БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ

Спогади провінційного журналіста
(частина I)

Недавно полтавський карикатурист Михайло Шлафер попросив мене написати представлення на художника – «перчанина» Анатолія Василенка. Його малюнки мали виставити в місцевій галереї мистецтв разом з працями закордонних художників-сатириків. Мовляв, ти співпрацював з журналом, так кому ж писати, як не тобі?

Я швиденько нашкрябав представлення. Бо Василенкові давно симпатизував як художникові вдумливому, працьовитому. Його малюнки можна було розгортати в самостійні прозові сюжети. Одне слово, Анатолій – не одноразовий «ізошуточнік».

Цей, власне, робочий епізод наштовхнув мене на іншу думку: А чому б не написати хоча б трішки про старий «Перець»? До його першого закриття. Коли головним редактором був Федір Маківчук, аксакал української (стриноженої партійним наглядом) сатири, людина з пронизливими блакитними очима, який, здавалося, бачить тебе наскрізь з усім «нехорошим», що хотілося б приховати.

Я тривалий час був власкором журналу, хоча платили мені погонорарно. Щоб «сісти» на ставку, треба було мешкати в Києві. Ставки місцевих власкорів вже були заповнені. Треба було або перебиратися до Києва, або редколегії вводити в штат ще одного власкора. З погляду адміністрації журналу, Полтавська область була порівняно невелика, щоб «нагороджувати» її окремим власкором. Як,приміром, Донецьку чи Львівську області.

Пригадую, зустрів, здається, на вул. Лідова однокласника, чудового різьбяра Сашка Чвалу. Поділився з ним своїми клопотами. Він здивовано мене оглянув:

- Ти що, хочеш покинути нашу Полтавку? (Так і сказав - пестливо).

Я якось знітився:

- Не те, щоб хотілося… Та на щось же треба жити. Там ставка.

Сашко дивився на мене з докором. І його собака (старий, худий, облізлий сенбернар), здається, теж.

«Про татар мемуар»

З Владіміра Висоцького                    

Писати спогади мені не хотілося. Ні раніше, ні тепер. У певному випадку це підбивання підсумків, підведення риски під зробленим. А я ж іще перспективний! У мене стільки планів! В іншому – це майже обов'язково парадний портрет олійними фарбами в ретроспективі. Кислий мікс банальності й нескромності. Але … наважився. Можна сказати – з огидою. Утримуючись від ніжних описів своєї особи й пригадуючи цікавих людей, з якими мені довелося співпрацювати, чи просто – спостерігати за ними.

«З огидою» шкрябнув не випадково. Мені траплялося спостерігати, як малює свої карикатури Михайло Шлафер. Під час малювання його зазвичай спокійне, навіть флегматичне обличчя спотворювала гидлива гримаса. Яка ніби промовляла: «Ну що це за херню я малюю!.. Тьху!» Гримаса трималася на його обличчі до останнього штриха. Потім личко розпогоджувалося…

Одне слово, писання мемуарів задоволення мені не приносило. І на обличчі, мабуть, виникав приблизно такий же вираз, як у Мишка при малюванні.

Втім, я «укріпився» відомою своїм фаталізмом фразою з радянської кінокомедії «Надо, Федя, надо!..» І почав.

Я любив їздити в Київ. Поїздки приносили в моє життя відчуття простору й свободи, яке в Полтаві з моєї душі майже вивітрилося. Якось я примітив за собою, що почав обходити стороною Полтавський обком партії (там же – комсомолу). Осторога закріпилася в інстинкті. Мене досить часто «притравлювали», напевне ж, за фейлетони, які я писав на місцевому матеріалі. Хоча прямо про це не говорили. Тепер я розумію тодішніх партійних чиновників. Кому б сподобалося, що якийсь «підлеглий» писака постійно виносить сміття з хати й виставляє його на показ у республіканському журналі «Перець»?

Я ціную приватне ставлення фахових людей до своєї праці. Не казенних, і не високих владних установ, а особистостей, яких я знав і поважав.

Доктор філології Олексій Іванович Неживий, який «перебіг» з Луганського університету в Полтаву, кинувши все, в тому числі велику спеціалізовану бібліотеку в окупованому місті, якось мене запитав:

- Як ви примудрилися в період «переможного» застою не написати в молодіжній газеті жодної передовиці?

- Не знаю!.. – щиро відповів я.

- Всі ж писали, а ви уникали, чи що?

- Та ні. Просто в мене, мабуть, голова не так прикручена. Не доручали.

