НЕСПОДІВАНИЙ АЛЕКСАНДР ГРІН

 

Перечитуючи оповідання «Малинник Якобсона», 1910

Оповідання «Малинник Якобсона» застрягло в моїй пам'яті завдяки незвичному для творчого спадку письменника сюжету. Воно не позначене характерною для А. Гріна романтичністю чи морським колоритом. Його герой нагадує принижених людей Ф. Достоєвського чи бродяг М. Горького. Втім, Александр Грін був добре знайомий з соціальним дном Російської імперії. Варто зазирнути в його «Автобиографическую повесть». У ній він навіть (у главі «Урал») наводить стислу класифікацію бродяжого племені, яке вешталося просторами «единой и неделимой».

Бессемейных, пьяниц, босяков звали обидной кличкой «галах», сибиряков – «челдон», пермяков – «пермяк – соленые уши», вятских – «водохлебы», «толоконники», волжских – «кацапы, мордвинов – «лягушатники»…

Але літературні герої були в нього інші: мужні, цілеспрямовані, які прагнуть справедливості. Вони любили море, простір, їх манили далекі краї…

На всякий випадок я уважно перечитав передмову літературознавця В. Віхрова до 6-томника творів А.С. Гріна, який побачив світ у Бібліотеці «Огонек» (издательство «Правда», Москва, 1965). Чи не згадується подібний типаж у 34-сторінковій передмові, яка, власне, «тягне» на середню монографію? Ні. Не згадується. Швидше – навпаки: заперечується.                                               

Странен и непривычен был Грин в обычном кругу писателей-реалистов, бытовиков…

В. Віхров, том 1, стор. 14,

Чому? – на це питання раніше відповів у передмові до однотомника А. Гріна Константін Паустовський:

Недоверие к действительности осталось у него на всю жизнь. Он всегда пытался уйти от нее, считая, что лучше жить неуловимыми снами, чем «дрянью и мусором» каждого дня.  

                                                                       Том 1, стор. 31

Це оповідання («Малинник Якобсона») напевне тому й запало в пам'ять, що в ньому А. Грін виламався зі своєї тематики й звернув увагу на «дрянь и мусор». Власне, сюжет оповідання нехитрий: бродяга Геннадій прибився до маленького естонського містечка.

Он был плюгав, тщедушен и неповоротлив; наивные голубые глаза сидели в его по-воробьиному взъерошенном, осунувшемся лице с выражением тоскливого ожидания. Он хотел есть, все его существо было проникнуто этой глубокой священной мыслью. Рабочие, эстонцы и латыши, шли мимо него под руку с чисто одетыми женщинами и девушками.

«Жрали уже…», - завистливо подумал он, кряхтя от негодования.

І якщо до цього моменту голодний бродяга викликає співчуття, навіть жалість, то далі його душевні порухи якось насторожують:

Чужой город вызывал в нем легкую, тревожную злобу чистотой и уютностью старинных маленьких улиц; протянуть руку за милостыней здесь было почему-то труднее, чем в любом другом месте. Он встал, тихо сосредоточенно выругался и зашагал по берегу с твердым решением попросить кусок хлеба у первого попавшегося окна.

Йому подали, але:

Полуфунтовый кусок (хліба – П.С.) мало утолил его вожделение; высыпав с ладони в рот быстро высохшие крошки, он встал, голодный не менее, чем десять минут назад…

- Чухна рыжая, - сосредоточенно выругался он, облизывая припухлым языком сухие губы. Небо и десны ныли, натруженные сухой жвачкой. – рыбу жрут, мясо… небось, - продолжал он, вспоминая невод и кур, бродивших у калитки..

Цей епізод здається в певній мірі показовим: брудний, голодний, обшарпаний бродяга (одного разу Геннадій називає собі подібніх «странниками», з презирством ставиться до охайного, хазяйновитого, працелюбного естонця, напевне, старшого за нього. Автор згадує 70-літній вік старика).

