Автор: -

 НА ТИХИЙ ЗДОГАД

Коли ні в що хлопак не вірить
І шле мораль до нижче спИни,
То, може, він не товстошкірий,
А просто – трохи не людина?
Карикатура А.Мєрінова
Немає опису світлини.

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

Автор: -
Зображення
"Ділова зустріч" Коли я довідався, що «группа товарищей» домагається перейменування вулиці Пролетарської на вулицю імені Його імені (перепрошую за суцільну тавтологію), якось зразу зринув у пам’яті рядок із вірша, здається, Ігоря Муратова: «Він славив все, що слави просить…» Вірш «походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників, які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу. Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає. Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит». Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави. Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є? Напевне, ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати, дико не хотілося. … Людин...
Докладніше

БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ

Автор: -
Зображення
Спогади провінційного журналіста (частина I) Недавно полтавський карикатурист Михайло Шлафер попросив мене написати представлення на художника – «перчанина» Анатолія Василенка. Його малюнки мали виставити в місцевій галереї мистецтв разом з працями закордонних художників-сатириків. Мовляв, ти співпрацював з журналом, так кому ж писати, як не тобі? Я швиденько нашкрябав представлення. Бо Василенкові давно симпатизував як художникові вдумливому, працьовитому. Його малюнки можна було розгортати в самостійні прозові сюжети. Одне слово, Анатолій – не одноразовий «ізошуточнік». Цей, власне, робочий епізод наштовхнув мене на іншу думку: А чому б не написати хоча б трішки про старий «Перець»? До його першого закриття. Коли головним редактором був Федір Маківчук, аксакал української (стриноженої партійним наглядом) сатири, людина з пронизливими блакитними очима, який, здавалося, бачить тебе наскрізь з усім «нехорошим», що хотілося б приховати. Я тривалий час був власкором журналу...
Читати далі