БЕЗНАГЛЯДНІ ЛЮДИ ВОЛОДИМИРА ШКУРУПІЯ

"Сільська хата", 90-е гг. Влад Габда

Або трохи про його новелу «Серце вкраяла»

            Коли я прочитав новелу Володимира Шкурупія «Серце вкраяла», в пам’яті раптом спливло інше прізвище, дивнувате як на український слух – Мерзликін. Це російський письменник. З його оповіданням я ознайомився років… Давненько. Переважно через те, що на нього дружно напустилися літературні критики. Це створило певну рекламу. В Радянському Союзі була прикмета: якщо офіційні діячі лають, значить, це щось цікаве, гідне уваги.

            Оповідання Мерзликіна  було сюжетно простеньке. Солдатик (строкової служби) приїжджає в рідну «дєревєньку» у відпустку. І от молодий автор, на той час – початківець, описує, як «служивий» відпочивав, що чув, що бачив. У кількох словах: пиятика, бійки, лихослів’я. Якщо й ліпити якийсь стильовий ярличок  на це раннє оповідання Мерзликіна, то швидше за все – невигадливий натуралізм. Або примітивний реалізм.  А це вочевидь непохвально. Бо в російській, та й в інших національних культурах, безроздільно панував соціалістичний реалізм.

            Я не буду наводити тогочасних визначень цього стилю. Вони досить розлогі. Але його визначальна прикмета – це утвердження оптимізму радянського способу життя, духовна міць будівника соціалізму (комунізму), впевненість у завтрашньому дні, добро обов’язково перемагає зло. З рахунком приблизно 10:1.

            В оповіданні Мерзликіна духовну міць знайти було важко, перспективи також були якісь туманні, похмільні.

            Поза всі формалістичні закиди, з літературної критики  віяло щирим людським жалкуванням і здивуванням  культурної міської людини: «Невже в російському селі отак брудно й безпробудно?!»

            Хотілося духовності.

            Приблизно такі ж почуття охопили мене після прочитання новели Володимира Шкурупія. І не тільки мене. Деякі члени редколегії журналу «Полтавська криниця», у номері 1-2 якого (минулого року) був опублікований твір, засумнівалися не тільки в реальності описаного, а й у доцільності його друкування. Постала надто безпросвітна картина.       

Всім раптом захотілося соцреалізму.

            Єдиний світлий персонаж новели - Маня.

            …Ти ж, Маню, роботяща і з лиця зугарна, бач, як писанка, тільки  якась наче б зацькована, чи що. Та вже яка я там зацькована, відповідає, було, Маня, а сама й зашаріється, бо таку вдачу мала. Адже ж таки хтось і про неї думає, і за неї турбується, і їй хоче добра. Хоча, яке в тому добро – з людьми лаятися. Хай уже її лають, а вони краще ладком з усіма, бо скільки їй треба. Їй аби вдома було добре, а Льонька, чоловік, щоб хоч іноді усміхався до неї приязно та пригортав, як те робив замолоду, коли підбивав клинці до неї…

            …Маня все сама та сама – і корову впорає, й кури погодує, й город догляне, й хату прибере, ще й їсти їм наварить, коли є з чого. Бо таке часто буває, що вона придбає, до хати принесе, як тільки кудись відхилиться,  то в торбу та по селу гайнуть, спродають за копійки, аби на випивку вистачило, і проп’ють. Маня вже й просила людей, і благала, щоб не брали в них нічого, бо їм же й самим треба. Та хто послухає, своє ж завжди ближче, а що в когось від того горе, то й байдуже…

            А ось авторська характеристика Маниної родини:

            …Сімейка зібралася на Манину голову – не приведи, Господи! Чоловік п’є, зять п’є, дочка випиває та ще й  ледача, що хоч ти її вбий, і за холодну воду не візьметься. Онук, хоч і зовсім ще молоденький, а й собі до чарки ще й як охочий. Ніхто з них не хоче працювати, а їсти кожному дай. Ще й вимагають від неї, щоб їх не тільки годувала, а й випивку діставала…

            Чоловікової та доньчиної інвалідної пенсії як той кіт наплакав та й ту, не встигне листоноша їм принести, як одразу й проп’ють, правда, ковбаси на закуску куплять, але їй і шматочка не зоставлять. «Якби ти з нами  була, то й тобі щось би перепало», - відказує Льонька на її докори.

