Вільний етюд на тему: «Кіт приходящий»

Я його не заводив. Він сам «завівся». Я повертався від дворової сучки (в прямому розумінні – від собаки) і побачив його біля клумби. Моє чемне «киць-киць» він сприйняв цілком серйозно. Повагом підійшов до ганку, а потім шурхнув за мною в двері. Я був потішений такою довірою і поліз у холодильник – дістати дещицю м*ясних обрізків , які я купую на базарі для знайомих собак.

Він ніби розумів, що мої клопоти – задля його прохарчування і смирно сидів біля порогу. Обрізки треба було розморозити. Для пришвидшення процесу я

їх просто заливав кропом.

Кіт терпів.

Взагалі це була цікава скотинка. Чорний, довгошерстий, з білою манишкою на грудях і білими шкарпетками…. Можна було подумати, що сибірський. Але вуха свідчили про інше. Вони були приплюснуті, як у британця. Лапи досить короткі. Його зовнішність прозоро натякала на невпорядковане статеве життя найближчих предків. Від одних – те, від других – інше…

Він цікаво рухався поза людським житлом – короткими перебіжками, вряди-годи зупиняючись, підводився на задніх лапках і сторожко озирався довкола. Видно, в кота було складне дитинство.

Він почав навідуватися до мене досить регулярно. Інколи, поївши, кіт вкладався на дивані чи в кріслі. Відпочивав. Інколи зразу просився надвір і біг геть, припадаючи до землі, призупиняючись і озираючись довкола.

Часом наші графіки не співпадали. Він хотів полежати на дивані, а мені треба було йти у справах. Зазвичай він виходити не хотів. А коли я наполягав, підштовхуючи його до дверей, він брязкався на підлогу. Доводилося хвостатого гостя виносити. Ставши на чотири, він біг геть, на ходу обурено понявкуючи щось лайливе. Я котячої не знаю, але з тональності було легко зрозуміти, що нявкіт був приблизно такого змісту: «Ну, що? Тобі шкода було? Полежав би я трохи! Так ні – виганяє! Не сидиться йому. Якого чорта пхатися на мороз!?» Може, він навіть матюкався. По-своєму, по-котячому. Але про це можна тільки здогадуватися.

Пізніше я довідався, що він живе в сусідньому дворі. Господарі, мабуть, подовгу працювали і витурювали кота надвір. На цілий день. Від негоди він став ховатися в собачу будку. Житлова площа звільнилася природним чином. Старий пес (не знаю, як його кликали) забіг. Мабуть, помирати.

Я коту ніякого ймення не давав. У нього ж є законні хазяїни! Кликав просто – Кіт.

Як повесніло, він став приходити рідше. Та й то – поїсть, шліфоне свій шлюбний «інструмент» і зразу проситься надвір. Нявкіт у нього не дуже милозвучний, навіть огидний. Тому затримок з мого боку не було.

Спогад про нього пишу з пам*яті. Кіт десь гуляє. Мабуть, завзято майструє кошенят.

Павло СТОРОЖЕНКО