ЯК ЇХ ТЕПЕР НАЗИВАТИ?
У зв’язку з роздраєм «зносити – не зносити», «перейменовувати – не перейменовувати» мені пригадався вираз часів моєї далекої «комсомольської» молодості. («Комсомольської» залапкував тому, що працював тоді в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини»).
Фраза була простенька, саморобна, швидше констатація, аніж напучування. А саме: «Энтузиазм пуще разума».
І зараз я спостерігаю численні прояви подібного «ентузіазму» – щодо перейменування, перенесення, знесення, закриття тощо. Без належного попереднього вивчення історичних обставин і діячів, які жили працювали в їхніх межах. Коли пріоритетною виступає сучасна ідея, зазвичай політична. Тому що вона справедлива, правильна, прогресивна… Ця аргументація нагадує мені гасло відносно недавнього комуністичного минулого: «Ідеї марксизму – ленінізму непереможні, тому що правильні».
Запам’ятав його не стільки завдяки доволі чіткій професійній пам’яті, а й тому, що впродовж свого свідомого (чи напівсвідомого?) життя був змушений тричі конспектувати твори класиків марксизму-ленінізму. На вимогу досить жорстких рекомендацій вищих партійних органів. Так що дещо в голівці залишилося.
Але тут питання навіть не в правильності чи неправильності гасел, а в людському матеріалі, в тому, хто береться за втілення їх у життя. Мені здається, за цю справу часто беруться люди з «дурним темпераментом». (Вираз із російської дореволюційної літератури, приблизний синонім нерозумних «ентузіастів»). І вони зазвичай компрометують гарну ідею.
Я не сказав би, що така скоропальність, непродуманість (усієї складності проблеми) притаманна тільки нам, українцям. Ми просто ще не встигли напрацювати методичні запобіжники (хоча… минуло 30 років Незалежності). Приміром, не пригадаю напевно, в якому місті США (давно читав, джерело – GOOGLE) нову вулицю можна було назвати чиїмось іменем лише через 30 років по смерті видатної особи. Не раніше. Чому? Ще були живі рідні, близькі, друзі цієї особи. І вони могли виступити протагоністами найменування чи перейменування. Мовляв, давайте залишимо цю справу на розсуд часу. «Большое видится на расстояньи». І з віддалі часу – також.
Безумовно, мавпувати це правило й бездумно застосовувати його, приміром, щодо геройськи загиблих на російсько-українській війні – невдячно й нерозумно. Напевно, суспільство має виробити критерії, сформулювати чіткі правила. Це сприяло б у майбутньому уникнути зайвих суперечок і суб’єктивізму.
В моїй пам’яті ще свіжі обставини перейменування вулиці Пролетарської на вулицю Анатолія Кукоби. Прикметно, що на зборах вуличної громадськості з цього приводу полтавці переважно виступили проти такого перейменування. Але «глас народу» почутий не був. Бо були живі (дай Бог їм здоров’я!) зацікавлені особи – рідні, колишні співробітники, приятелі, з якими А. Кукоба спілкувався за життя. Перейменування «продавили» на обласному рівні. Тоді головою облдержадміністрації був Валерій Головко. Наскільки діяльну участь у процесі «продавлювання» він узяв особисто, напевне не знаю. А перепитати важко. Я – далеко, та й у нього важливіші клопоти. В серпні 2017 року на В. Головка відкрито кримінальну справу у зв’язку з підозрою в одержанні неправомірної вигоди. Простіше кажучи, – в хабарництві. Йшлося про значні суми й дуже дорогі речі. З того часу справа В. Головка окреслила епічний зиґзаґ: з НАБУ – до обласної поліції, з неї – до обласної прокуратури, але так до кінця доведена й не була: ні закрита – ні передана до суду. Як колись пишно висловлювалися грамотії: «Темна вода во облацех».
І тут наспів новий історичний поворот: вулицю А. Кукоби таки треба перейменовувати! Бо вийшла ціла низка законів про декомунізацію української топоніміки, назв населених пунктів, вулиць, майданів тощо.
Одне слово, Валерія Головка, може, й не посадять – «за браком доказів». А вулицю Анатолія Кукоби перейменовувати доведеться. Він був комуністичним номенклатурним діячем.
Я не зловтішаюся з цього приводу. Мені навіть здається, що досить часто трапляються перегини палки. Бо в комуністичній партії були різні люди. Багато з них – елементарно (на побутовому і виробничому рівні) чесні працівники. Пригадую заступника голови великого колгоспу, секретаря парторганізації, який звинуватив колишнього голову (на той час він уже «виріс» до голови райвиконкому) в хабарництві, отриманні від заїжджої (з Кавказу) будівельної бригади потужного «відкату». Вищі партійні товариші наказали: припини, а то погано кінчиш! Але секретар парторганізації не припинив, а вперто добивався справедливості. Його зняли з посади, виключили з партії, і він – вчений зоотехнік – пішов слюсарювати на невелике підприємство, розташоване неподалік рідного селища. От така невеличка історія…
Мені видається слушною думка Фазіля Іскандера, абхазького письменника, який писав російською:
«Людина повинна бути порядною, це можливо в будь-яких умовах, за будь-якої влади. Порядність не передбачає героїчності, вона передбачає неучасть у підлості». (Переклад мій – П.С.)
