А РОДИНА МИЛЕЙ?

 Громадськість, тобто ми з вами, дуже занепокоєна, що багато українців стали виїжджати за кордон. На заробітки.
            «А хто тут працюватиме?» – Чути розпачливі голоси.
            Я стривожений рівно наполовину.
            Якщо їдуть працювати в РФ, то шкода. З кількох міркувань. Воленс-ноленс своєю працею заробітчани зміцнюватимуть країну-агресора. Яка на нас напала і вже навіть не приховує свого наміру задушити українську державність і роздерти країну.
            Не обтяжуватиму текст прикладами (висловами, виступами, прямими образами), які постачають «з-за поребрика» різні посадові особи РФ. Про них достатньо начуті.
            Шкода й з іншого приводу. Або, як полюбляв говорити мій далекий родич, що, на жаль, давно помер: «Я вот о чем!..»
            Наші заробітчани набираються на сході не кращих манер, не передового технологічного досвіду, не вищої побутової культури.
            Бо: «С кем поведешься, того и наберешься». Изумительно верная пословица.
Німецькі емігранти сідають на судно,
що відпливає до Америки, 1850-і роки

            Наведу приклад з власного життя. (Я, здається, вже якось згадував його в одній із публікацій).
            У 70-их рр. минулого століття я три місяці працював у Тюмені, в південній, давно обжитій частині області. Взагалі Тюмень до революції була відома як купецьке місто. Праця – працею, але й навколо роззирався. На людей, як живуть, які звичаї?..
            Вперше в житті (відносно молодому) я побачив так багато п’яних жінок. В публічних місцях, громадському транспорті тощо.
            Вперше в житті я зіткнувся з повсюдною матірщиною. Винятки були майже не помітні. Напевне їх «створювали» люди з культурних родин.
            Але загальний звуковий фон складався переважно з мату.
            Повернувшись додому, я тривалий час перебував «під враженням». Розповідав друзям і знайомим. А потім відійшло, забулось.
            Хоча треба згадати: мої тюменські враження не були такими одноманітними. Траплялися життєві картини іншої якості. Пов’язані переважно з сибірськими татарами. Вони замешкували в селищі Меліораторів, неподалік від обласного центру. Гуртожитків і балків* вони не полюбляли, будували ошатні теплі «ізби», були охайні й хазяйновиті. Я не бачив серед них п’яних і не чув від них мату.
            Не знаю, чим це було зумовлено: релігійними приписами чи природною моральністю громади. Втім, одне з другим  тісно пов’язані. У ці питання я тоді глибоко не вникав. Просто запам’яталося.
            Нині, на мій погляд, на побутовому рівні ми мало чим відрізняємося від росіян. Повсюдно чується мат-перемат, пиятика стала майже нормою, російський шансон давно «приблатнив» широкі верстви…
            Я не те що безнадійно старий, але застав ще покоління, для якого нецензурна лайка була дивиною. Чоловіки (не буду ідеалізувати) й тоді випивали, але… Як би точніше сказати? Ага – нормовано. Знали норму.
            Мій давній знайомий, родом із глибинного полтавського села, якось між іншим розповідав:
            - У нас на роботі ніколи не випивали. Почалося з двох «русских», які пристали в прийми до місцевих жінок. Ці хлопці напивалися просто на фермі. Не дотерплювали до кінця роботи. Та й матюкатися не соромилися…
            Я не хотів би протиставляти два народи. Оцінювати, хто з них кращий. Але не помітити різниці в народній культурі, звичаєві відмінності просто неможливо.
            Ось із цих міркувань, так би мовити, культуртрегерських, трудова міграція на Схід, за «поребрик», окрім матеріальної вигоди (та й то часом надто ризикованої) нічого доброго не принесе.
            На Захід – корисніше, бо повчальніше. Є що запозичити.
