НЕТЕРПИМІСТЬ

Кондукторка вправно здолала дистанцію від кабіни водія до кінця салону, на ходу нарікаючи:

- Вже третє коло їздить… Спить. Будила. Не хоче виходити. Спальню знайшла! Це ще нічого. Що, я не понімаю? Так запах же від неї який! Воняє!

Я принюхався. Мені вдалося захопити місце ближче до задніх дверей, і пасажирку, на яку ремствувала кондукторка, видно не було. До того ж вона, мабуть, напівприлягла. Справді, до тролейбусної атмосфери, яка зазвичай пахла погано митими старечими тілами і залежалим одягом радянської доби, додався характерний бомжатський складник. До місця, де я сидів, він долинав у ослабленому вигляді. Але цілком впізнавальному.

Кондукторка почала змотувати дистанцію назад, протискаючись поміж стоячих пасажирів й не перестаючи ділитися своїми виробничими труднощами:

- Тут, ззаду, ще нічого. А як проходжу повз неї, - в голові паморочиться. Я ж можу в обморок упасти! А в мене робота! Обілечувати треба. Депо й так нерентабельне…

Спереду почувся чоловічий голос:

- Та не так вона вже й пахне. Буває гірше. Судячи з «вихлопу», вона, мабуть, змішала. Недосвідчена.

- Яка недосвідчена!? Нехай випити – недосвідчена, а одяг, запах – це що? Ой, я не можу!..

Її підтримали інші жінки. «Хай вилазить! Скільки можна кататися?! Що ж це – людині цілу зміну її нюхати?

Знову почувся той самий чоловічий голос:

- Ой, які ми нєжні!..

- Ти сам такий! Тільки перегар інший. Та помився, мабуть, позавчора.

Але жінки вже згуртувалися: «Висадити! Дихати нічим! Хай провітриться!»

Я помітив, що конфліктних ситуаціях жінки охочіше виступають єдиним фронтом проти своїх «однополчанок», аніж проти чоловіків. Ось і тепер вони дружно розтермосили похмільну жіночку і припровадили її до виходу.

Кондукторка ревно хрестилася вслід і продовжувала апелювати до тролейбусної громадськості?

- А якщо таких три-чотири в салоні – задихнутися можна. Як газова атака!

Не те, щоб я був дуже допитливий, але захотілося побачити жінку, яка спричинила в тролейбусі таку дискусію, майже на рівні ВР. Я трохи підвівся. З вікна було видно, як від тролейбусу віддаляється звичайна собі жінка в сірому пальто. Цілком пристойному. Втім, бомжі тепер непогано одягаються. Біля контейнерів, чи в секунді… І відрізнити їх від інших мешканців міста можна хіба що за запахом.

Жінка трохи похитувалась. Втім, це можна було пояснити високими підборами й слизьким тротуаром.

Коли запах в тролейбусі розвіявся, в голові зринула лібертіанська думка: Які ми все-таки не толерантні!

Павло СТОРОЖЕНКО