БЕЗСИЛЛЯ СЛОВА
Побіжні нотатки колишнього філолога
Є фрази, цитати, які супроводжують людину все життя.
Не обов’язково повчальні, мудрі, красиві…
В юнацькому віці мене вразили рядки з вірша Голєніщева-Кутузова:
Бровьми союзна, телом изобильна
И нежной облияна белизной…
Вірш був надрукований у збірці «Чтец-декламатор», за 1908 чи то за 1912 рік. Точно не пам’ятаю, а книжка не збереглася. Дав комусь почитати.
Може, хтось подумає, що я такий древній, - ровесник «Чтеца-декламатора». Ні. Читав я його приблизно в 70-х роках минулого століття. Мені здається, тоді в читацькому обігу було більше дореволюційної літератури, ніж нині.. Й відгомін старої культури був чутніший.
Не знаю, як – кому, але ж це гарно: «бровьми союзна»!
А ці рядки мені запам’яталися (наголошую: несамохіть) пізніше, коли я служив у армії.
И еще прошеньем прибалую –
Сшей ты, ради бога, продувную
Кофту с рукавом по локоток,
Чтобы твое яростное тело
С ядрами грудей позолотело,
Чтобы наглядеться я не мог.
Я люблю телесный твой избыток,
От бровей широких и сердитых
До ступни, до ноготков люблю…
Це з вірша російського рядянського поета Павла Васільєва «Стихи в честь Натальи». Вірш був надрукований у збірці «Песнь любви» 1967 року (М., «Молодая гвардия»).
Чому я так докладно зупиняюся на бібліографії? У цієї книжки був невеличкий побутовий зигзаг долі. Її подарував мені (прислав у армію) далекий родич – людина освічена, чутлива до слова й уважна до людей. Я читав її світлими полярними ночами (втім, не тільки її, у полку була досить велика бібліотека) і навіть коли став «старослужащим», не став опускатися на нижній ярус ліжок, який вважався зручнішим. Його зазвичай займали «старики». Я залишився на другому, верхньому. Там у полярні ночі було видніше, можна було читати.
Так от, «Песнь любви» в мене «стирили». Книжка зникла «з кінцями». Сказати, як мені було прикро – майже нічого не сказати. Але…Я вже почав про неї забувати, коли побачив у бібліотеці (я туди регулярно навідувався) свою «Песнь». Я зразу ж зголосився до завідувачки бібліотеки (жінка була дружиною командира полку) й несміло пояснив, що це, власне, моя книжка, її у мене поцупили. Мабуть, щоб погасити бібліотечний борг, віддати навзамін якогось раніше втраченого примірника.
Вона спокійно мене вислухала, сказала «Може бути…» й простягла «Песнь любви». «Але принесіть навзамін якусь іншу книжку, теж цікаву…»
Так я повернув збірник, який супроводжує мене все подальше життя. «Песнь» перевидавалася ще не раз, збірку поповнювали й писали нові передмови. Але в мене – перше видання… Вже добряче затягане…Примірник із невеликого, як на велетенську країну, стотисячного накладу.
З армії я повернувся з головою, безладно забитою художніми текстами, й добре розвинутою короткозорістю.
Пізніше, коли я поцікавився, як склалася подальша доля російського поета Павла Васільєва, то довідався, що він був репресований, його розстріляли у віці 27 років. Був надзвичайно талановитий лірик. Шкода!
Я закінчив філологічний факультет педінституту «по класу» «Російська мова і література». Обрав саме це відділення, оскільки щиро вважав, що російська література пропонує цікавіші тексти – тонші, образніші, сучасніші, так би мовити, модерновіші. Я цікавився й рідною, українською, але російська була вільнішою. До речі, це підмічав і Григір Тютюнник в одному зі своїх листів до Феодосія Рогового. Тоді я ще не знав, що кострубатість і обмеженість української художньої творчості – не наслідок вродженої імпотенції, а результат регулярної жорстокої кастрації українського літературного процесу і його творців. Хоча… деякі фрагменти залітали мені в голову ще раніше, в армії. Правда, в перекладі на російську.
- Ты скажи, откуда очи у тебя такие?