            Пригадую, як 80-го року (минулого століття) мій родич, висококваліфікований робітник, у якого були вищі розряди монтажника, зварника, слюсаря-сантехніка, лаявся, повернувшись із відрядження в Москву. Там він брав участь у спорудженні торгового центру. В столицю зібрали кращі трудові сили Радянського Союзу, щоб достойно підготуватися до Всесвітнього фестивалю молоді й студентів.
            Він привіз звідтіля жменю саморізів, кілька стяжок, хомутів тощо, щоб показати, з яким метизом і матеріалами, за допомогою яких інструментів і пристосувань працюють на Заході. Так, це не описка. Торговий центр був закуплений у США разом з обладнанням й інструментарієм, необхідним для його монтажу.
            - Чому в нас такого немає? Так же зручніше працювати! Краще, надійніше виходить! – гарячкував висококваліфікований родич.
            (Того часу якраз ширилося офіційне гасло: «Догоним и перегоним Америку!..)
            Я з цікавістю оглядав нові для себе «болтики-гаєчки», бо теж мав технічну освіту, інколи «рукомільствував».
            Ці дари  цивілізації також прийшли із Заходу. Але через московські руки. Як, до речі, і багато інших речей. Втім, уже проціджені через імперське сито і спотворені радянським нехлюйством.
            …До створення замкнутого імперського простору Україна мала природні регулярні зв’язки із Заходом. Купецькі валки із українським збіжжям, медом, рибою доїжджали до германських торгових міст. Я не кажу вже про контакти в межах Речі Посполитої. До речі, як зауважував один сучасний російський публіцист, Річ Посполита була свого часу для Московії, як пізніше Захід – для Радянського Союзу.
            Цивілізаційна притягальність Європи особливо проявилася за царювання Петра I. Він таки прорубав у неї «вікно». Але, як показав подальший перебіг подій, це не означало широкого і вільного спілкування народів імперії з Європою, а тільки казенну контрольованість контактів.
            Після царського «вікна» Єкатерина II заходилася впорядковувати кордони імперії. Чомусь спав на думку рядок з української поезії минулого століття: «Наша армія Червона Стереже свого кордона…»
            Україна на століття опинилася в гігантському імперському череві, де її намагалися «перетравити» в різний спосіб: мовно, культурно, історіографічно, а якщо це не вповні вдавалося, українців просто фізично винищували.
            Літературним нагадуванням про ті часи є трагедійно - пронизлива новела Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною». Молода пара тікає з покріпаченої України, пливе на плотику через Прут– на вільні козацькі землі. І хлопця, Остапа, пострілом навмання  ранить у живіт прикордонний стражник – москаль...
            Власне, українські прагнення і тоді, і тепер можна звести до одного: вільно вступати в плідні контакти з іншими країнами і народами. Особливо на Заході. Бо цивілізаційні імпульси йшли звідтіля.
            Московські прагнення полягали в тому, щоб «дари цивілізації» підімперські народи могли одержувати тільки з царських рук, дозовано. Взагалі і в царській Росії, і в нинішній РФ до іноземних впливів завжди ставилися підозріливо.
            Але, попри пропагандистські «изобличения» «гнилого Заходу», Російська держава майже всі наукові, технічні і технологічні досягнення «тирила» саме там. Недавно прочитав  сатиру Саші Чорного «Сказка про красного бычка», 1931. У ній - стисла історія індустріалізації Радянського Союзу. Рекомендую. Образно і … жутковато.
            Але повернемося до трудових мігрантів. Друга частина посунула на Захід. Це теж викликає занепокоєння: хто працюватиме тут, у любій Вітчизні? Й чи повернуться вони? Українці легко асимілюються... Причини такої легкості, з якою народ втрачає свої характерні риси і перетворюється на етнічну масу, готову приставати до чужих підметок, зачіпати не буду. Це окрема й складна тема.
