З ОСМАНАМИ БИЛИСЯ РІЗНІ НАРОДИ. ПЕРЕМОГЛИ – ТІЛЬКИ РОСІЯНИ

3 березня 1877 року відбулася історична битва на Шипці  

А.Н. Попов (1858-1917) Захист Орлиного Гнізда 12 серпня 1877 р.
силами 35-го Брянського і 36-го Орловського полків,
сформованих винятково з полтавців.

У війні на Балканах Російська імперія втратила понад 17 тисяч чоловік (убитими  і пізніше померлими від ран). В походах багато померло від хвороб. Але є один факт, який казенні історики і ЗМІ послідовно замовчували: принаймні половина вояків російської армії на Балканах були українці. У лавах російської армії також були  поляки, фіни, прибалти та представники інших народів й, звичайно, росіяни. Коли відзначається 3 березня, не згадується й Румунія, хоча тисячі румунів геройськи загинули, особливо в кривавій битві за Плевен. На кожне 3 березня у нас згадується  тільки Російська імперія і жертви російського народу. Таким чином, ця дата перетворюється в свято гібридної війни і московської пропаганди. Це недостойний підхід до поминання  полеглих у війні 1877-1878 рр. Давайте згадаємо  на початку березня замовчувані жертви.

Александр II видав указ про мобілізацію в Київському, Харківському й Одеському військових округах ще 1876 року. Майже всі рекрутовані були українцями. Саме ці формування відіграли вирішальну роль у війні з Османською імперією і отриманні політичної незалежності Болгарії. Південні території Російської імперії були найближчими до театру воєнних дій, і, природно, солдатів набирали саме тут. Перебіг російсько-турецької війни 1877-1878 рр. помітно вплинув на українське суспільство.

На той час набір до армії в Російській імперії був примусовий. Але у війні брали участь і багато добровольців. Набір на добровільній основі почався при наступному царі -  Александрі III.

Так, легендарна оборона перевалу біля Шипки, який намагалася пройти армія Сулеймана, здійснювалася силами болгарського Ополчення і полків, набраних з українців. Зокрема, 35-го Брянського і 36-го Орловського полку, в яких служили полтавці. Їхні гарнізони і особовий склад розміщувалися раніше в Полтавській губернії. 4-а стрілецька бригада, яка під час боїв на Шипці одержала неофіційну назву «Залізна», була сформована з селян Херсонщини.

У російських військових шеренгах крокував і призваний до армії відомий український театральний діяч Микола Карпович Садовський. За участь у боях на Шипці він був нагороджений  воєнним Георгіївським хрестом 4-го ступеню. У своїх спогадах про бої на  перевалі він згадує начальників – генералів і офіцерів. У всіх українські прізвища.

Український посол в Болгарії Микола Балтажі  пише: «В газетах таких порівняно невеликих губерніальних центрів України як Полтава і Чернігів публікувалися дані про убитих на російсько-турецькій війні. Приміром, наводилася інформація, що на війні загинули близько 1000 полтавців, Чернігівщина втратила 600 земляків».

Другою по значимості битвою під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була битва за Плевен, у якій також брали участь українські дивізії. Серед них 31-а піхотна, яка складалася з харків’ян, в 33-ій служили катеринославці, херсонці, таврійці, а в 1-ій бригаді 9-ої піхотної дивізії були полтавці. Загалом в російських військах, які воювали з турками в 1877-1878 рр., принаймні половина особового складу були українці.

            І йдеться не тільки про рядових солдатів, а й про офіцерів і генералів. Про це свідчить біографічний довідник генералів і офіцерів, а також рядових воїнів, які виявили героїзм – відзначилися в боях, загинули або були поранені. Велика частина довідника містить біографії українців. Треба згадати й генералів-українців: Федора Федоровича Радецького (1820-1890) і Михайла Івановича Драгомирова (1830-1905), які разом з генералом М.Д. Скобелевим й І.В. Гурком вважаються головними героями тієї війни.

            М.І. Драгомиров тривалий час по війні був начальником Київського військового округу, не приховував своїх українських уподобань і мав тісні зв’язки з діячами «Старої громади», яка відзначилася в справі національного відродження.

            Генерал Федір Федорович Радецький, напевне, найзаслуженіший воєначальник у війні 1877-1878 рр. Він  народився 28 липня 1820 року в Полтавській губернії (російські джерела наводять – у Петербурзі). Походить з шляхецької родини. Батько – з курляндських дворян, потомственних офіцерів, мати – з білоруського шляхецького роду  Радецьких-Микуличів, які традиційно сповідували кальвінізм. Брав участь у форсуванні Дунаю біля Зимнича-Свищова  в перший день російського наступу 15 червня 1877 року. Нагороджений орденом Святого Георгія III ступеня. Командував важкою обороною під час битви на Шипці у вересні цього року. У суворих зимових умовах Південний загін під його командуванням перейшов Стару планину (гору). У битві при Шейново розділив загін на три колони: ліву ( під командуванням генерал-майора М. Святополка-Мирського), центральну (генерал-лейтенанта Ф. Радецького) і праву (генерал-майора М. Скобелєва).  У цій битві була завдана вирішальна поразка Центральній турецькій армії  Вейсала-паші (27-28 грудня). 22 тисячі османських вояків потрапили в полон.

Генералу Радецькому був споруджений пам’ятник в Одесі, де він жив і помер. Пам’ятник зруйнований більшовиками і на його місці постав комплекс, який возвеличував Леніна.

            Серед вищих командирів, відомих завдяки участі в російсько-турецькій війні, варто згадати: генерала М.П. Богацевича – командира 123-го Козловського полку (в ньому служили харків’яни), полковника Власенка – командира 131-го Тираспольського полку (особовий склад – кияни), генерала П.Є. Гарковенка – начальника 40-ої артилерійської бригади, генерала  Ф.О. Губського – начальника артилерії на Кавказькому фронті, полковника В.В. Гудиму – командира батальйону 16-ої артилерійської бригади, генерала Іващенка – начальника інтендантського управління, генерала Квітницького – начальника бригади 3-ї гренадерської дивізії, генерала Кравченка – командуючого російськими військами в Абхазії, генерала О.О. Липинського – командира 35-го Брянського полку (в ньому служили полтавці), генерала В.К. Молкського – командира 54-го Мінського полку, полковника Немирю – командира 47 Українського полку (він складався з подолян), полковника Оноприєнка – командира батальйону лейб-гвардії 1-ої артилерійської бригади, генерала М.Ф. Петрушевського – начальника бригади 14-ої піхотної дивізії, полковника Писанку – командира 7-го Ревельського полку, генерала Погацевича – командира бригади 5-ої дивізії (в ній служили поліщуки), полковника Ф.Л. Романовича – командира 14-го гренадерського Грузинського полку, полковника Сикевича, полковника І.І. Филипенка – начальника артилерії Чорногорської повстанської армії.

            Українці, пам’ятайте своїх героїв, полеглих у тій далекій у часі війні!

                                                           За матеріалами болгарського сайту

«КОНТРА ПРОПАГАНДА. Ні! - отруйній російській пропаганді в Болгарії».

                                               Переклав і підготував публікацію Павло СТОРОЖЕНКО