Я купался в синей Ворскле в годы молодые…
Це з Бориса Олійника. Хто переклав – не пригадаю. Надруковано в журналі «Смена» в 70-х роках минулого століття.
Пізніше справжнім відкриттям для мене стала поезія Богдана-Ігора Антонича. Я нав’язливо рекомендував друзям і знайомим: «Почитайте! Не пошкодуєте! Це масштаб Алєксандра Блока, а то й більше!..»
Григір Тютюнник вразив мене тонким психологізмом, знанням народного життя і, так би мовити, інтелігентною зверхністю до партійних настанов щодо літературної творчості. Він писав спокійно, уважливо вникаючи в людські характери. В його письмі читалася любов автора до нашого люду, його непростого, а подеколи й гіркого життя. Коли я довідався (пізніше!), що він покінчив життя самогубством, то перша рефлексія була: «Зацькували партійні суки!..»
А це була творча особистість величиною не менша за Достоєвського. Тільки без петербурзького присмерку, приниженості й приреченості літературних героїв.
Потім була Ліна Костенко, неокласики, інші українські поети і письменники. І я, професійно не пов’язаний з вітчизняним літературним процесом, відчував справжній захват: «Так у нас же потужна література! Чудові, тонкі поети. Хоча б той же Юрій Клен, німець, який залишився вірним українській літературі…»
Просто цю літературу, культуру замовчували, не допускали до народного загалу, оббріхували в так званій літературній критиці (без наведення текстів). А мартиролог забитих, знищених у різний спосіб культурних діячів кількісно був найбільший серед народів колишнього СРСР. Може, й через це ми так важко вчимося демократії?
Але, мабуть, досить петляти по епохах і текстах. Повернуся до спонукального моменту.
Недарма ж я демонстрував віршовані зарубки на пам’яті, які швидше за все свідчать про ускладнене художньою літературою статеве дозрівання?
Власне, веду до того, що мені категорично не подобаються тексти пісеньок, які нині пропонуються широкому загалу.
«Какая гадость эта ваша заливная рыба!..» – як казав герой відомої радянської кінокомедії.
Не стану втомлювати читачів аналізом текстів. Здебільшого віршами їх назвати важко. Та й взагалі – немає складнішої справи, ніж аналізувати пустопорожнє.
А втім…
«Ой мамо, мамо, мамо, вона ідеальна…»
«Люби мене невпинно!..»
«Пий мене, їж мене…»
Пригадайте рядки, які я зацитував на початку посту. І там, і тут про любов, інтимність, стосунки між чоловіком і жінкою… Але в нашому сучасному, «продвинутому», варіанті несамохіть виникає філологічна нудота. Не рідкість кульгава ритміка, пласкі образи, приблизне римування… Складається враження, що тексти про кохання пишуть надзвичайно неначитані люди.
Ну чому вони не зазирають вряди-годи в класику? Щоб частіше уникати примітивізму, вульгарності, недолугості. Вважають, що вони увінчали собою літературний Олімп? І кращих вже не передбачається? Втім, подібне явище, мабуть, ще яскравіше проявляється в політиці.
В сусідній пісенній культурі, російській, спостерігається те ж саме. З цього приводу жорстким критичним постом вибухнув актор і епіграміст Валентин Гафт. На межі застосування незнищимого російського мату…
Щодо моїх посилань на російськомовні тексти. Це не через якусь особливу прихильність до імперської культури. А через любов до нашого українського внеску в неї. Взагалі, будь-яка імперська культура – це культура «в складчину». Це «складчина» всіх народів, які на тому чи іншому етапі свого існування були в складі імперії. Англійську літературу не можна уявити без великих ірландців і шотландців. Австрійську – без чехів і євреїв. Російську – без українців (М. Гоголь, Є. Гребінка та ін.). А євреї взагалі до цього часу пишуть російські народні пісні…
І якщо й виділяти провідну тему цього посту, то вона передусім стосується якості нашого духовного життя, його пісенної культури.
Бо, слово честі, озираючись на народний пісенний спадок і співставляючи з ним сучасну українську попсу, мимоволі здається, що це надбання різних народів.
Павло СТОРОЖЕНКО,
м. Полтава
Коментарі
Дописати коментар