Олексій Іванович розробляв тему, яка стосувалася творчості Григора і Григорія Тютюнників. І принагідно «зачепив» місцеву пресу 80-х років минулого століття.

(На жаль, Олексій Іванович рано пішов із життя. Він помітно пожвавив ворушіння обласної письменницької організації. Його хвороба, а потім смерть були прикрою несподіванкою для всіх спілчан і колег-філологів).

…Організовувати поїздки в Київ було нескладно. Я писав 1-2 фейлетони, виписував собі відрядження й віз їх у редакцію.

Часи були повільні. Їх недарма назвали застійними. Не те, що нині: не встиг наклацати на «клаві» матеріал, швиденько відкорегував, ударив по клавіші «надіслати» – і все, жодних відряджень. Сиди, як сидів.

Поїзд на Київ рушав з Київського вокзалу (в Полтаві), здається, о 10.50 вечора, в плацкарті чи купе можна було виспатися, й вранці, близько 7-ої вийти в свіжому ранковому Києві.

Я повагом ішов до Хрещатика. Інколи пив по дорозі гаряче молоко в магазині (ага!) «Молоко», де геніальний перекладач Микола Лукаш колись на «общепонятном» відповів двом знахабнілим дамам: «Куда вы, бляди, претесь без очереди?»

І не те, щоб він був нечемним матюкайлом, а «змусила» ситуація: дві дами, не звертачи увагу на чергу, пішли навпрошки. Лукаш, вже немолода людина, зауважив:

- Жіночки, ви ж бачите, тут черга, станьте, як усі!

Дами у відповідь:

- А мы вашей телячьей мовы не понимаем.

І тоді Лукаш відповів на «общепонятном».

Цей випадок став набутком київського загалу. І пізніше його переповідали як анекдот.

Далі мій шлях пролягав до підземного переходу напроти станції метро «Хрещатик». У підземному переході була кав'яренька, де готували, як на той час, смачну каву. Я випивав «чарку-другу» й, підбадьорившись, відчувши себе столичною людиною, йшов на зупинку тролейбусу.

На хвильку в Полтаву

На той час культура кавоваріння в Полтаві була в зародковому стані. Правда, невеличкі зрушення вже відбулися. В нечисленних кафе й магазинах з'явилися угорські автомати «Балатон» розміром з лікарняну тумбочку, покладену на бік. Я застав час, коли вони вже були, а варити в них ще не навчилися. На автомати просто ставили чайники, в які засипали каву, а потім заливали її водою. Власне, все зводилося до апробованого селянського способу.

Втім, прогрес пробивав собі дорогу. Одними з перших стали варити добру каву в колишній воєнторгівській кав'ярні "Звєзда" (на розі тодішніх Жовтневої і Червоноармійської). Там давали собі раду два молодики мужньої зовнішності. Хтось із місцевих журналістів розкопав, що вони зовсім не кулінари. Один із них шкіпер, а другий… Не пам'ятаю хто, здається, інженер-будівельник. Моєму колезі було конче потрібно, щоб у них були посвідчення, що вони закінчили щось кулінарне й, отже, готують каву за фахом. З цього приводу я досить різко висловився, що мені глибоко начхати, які в хлопців посвідчення. Головне – кава смачна. Загалом проблема зводилася до анекдотичного: «Так вам шашечки чи їхати?» Зійшлися на «їхати».

В кав'ярні біля кавового автомата стояв телевізор, і публіка могла спостерігати за перебігом політичних баталій, які розгорталися між депутатами першого і останнього з'їзду Ради народних депутатів СРСР. Я не пригадую, щоб хтось із відвідувачів уболівав за комуністичних лідерів. На устах були Сахаров і Собчак. Кавопивці були монолітні.

Кандидат у депутати до Верховної Ради СРСР Микола Куценко виступає перед гуртом полтавців. Його обрали. До України він уже не повернувся. «Та як пішов, то й не прийшов. Нема кота ніде...».

Гарну каву варили також брати Казановичі в орендованому під'їзді на Жовтневій (нині Соборності), неподалік від нинішнього підземного «Златого міста». Але працювали брати відносно недовго. Партія ще рулювала «вовсю» і їх вижили, витиснули. Кажуть, що вони «викинулися» в Ізраїль, завели там свій бізнес і почуваються досить непогано. А партії затискування дрібного бізнесу, який тільки-но почав народжуватися, нацьковування на нього контрольних служб загалом не допомогло. Невдовзі й вона заторохтіла. Було це перед розвалом Радянського Союзу.

Але щось я застряг у полтавських обставинах.