            Основні події новели розгортаються на тлі убогого, перепрошую за невластиве слово, інтер’єру:

            Вся сімейка була в хаті: Льонька, чоловік, схилившись на складені на столі одна на одну руки, бо перед цим добре випив, спочивав собі, Сонька лежала в спальні на ліжку, вкритому засмальцьованою ватяною ковдрою. Коли загупали у веранді, то встала і вийшла в залу, обіперлася об одвірок спальні й стояла, виставивши одне коліно, що вилізло з-під зачовганого байкового халата вперед. Серьога сидів на табуретці під комином, а чого й сам не знав, бо в грубі вже давно не топилося і була вона така ж холодна, як і стіни хати зокола.

            Цьому передували спустошливі події, призвідниками яких була Манина рідня.

            …Зима пройшла, газу напалили, бо хотілося в теплі жити, а платити нічим. То по весні довелося корову продати, а гроші віддати газовикам. Але ж газ відрізали, доки вони корову продавали, а щоб підключити, то грошей у них вже не вистачило, бо ті, що лишились, Льонька з зятем пропили. До наступної зими, коли почалися холоди, вийняли газове причандалля з плити й топили вже всяким паліччям, бо, знов же таки, на путні дрова грошей не вистачало, а ходити до лісосмуги, щоб сухе гілля пиляти, лінувались.

            Ото, коли Маня якого-небудь галуззя назбирає та на худеньких плечах принесе, або сяких-таких вербових пеньочків на болоті назбиває й притягне дерев’яними санчатами додому, то протоплять, погріються, а потім знову мерзнуть, як цуцики, закутавшись у всяке лахміття. А потім Льонька ті дерев’яні санчата, що їх ще дідусь Манин Левко Карпович колись уже давно змайстрував, з п’яної голови порубав і в плиті спалив, бо набридло йому мерзнути.

            Герої новели Володимира Шкурупія «Серце вкраяла» якісно нові в полтавській прозі. Впродовж останніх років я якось мимохіть і ненапружно прочитав кілька книжок, повістей і новел, місцевих авторів, присвячених життю на селі («Узбіччя» Олександра Міщенка з Лубен, «Нехворощ» Любові Пономаренко з Гребінки, сільські оповідки Сергія Осоки, опубліковані у FB, та ін.)  У них змальовані різні люди, різні характери. Володимир Шкурупій на цьому тлі виступив як художній першовідкривач нового типу - сільського паразита, здеградованого нероби. Що, власне, важко уявити. Бо життя «на землі» вимагає більш-менш регулярних зусиль, трудових вправлянь, щоб хоча б прохарчуватися. В місті людям такого штибу якось легше: щось вигріб зі сміттєвого контейнера, щось випросив… Народу багато, хтось та подасть.

            У селі, в осібній хатці, опиняєшся сам на сам зі своєю долею, зі своїм характером, зі своєю нездолимою вадою.

            Сім’я Мані тихо, але неухильно спивається.

            Є тварини, які не можуть жити в неволі. І навпаки: звірі, які провели в неволі тривалий час, потрапляючи на свободу, виявляють безпорадність, нездатність самостійно прохарчуватися. Щось подібне, на мій погляд, є й посеред людей.

            Новітні часи принесли свободу, прибрали примус, який за певний час став благом для багатьох людей. Усе життя вони провели під наглядом. Починаючи від піонерської організації, і далі – в комсомолі, в партії, в трудовому колективі. Людина не звикла застосовувати щодо себе вольових зусиль, елементарно планувати хоча б щоденне життя.

            Пригадалося слово, вживане в 30-х роках минулого століття, - «одноосібник». Тобто, самостійна людина. Колектив, а саме – колгосп, був йому «по барабану». Його клопіт зосереджувався на собі й родині. Це була самокерована особистість.

            Такими можуть бути не всі.

            Колись, давненько, в одному із сіл Диканського району я став свідком такої сценки: йдемо разом із головою сільради селом. Раптом він зупиняється біля одного обійстя. Кличе господаря. Той якраз порався у дворі. Хазяїн облишив справи і швиденько підбіг до хвіртки. Голова сільради без вступу й «драсьтє»: «Що ти (тра-та-та!) тут понакидав!? Щоб завтра тут (тра-та-та!) сміття не було! За*рав вулицю!... (тра-та-та!)

            Під «тра-та-та» я маю на увазі неделікатні вирази, які нині на радіо чи телебаченні глушать пронизливими звуками «пі-пі-пі».

            У цьому селі я був із тижник. Наступного дня купи сміття біля обійстя вилаяного селянина я не побачив.

            До чого я веду? Багато людей без «зовнішнього управління» втрачають орієнтири, не можуть дати собі ради, часто схиблюють у соціальне нездоров’я.