Гарячкуватість, напористість у підходах до перейменувань, до оцінок ролі окремих осіб у виробничих, освітніх і творчих справах притаманна переважно людям відносно молодим, незнайомим з соціально-політичними обставинами в колишньому Радянському Союзі. Приміром, деякі адміністративні посади могли посідати тільки члени КПРС. Винятки були дуже нечисленні. Директор школи, головний лікар мали бути партійними… Знаю кількох гарних спеціалістів, які коливалися: вступати чи не вступати, а потім вирішували: «Хрен з ним! Вступлю я у вашу партію! Робота важливіша».
Майже всі діячі науки, багато письменників, організаторів культурного життя були членами партії. Колись мене, ще перед розпадом СРСР, вразив саморобний напис якогось небайдужого німця на п’ядесталі пам’ятника Карлу Марксу й Фрідріху Енгельсу. В колишній НДР. „Wir sind unschuldig“. Тобто, «Ми не винні». Не винні в тім, у що ви перетворили наше економічне вчення, як ви його застосували в практичному житті.
Знову таки: виникає проблема виконавців. Можна спідлити будь-яку ідеологію. Все залежить від народу та його проводирів.
(До речі, кого обурило моє посилання на «не модного» нині Карла Маркса, пригадайте, з якою прямотою він висловлювався про ґенезу Московії).
Взагалі, в метушливому процесі декомунізації якось відступило на задній (чи хрен зна, на який) план питання: А кого нині приймають у партії? За якими критеріями? Мені здається якихось морально-етичних вимог просто немає. Головне – кількість членів. Бо це голоси на наступних виборах. Ніхто не цікавиться, бухаєш ти, чи ні, як поводишся в родині, чи не помічений в розкрадання державного майна, чи, не дай Бог, не збоченець?.. Може, саме через відсутність морально-етичних критеріїв у нас і «запанували» «слуги народу»? «Есть такая партия!»
Колишня правляча партія, комуністична, була вочевидь прискіпливіша в доборі нових членів. Хоча це суттєво не перешкодило з часом наповнитися кар’єристами, пройдами, пристосуванцями. І це, мабуть, не дивно. Партія була правляча. Перебування в ній обіцяло доступ до влади й краще майнове становище. Але будь-яка влада розбещує...
Хоча було й багато винятків. На рядовому рівні. Не варто згрібати в одну купу трудяг- комуністів і номенклатуру.
Я з неприхованою насторогою ставлюся до вимог термінового розмежування української культури й імперського спадку. Хоча б тому, що вона тривалий час розвивалася в його лоні, в його законодавчих, соціальних і управлінських координатах. На жаль. Будучи захищеною власною державою, вона досягла б інших якісних показників. Але історія не знає умовного способу.
Імперську, російську, культуру я уявляю як складчину. В ній є доробок багатьох народів Росії. Зокрема, українців, євреїв, грузинів, татар та інших. Перепрошую тих, кого не згадав. І мені не хочеться зрікатися української частки тільки тому, що вона була створена в імперії і має на собі відбиток тих часів. Я не хочу перелічувати імен великих українців, які причетні до формування російської культури. Вони широко відомі. Я не хочу віддавати свою частку великодержавникам. Я хочу розпоряджатися нею сам. У новому історичному контексті. З поясненнями, виносками, історичними анотаціями, які роз’ясновали б і нинішнім, і майбутнім читачам
обставини, в яких творили тодішні українці. Це був би слушний привід для просвітництва наших людей, які часто судять про митців, орієнтуючись на ярлики, які наліпили на них політичні кон’юнктурники.
І ще одне: не варто оцінювати роль і значення тих чи інших історичних осіб, виходячи з сучасних уявлень. Вони жили в обставинах свого часу. І ці обставини потрібно, мабуть, докладно вивчати, аналізувати, а потім…
А потім судити, як роблять це Інна Снарська й Андрій Окара в своїх постах про Володимира Короленка. Вони наводять конкретні тексти й згадують конкретні вчинки письменника, які свідчать, що Володимир Галактіонович був глибоко порядною людиною. Це – повертаючись до думки нашого сучасника Фазіля Іскандера.
Павло СТОРОЖЕНКО
МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ (1817-1885)
Член-кореспондент Імператорської-Санкт-Петербурзької академії наук, дійсний статський радник, автор багатотомної праці «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей», дослідник історії царської Росії і, зокрема, України. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства.
Коментарі
Дописати коментар