Звідкіля у Геннадія ця зверхність до інших народів? Де вона в ньому взялася?

Побачивши за парканом малинник – «взлелеянный, выхоленный, как любимый ребенок, крошечный кусок земли», Геннадій відчув «глухой зуд мучительной зависти». В його уяві постає рідна «неблагополучная деревенька».

Стиснув зубы, Геннадий бросился всем телом в кусты, ломая, выдергивая с корнем, скручивая и вихляя листья; брызги свежей земли летели из-под его ног… Дух разрушения, близкий к истерическому припадку, наполнял его дрожью сладострастного исступления. … Через две-три минуты малинник напоминал вороха разбросанной гигантской соломы.

Втомившись від руйнівної праці, Геннадій почав уже дряпатися через паркан, назад – на вулицю, але за хвильку побачив руду голову Якобсона. Останні рядки оповідання непідробно драматичні:

…Геннадий увидел, что рыжие вихры Якобсона тускнеют. На голову старика садилась таинственная, белая пыль; он быстро седел.

 - Что ты делал? – хрипло спросил эстонец.

…Я работал, - продолжал Якобсон, - десять лет. Ты приходил. Ты просил хлеба. Я дал тебе хлеб. Зачем был неблагодарным и ломал?

Отчаяние толкало его (Геннадия – П.С.) к вызову:

- Бей! Что не бьешь? Ломал! Э-ка! Чухна проклятая!

Але Якобсон бити не став. Він підхопив бродяжку і одним махом перекинув через паркан. Правда, приземлився Геннадій не зовсім благополучно – вдарився потилицею об камінь. Він скрикнув і знепритомнів.

Через полчаса он очнулся и сел, покачиваясь от слабости. Острая боль рвала голову. Поднявшись (Геннадий) нащупал дрожащими пальцами висок, мокрый от крови, и заплакал. Это были теплые, злые слезы. Он плакал, неведомо для себя, о беспечальном мужицком рае, где – хлеб, золото и кумач.

Я досить докладно переповів оповідання, щоб відтворити психологічні мотивації героїв. Щоб було зрозуміло: чому? Що, так би мовити, спонукало? Особливо Геннадія. Якщо це мені не вдалося, адресую до «Малинника Якобсона». Прочитайте. Не зашкодить. І часу багато не забере.

Мені оповідання видається актуальним і з сучасного погляду.

 Скільки неблагополучних «русских людей» підряджалося воювати на Донбасі, щоб погасити кредити на квартири, розрахуватися з боргами, або просто щось прихопити на війні з «украми»?

Скільки «русских странников» уже переселилося в Крим, витісняючи звідтіля корінних кримських татар, намагаючись остаточно асимілювати (тобто зробити подібними до себе) піддатливих українців?

Ви помітили, що скрізь, куди заходить «русский мир», надовго западає руйнація, запустіння, економічна анемія? Винятків немає.

Відкиньмо ідеологічні ілюзії: наші громадяни, які ратують за мир будь-якою ціною, апелюють до зношеного інтернаціоналізму, перебирають, як чотки, псевдоісторичне твердження «Мышебратья!» - мають потужний прикорм з різних російських структур. І економічних, і розвідувальних.

Вони керуються короткочасною вигодою і навряд чи уявляють, яка лавина «геннадіїв» може ринути в Україну, якщо держава не вистоїть? Щоб просто «по-братерськи» поруйнувати, пограбувати, познущатися…

Ті, хто далеко від війни, можуть у це не повірити, особливо, якщо не хочуть, заплющують очі на очевидні факти. Та в моїй уяві, можливо, завдяки мистецькому дару Александра Гріна, до сих пір стоїть миттєво посивілий Якобсон, чий «нерусский выхоленный кусок земли» помешал истинно русскому бродяге Геннадию жить.

                                                                                  Павло СТОРОЖЕНКО