            Уявімо, як щоранку (окрім вихідного) біля Маниної хати з’являвся б  колгоспний бригадир і наряджав усіх працездатних на працю. Жорстко наряджав, без скидок на похмілля, чи на «не хочу».

            Можна копнути й історично глибше… Біля Маниної хати з’являвся б панський прикажчик і без зайвих слів виганяв на роботу. З відомих тогочасних соціальних причин жодний з членів питущої сім’ї щось насупроти й писнути б не посмів. Утім, сім’я, може, й не встигла стати такою безнадійно питущою. Випороли б кілька разів на стайні – й пошептало б.

            До речі, пам’ятаєте поміщиків Коробочку й Собакевича з «Мертвих душ» Миколи Гоголя? Великий сатирик, між іншим, згадує, що селяни в них жили заможно, тверезо. Зазирнув у поему, відшукав відповідні фрагменти:

            За огородами следовали крестьянские избы, которые… показывали довольство обитателей, ибо были поддерживаемы как следует: изветшавший тес на крышах везде был заменен новым; ворота нигде не покосились, а в обращенных к нему крестьянских крытых сараях заметил  он (Чичиков – П.С.) где стоявшую запасную почти новую телегу, а где и две…

            Це в дєрєвнє, яка належала Коробочці. А ось дєрєвня Собакевича:

            Деревенские избы мужиков тож срублены были на диво: … все было пригнано плотно и как следует. Даже колодец был обделан в такой крепкий дуб, какой идет только на мельницы да на корабли. Словом, все, на что ни глядел он, было упористо, без пошатки, в каком-то крепком и неуклюжем порядке.

            Не варто мені дорікати в симпатіях до феодалізму і прихильності до кріпосництва. Я лише хотів привернути увагу широкої публіки до оздоровчої ролі нагляду й примусу. Безумовно, вони суттєво обмежували б особисту свободу, але сприяли  збереженню здоров’я і утриманню слабкої людини в рамцях традиційної моралі.

            І як тут не згадати добрим словом (так!) радянські ЛТП – лікувально-трудові профілакторії. Туди запроторювали за рішенням суду безнадійних пияків і наркоманів, людей, схильних у стані психічного нездоров’я до різного роду правопорушень. Там їм не давали випивати, змушували працювати. Так би мовити, навертали до здорового способу життя… Багатьом допомагало. Оздоровлювалися. Декому – ні. «Упорствовали в пороке».

            Безумовно, з сучасної точки зору, це - порушення прав людини (священна корова європейської правової культури). Так би мовити, поліцейщина. Яка не гарантує від зловживань з боку виконавців і не забезпечує стовідсоткового оздоровлення «пацієнтів».

            Як казав герой популярної радянської кінокомедії: «Шурик, это не наш метод…Где гуманизм?»

            За великим рахунком, драматизм новели Володимира Шкурупія полягає в тому, що християнське смирення головної героїні Мані затоптане паразитами – іншими членами родини. Маня ще й винуватою виявляється.

            Продавчиня Люська по-своєму оцінює Маню і її сімейку: «Дурна ти, Маню, й нерозумна. Сама їх розбестила, а найбільше свого Льоньку. Все – Льоню, Льоню, а він і раденький старатися. Ти їх розбестила. Без тебе, дивись, і працювали б, і шанувались… А так вони й раді – Маня се, Маня те, а вони на Мані й верхи…

            Наочний приклад християнського смирення й лагідності на цій грішній землі в залік не пішов. Залишається покладатися на небеса.

            Може, я й не запобіг би до цих релігійних зворотів, але на них, мабуть, навела сама постать автора. Він не просто знавець сільського життя. Він сільський священнослужитель і, природно, в силу професійних обов’язків , достеменно знає свою паству.

            Похмура новела Володимира Шкурупія навіяла спогад про творчість Василя Стефаника, який писав «коротко і страшно».

            У Володимира Шкурупія не так стисло, але картина вимальовується така ж безрадісна, трагедійна, а в деяких фрагментах навіть огидна. Варто пригадати претензії звироднілого, спідленого горілкою Льоньки до замотаної, запрацьованої дружини в різні моменти її життя: і коли вона вибивалася з сил, намагаючись прогодувати сім’ю, і коли вона хворіла, й коли помирала… Власне, серце вкраяла.

            …Якось жили без тебе, доки ти в районі вилежувалася, - випалив Льонька.

            «Вилежувалася» Маня в районній лікарні, куди потрапила із запаленням легень.

