними списками Верховна Рада ну аж ніяк не може проголосувати!.. Бо він вочевидь невигідний, несприятливий більшості депутатів, які зайшли у Раду «в мішку».
…В товаристві колег ми інколи згадували Федора Моргуна. Згадували у зв’язку з набутим досвідом – співставляючи його з низкою керівних осіб, які продефілювали перед нашими очима за останні двадцять років. І дивна справа: керівник з компартійного минулого видавався нам привабливішим за сучасних висуванців. Не через свою компартійність, з якою він досить безболісно розстався на зламі епох, а завдяки особистим рисам: відданості справі, працелюбству, цілеспрямованості, очитаності, простоті й скромності в побуті. У нього була якість, притаманна давнім філософам: вони власним життям, поведінкою намагалися довести правильність своїх світоглядних концепцій. У Федора Моргуна слово теж не розходилося з ділом. На відміну від вертлявості й необов’язковості нинішнього керівництва. Він міг нагрубити, але не збрехати. А щоб безпардонно красти – я цього навіть уявити не можу.
Власне, він був сильним, компетентним, вольовим управлінцем.
Мабуть, Федір Трохимович спав на думку саме тому, що таких, як він, катастрофічно бракує на нашому владному олімпі.
Павло СТОРОЖЕНКО
Цей матеріал доповнюють тексти: Ескізи недавньої Полтави.
- БІЛЯ БУДИНКУ, ДЕ ВІН ЖИВ. ЯР.
- ВУЛИЦЯ ЙОГО ІМЕНІ.
- БІЛЯ БУДИНКУ, ДЕ ВІН ЖИВ. ЯР.
- ВУЛИЦЯ ЙОГО ІМЕНІ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ НАСТУПНИЙ МАТЕРІАЛ:
ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИЖКИ І «ВОЖДЬ» СИМОНЕНКО
ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИЖКИ І «ВОЖДЬ» СИМОНЕНКО
Чудові роздуми!
ВідповістиВидалити