НА ЗАЛИШКИ

 Трішки спогад , трішки некролог

ЖИТТЯ НА ОДНОМУ ТВОРЧОМУ ПОДИХУ

Не стало Валентина Івановича

Пішов від нас Валік Посухов. Кличу так Валентина Івановича, як звик: ми давно з ним зналися, тривалий час співпрацювали. Тільки в «Полтавському віснику» – понад 10 років, поки міська адміністрація не запропонувала мені піти геть. «И пошли они, солнцем палимы…»

Валік ще довго працював у «П.в.», хоча потурити з редакції адміністрація міської ради пробувала і його. Раніше. Після того, як він на міській планірці гарячковито відреагував на явно некоректні зауваги з боку заступника голови. Переді мною поставили жорстку вимогу: щоб Посухова в редакції не було! Роби, що хочеш!

Я тоді був головним редактором «П.в.» Та я уперся. Не міг «наїжджати» на колегу, цькувати надійного працівника, з яким був у добрих ділових і товариських стосунках. Мене ще деякий час смикали, а потім перестали – забулося. Життя погнало в іншому напрямку.

Те, що я тоді не піддався несправедливій і мстивій вимозі начальства, я відношу до небагатьох своїх адміністративних досягнень.

Узагалі Валік був безконфліктною людиною. Мабуть, тому що він був надто заглиблений у свою справу. Я маю на увазі краєзнавство, історичні розвідки, топонімічні дослідження. Це – окрім основної роботи як оперативного журналіста. Я трішки навіть заздрив йому. Щоб сісти за стіл, зануритися в роботу, мені потрібний був якийсь внутрішній поштовх, спонукання. Це інколи називають натхненням. Хоча це не так. Це про поетів. Він просто був захоплений і несамовито працелюбний. Так би мовити, на постійній основі.

Валік належав до пізньорадянського покоління журналістів, які крім основної професії – журналістики, були не останніми в творчості – як поети, прозаїки, есеїсти. Я не знаю, як це поєднується в нинішній когорті працівників ЗМІ. На жаль, мало знайомий з ними. Втім, мені здається, вони більш прагматичні, націлені на швидкий успіх, сенсацію. Поза увагою і пристрастю залишилася різна там лірика, особистісні дослідження, хобі, які межували б з глибокою професійністю, спеціалізованою ерудицією. Я пам’ятаю колег: Андрія Нанкевича – прозаїка, поетів Тараса Нікітіна, Михайла Казидуба, Михайла Шевченка, історичного дослідника й біографа Івана Бокого… І серед них – потужна постать Валентина Посухова.

Валік був людиною м’якою, співчутливою. Якось, коли я повернувся в редакцію після ділової відлучки, він зайшов до мене помітно розстроєний і поскаржився:

– Пашо, я не знаю, що з ним робити! Тричі йому казав: напиши!.. А він сидить, п’яненький: «Не можу… У мене депресняк…» Може, хоч тебе він послухає!

Накричати, пригрозити Валік був нездатний. Хоча посада – заступника редактора – мабуть, передбачала й такі засоби впливу.

Валік прожив тривале, напружене, творче життя. Насамкінець хочу зауважити, що журналісти – не довгожителі. Вони рано залишають цей світ через психічні перевантаження, стреси, цькування з боку влади (чесних журналістів). Валік пішов у засвіти в поважному віці. Як це йому вдалося? Переживати з приводу конфліктів, «наїздів» з боку невдоволених його пером просто було ніколи. Він був надто заглиблений у свою справу, у своє захоплення, у свою пристрасть.

Павло СТОРОЖЕНКО

.

Колеги (зліва направо): радіожурналіст і поет Михайло Казидуб, газетяр і краєзнавець Валентин Посухов, теле- і радіожурналіст Микола Ляпаненко.

(Фото з особистого архіву)