Семінари, фейлетоністи, веселощі з оглядкою

Найбільше мені подобалися семінари, які влаштовувала редакція «Перцю» для провінційних фейлетоністів. У областях журналістів, які працювали в сатиричному жанрі, було небагато, пишуча братія остерігалася місцевого начальства. Але були. І принципові, й безбашені. Що, власне, одне й теж.

Усі добре знали, де пролягає межа можливостей. Чого не можна переступати, щоб не «загреметь». (Я ще повернуся до цього слова).

Одну з несподіваних , і, можна сказати, приватних похвал я одержав від головного редактора «Перця» Федора Юровича Маківчука. Було це, здається, в старому приміщенні редакції на вул. Нестерова.

Відкриваючи семінар, озирнувши наші ріденькі лави, Федір Юрович раптом сказав: «А ви знаєте, що поруч з вами сидить молодий талановитий сатирик Павло Стороженко, з Полтави? Я тільки-но прочитав його фейлетон…»

Він і далі говорив гарні, добрі слова, але я його майже не чув. Я був контужений такою високою оцінкою і горів тихим сором'язливим полум'ям. Було це приблизно в середині 80-х років (минулого століття).

Треба зізнатися, щедрих авансів Федора Юровича я не виправдав. На початку 90-х років, з розпадом Радянського Союзу, катастрофічно хитнулася й звична видавнича система. Друкуватися, не кажу вже про видання книжок, стало важче. Та й то тільки власним коштом.

Для порівняння: 1988 року в «Бібліотеці «Перцю» вийшла друком моя книжечка гумору й сатири «Облава», накладом 90 тис. примірників. Нині такий наклад видається легендарним. Але тоді люди читали багато (Інтернету не було, телебачення ще не так забило баки), гумористичні й сатиричні твори розходилися в масах і без втручання держави. Редакція «Перцю» завжди пишалася тим, що вона була бездотаційною, а навпаки – приносила державі неабиякий прибуток.)

Пишу ці нотатки в час, коли журнал з уже дещо оновленою назвою «Перець. Весела республіка» взяв черговий тайм-аут. Немає грошей на оплату праці співробітників. Зокрема, технічних, допоміжних. Творчі, маю на увазі фейлетоністів, сатириків, гумористів писали й надсилали свої твори, не сподіваючись на винагороду. З чистої любові до мистецтва.

Це нагадало мені тихе умирання промисловості в 90-і роки минулого століття. …Завод зупинився, постачання немає, збуту – теж. На заробітну плату грошей брати ніде. А люди все одно вранці тягнуться на свої виробництва, до своїх верстатів. Походять навколо, щось приберуть, послухають, чи немає якоїсь обнадійливої звістки… І йдуть додому.

Це сумний спогад. Але поза це, не можна було не бачити, радянська індустрія безнадійно застаріла, розвалюється просто на очах. В.І.Ленін мав рацію, стверджуючи, що для перемоги нового суспільного ладу вирішальну роль має продуктивність праці. Я багато їздив по області, інколи, за дорученням редакції «Перця» вискакував і в інші регіони й бачив: працюємо ми погано, скрізь дрібні крадіжки, «несун» став помітною фігурою в економіці…

Приблизно в той час я «рішуче» повернувся до німецької мови, передплатив східнонімецьке науково-популярне видання «Wochenpost» і знову став брати приватні уроки з німецької. Дружина Олена інколи допитувалась, навіщо це мені. Я поділився з нею своїми міркуваннями, які «вивершив» прогнозом: Як економічно відсталі, ми опинимося в зоні впливу капіталістичної країни. Яка до нас географічно найближче? Правильно, Німеччина. Треба бути готовим…

З сучасного погляду мої міркування були простенькі й до певної міри наївні. Поза тим, зі своїми соціально-економічними висновками я за межі родинного загалу не виходив. Радянський Союз був ідеологічно монолітний і, головне, ще саджали.

Вечорами я зубрив «Фауста», хотів вивчити напам'ять 1-у частину, найбільш філософічну, світоглядну. Мурмотів у своєму кутку німецькою, заважаючи дружині відпочивати. Якось вона спересердя обізвала мене «немецким прихвостнем» (дружина – російський філолог, слова знає). Я не образився, тільки буркнув: «Ось побачите…»

Втім, пристрасть до німецької культури вона, мабуть, вважала не найбільшою моєю вадою.