            …А що ти думала, ми тебе на руках носитимемо, як повернешся зі своїх курортів? (тобто  з лікарні – П.С.) – не вгавав Льонька. – Е, ні, дорогенька ти наша. Ми тут без тебе так настраждалися, так настраждалися… То їдь, моя люба, туди , звідки приїхала. Там у тебе вже й ухажор, може, виськався…

   …А я казав міліціонерам, щоб відвезли тебе в район, так ти ж – не везіть мене нікуди. А чим я тепер тебе відвезу, на горбі своєму? Де машину тепер візьму? – аж підскочив Льонька з ослона…А гроші де візьму? Задарма ж ніхто не повезе. Лежи вже, може, само відпустить.

А Маня вже помирала.

…Слухай, Маню, ти ж ходила в контору, може, тобі там які гроші дали? – притишено спитав, озирнувшись на відчинені двері. То ти вже зараз скажи, куди сховала.

Коли вона померла, ще раз дорікнув:

Тепер їй холодно вже не буде, це ми тут мерзнутимемо, голодні, як церковні миші, а вона собі лежатиме в труні, як паня, бо вже їй однаково. Для чого ми їй? Бо якби вона нас любила, то в лікарню не лягла б, а переходила… А то вмирала вона…  

            Дивуєшся підлій винахідливості Льоньки. Таке важко вигадати. Напевне, автору доводилося стикатися з подібними людьми.

            Є суттєва різниця між причинами, через які виникли страшні, нелюдські обставини життя в новелах Василя Стефаника й в родині сумирної Мані із «Серце вкраяла». У Стефаника вони зовнішні, зумовлені соціально-економічними умовами життя галицької людності за часів Австро-Угорщини. У В. Шкурупія – внутрішні, які витікають з характерів, із вдачі самих героїв. Це дискомфорт, побутові нестатки, приголодь нероб і пияків. Звичайно, є й певні зовнішні обставини, але не вони відіграли визначальну роль у долі цієї родини.

            Я завжди скептично ставився до  виправдань, пояснень типу: от він запив через те, що не було роботи, не було за що прохарчуватися… А пиячити місяцями, роками було за що? До того ж в українському народі, ще з радянських часів був поширений заробіток (чи підробіток, як вам завгодно) – «по дядьках». Тобто, працюючи в когось приватно, виконуючи різні ремісничі роботи: муляра, штукатура, плиточника, теслі, землекопа… Це була узвичаєна мала народна економіка, яка давала можливість прохарчуватися в найскрутніші часи. В тому числі й у кризові 90-і минулого століття. Знаю з власного досвіду.

            Але Манина родина виявилася не тільки духовно слабкою, а й …

            Її не зворушила ні Манина любов і жертовність, ні здоровий приклад односельців, які хоча й не «жирували», але трималася на людському рівні. У них не виникло бажання комусь наслідувати, щоб бути не те що успішними, а бодай самостійними, елементарно ситими.

            І ось воно – тихе угасання в брудній, нетопленій хаті, де пропито все, що можна було пропити.

            Є певна приємність від читання новели Володимира Шкурупія – її мова. Автор знає мову, місцеву говірку й збагачує нею читача, який навернувся до тексту. Приміром, той же заголовок – «Серце вкраяла», чи: «була вона вдачі сумирної», «коти бігають миші ловити»…

            Хоча деяких узвичаєних, так би мовити, натуралізованих русизмів можна було б безболісно позбавитись.

            Подекуди автор вдається до роз’яснень, характеристик, які «виламуються» із загалом органічного художнього полотна.

            Як на мій цинічний погляд, і помирала Маня надто довго. Епізод вочевидь затягнутий. І так зрозуміла мерзенність її близького оточення.

            Знову ж таки, згадуючи Василя Стефаника, - у нього стисліше. Хоча вражає не менше.

            Поза все, новела Володимира Шкурупія –явище сміливе й пронизливо пізнавальне. Її треба читати, маючи на увазі не тільки філологічне задоволення, а й природну цікавість: а що ж там відбувається в нашому селі, які процеси протікають? І куди?

            … Ось чому я почав з Мерзликіна. Мені, як колись штатним радянським критикам, захотілося соціального оптимізму. І він є. Але не в тому селі, яке описав Володимир Шкурупій.

                                                                                  Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Перепрошую читачів, які мали сили й терпіння дочитати цю критичну статтю до кінця, за рясне цитування новели. Хотілося, щоб публіка довідалася про обставини й перебіг подій безпосередньо з «першоджерела» - твору Володимира Шкурупія.