            Звичайно, нинішні мігранти повернуться не всі. Приблизно 70-75 відсотків. Так стверджують соціологи, які проводили відповідні дослідження. Але вони повернуться не тільки із заробленими грошима, а й з досвідом передової організації праці, апробованими людськими контактами, а то й інвестора якогось спокусять. Щось же в нас на той час зміниться…
            Виробничі, ділові, культурні, мілітарні запозичення в інших народів – справа звичайна і, можна сказати, рутинна.
            Германія, на яку ми часто посилаємося як на взірець організованості й порядку, такою була не завжди. Як пише у своїй відомій праці «Ідеї до філософії історії людства» Йоганн Готфрід Гердер: «…Наймана служба (у римлян – П.С.) тривала впродовж віків, а тому багато народів (германських) не просто засвоїли військову науку і дисципліну, зовсім чужу іншим варварам, але, за прикладом римлян і чудово знаючи їхні слабкості, вони відчули смак до завоювань і походів».
            У підрозділі «Слов’янські народи» Й.Г. Гердер зауважує: «Слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії, і одна з причин цього – що жили вони далі від римлян».
            Та й по тому, вже в Середньовіччі германці підпадали під потужний і часто благотворний вплив інших народів. Приміром, після відомої Варфоломіївської ночі
(1572 р.) в германські королівства й князівства ринула хвиля емігрантів-гугенотів, так звали французьких протестантів.
            Далекоглядні володарі запрошували їх селитися  на своїх землях, звільняли від податків, надавали різні пільги й преференції. Король Прусії Фрідріх I був особливо гостинний до переселенців. І це сприяло розвитку королівства. Гугеноти принесли з собою 26 нових ремесел, культуру банківської справи. Варто згадати: на початку 17 століття кожен третій житель Берліна був француз. Про часи гугенотського пришестя в столицю Прусії свідчить церква, яка так і називається «Французька кірха».
            Сам Фрідріх I говорив і писав французькою, вважаючи німецьку надто грубою і необробленою, «мовою солдатів і селян».
            До речі, викладання в німецьких університетах до 1700 року велося латиною Це вже пізніше німецька стала утверджуватися як мова науки і філософії.
            Моя добра знайома Урсула Целлер, яка свого часу доклала багато зусиль, щоб допомогти полтавцям з обмеженими фізичними можливостями, учителька німецької мови за фахом, якось згадувала, що діти в деяких гірських містечках Вюртемберга, граючи в «класики», вживали французькі назви квадратів. Передалися від предків. Такий собі маленький слід історії.
            Взагалі культурні і звичаєві взаємовпливи народів – цікавий і мінливий процес. І міграція людей – їхній, так би мовити, каталізатор.
            Чи може бути, що всі виїдуть – і нікого не залишиться? Мабуть, ні. Є країни, які зазнавали, здавалося, катастрофічного відпливу людей. Приміром, Ірландія. Нині за кордоном живе більше ірландців, ніж на батьківщині. Та країна потихеньку піднялася до рівня однієї з економічно благополучних і комфортних для проживання держав у світі.
            Повальної еміграції зазнавали свого часу й німецькі землі. Виїжджали переважно в Сполучені Штати. Там же осіли й солдати, яких рекрутували в німецьких князівствах для війни проти американських штатів, що повстали проти британського панування. Німецька діаспора в Штатах друга за чисельністю. Про вплив німецької мови й культури свідчить так звана легенда Муленберга, згідно з якою німецька ледь не стала державною мовою Сполучених Штатів. Мовляв, при відповідному голосуванні англійська дістала перевагу всього в один голос.
            Несприятливі обставини пізнього Середньовіччя, поразки в I-ій і II-ій світовій війнах все ж не завадили Германії стати однією з найбільших економічних потуг світу.
Отож, не поспішаймо з «Усе пропало!» Варто також пам’ятати, що справжнім господарем людина може почуватися тільки на своїй землі.
                                                                                  Павло СТОРОЖЕНКО
* Пересувний будівельний вагончик

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