Навіть заднім числом не можу назвати себе провидцем. Я не брався розважати, яку форму економічної залежності приготує нам історія. Але в той час мені не приходило в голову, що Радянський Союз невдовзі розвалиться. Попереду ввижався довгий період гниття й дефіциту всього необхідного для нормального життя. У колі моїх знайомих таких віщунів теж не було. Це вже пізніше, в незалежній Україні, почулися «сміливі» голоси: «Я так і думав! До того йшло!..» і т. п.

Того часу я багато перекладав з німецької, польської, болгарської мов. У цих соціалістичних країнах були цікаві, дотепні сатиричні журнали («Eulenspiegel», «Spilki», «Стършел»). Пізніше їх спіткала така ж доля, що й «Перець»: тихенько зникли з читацького виднокола. За соціалістичної доби вони теж були популярними. Але змінився суспільний лад – і разом з партійною цензурою відпав сатиричний і гумористичний інструментарій. Зникла потреба в тонкій алюзії, натяку, багатозначній недомовленості. З'явилася можливість говорити прямо й грубо. Як кажуть, «К чему намеки?!» На зміну інтелігентному асоціативному жарту прийшла переважно лобова клоунада.

Газета наших німецьких партнерів“FilderZeitung”.

Федір Юрович Маківчук любив людей, цікавився ними (на відміну від деяких старших журналістів, які пізнали людську зрадливість). Коли траплялася компанія й нагода випити, він не цурався. Але ніколи не поступався правилом: «Мені коньяк». Усі це знали й з вульгарною горілкою не приставали. Пригадую бліц-застілля в його кабінеті. З якої нагоди – вилетіло з голови. Брав участь із ввічливості. Бо не пив взагалі. У мене був сухий закон. Я інтенсивно освічувався й якось вичитав, що алкоголь навчанню не друг. Трапилося так, що я опинився майже поруч з Федором Юровичем, через одного учасника застілля.

Я справно підливав собі в рюмку для коньяку «колу» й старанно імітував, що випиваю. Разом з усіма. Федір Юрович, помітивши мої маніпуляції, зиркнув на мене своїми пронизливими очима й пробурчав:

- Ви, мабуть, і на риболовлю не ходите?

Не любити риболовлю – це було дно, найнижча ступінь чоловічого падіння.

Я знітився. Став виправдовуватися:

- Що ви! Ходжу!..

Після наступного тосту я вже хлюпнув у свою чарку коньяку.

Пригадую ще один випадок. Теж – на семінарі. Після робочого дня (чи наприкінці) скинулися, накрили сякий-такий стіл… Компанія була гомінка (кияни, приїжджі фейлетоністи). Лунали тост за тостом, анекдоти… Здавалося, слова не вставиш. Коли несподівано запала тиша. Буквально на хвильку. І всі почули, що коридором хтось іде, наближається до «банкетного» кабінету. Хода була впізнавана. Федір Юрович прикульгував. Ритміка ходи була приблизно «раз-два-п'ять!»

Двері різко відчиняються, й на порозі постає Федір Юрович. Він суворим поглядом обводить публіку, стіл і з осудом промовляє: «Що робиться!? Що робиться!?..»

Творчий народ завмер, ніби граючи заключну сцену з гоголівського «Ревізору». Першим отямився заступник головного редактора Володимир Чепіга: «Та… Федоре Юровичу, тут хлопці з областей приїхали, ми вирішили трішки того … порадитись…»

Було ще багато слів, які увінчала делікатна пропозиція: «Може, й ви з нами того, чарочку, Федоре Юровичу? Для ближчого знайомства…»

Федір Юрович, не змінюючи виразу обличчя і не пом'якшуючи суворості в голосі, проказав:

- Ну, добре, наливай!

За столом зразу здійнявся галас. Пішов обмін досвідом.

Якось Федір Юрович у робочий час застав фейлетоніста Володимира Бондаренка, коли той чаркував з якимсь приїжджим колегою.

- А ви, я бачу, любитель, – осудливо сказав він Бондаренку.

На що фейлетоніст моментально відказав:

- Радий чути високу оцінку від професіонала!

Маківчук посміхнувся й пішов далі. Він цінував дотепність. Його ніколи не мучило дрібне марнославство.

Хто не знає тодішнього колективу «Перцю», може подумати, що там тільки й знали, що пиячити. Ні. Від слова «зовсім». Чаркування, дуже помірне, сприяло розкутості, обміну враженнями, відвертості в стосунках. Я не пригадаю жодної сварки, яка б виникла під час «летучих» застіль.

Хоча конфліктні ситуації виникали. Цей випадок мені переказали, він став легендарним.

Павло Стороженко

ЩЕ НЕ ВСЕ...

ДАЛІ ЧАСТИНА 2