ЗА ПРОТЕЗОМ
–
Та
що ми все про війну та про війну! Ти думаєш, якщо я півтора року прокантувався
в окопах, мені цікаво розмовляти про війну?
Головний сержант Віктор
Нестеренко потрапив у цю європейську країну недавно. Йому відірвало ногу. В
Україні його підлікували. Звичайно, ногу не пришили. Виготовили протез. Але він
був незручний і важкуватий. У Ландію Віктор приїхав на протезування. Місцеві
спеціалісти робили це безплатно і доброякісно, на волонтерських засадах. У
Нестеренка з’явилася
надія, що з імпортним протезом він управлятиметься не згірше, ніж зі своєю
природною ногою. Врешті, серед покалічених українських солдатів циркулювали
подібні оптимістичні чутки. Що штучні «руки-ноги» тут роблять ОК і що кращі
роки життя ще попереду.
–Давай
краще про жінок!–продовжив Нестеренко, розвиваючи тему. –Ти знаєш, що
найчастіше сниться на війні?
–Ні,
– чесно зізнався я.
Власне,
на війні я не був. Уже безнадійно пристарівся й обзавівся болячками, про які
розводитися не хотів. Це було б утомливо й для мене, й для співбесідника.
–
Коли
випадала спокійна ніч, то снилася жінка. Не обов’язково своя. І ти виробляєш із нею
таке!..
Я
не став розпитувати, що саме. Було й так зрозуміло. Хоча я вже плавно відійшов
у естети, але минулі подвиги ще не забув.
Ми
сиділи в скверику напроти входу у великий супермаркет. Публіка, переважно
жінки, шопінгувала. Катала візки, тягала пакунки…
У
цій північній країні, несподівано для нас, виявилося багато темношкірих людей.
–
За
ними майбутнє! – впевнено сказав Нестеренко. – Ти помітив, який у темношкірих
жінок стегновий суглоб? Можна сказати, могутній!
–
Ну
й що з цього?
–
Англійські
вчені дослідили, що інтелектуальна розвинутість жінки перебуває в прямій
залежності від розміру стегнового суглобу, тобто, російською, «тазобедренного
сустава». А якщо по-нашому: то чим більша попа, тим розумніша жінка.
–
Ну
це ти загнув!
–
Не
я загнув! Вчені стверджують!
–
Ну
добре… Може, так випало, що тут виявилася велика кількість темношкірих жінок з
розкішними попами. Але це ж не середньо статистичне, не науковий факт! У
полтавських селах трапляються жінки з такими «гудками», що темношкірим
умитися!..
В
ранній юності в моїй голові вгніздилося сленгове «гудок» – як вулична назва
жіночої сідниці. Це слівце мені сподобалося і, мабуть, тому не забувалося й в
перезрілому віці.
Твердження
Віктора про пряму залежність жіночої розумової обдарованості від розміру
«гудка» мене, власне, не збентежило. Мало які ідеї й вигадки циркулюють у
солдатській масі! На мене справило враження його посилання на джерело:
«англійські вчені»! Віктор до війни почав писати кандидатську дисертацію,
перерив багато фахової літератури. Але тут напав східний «братик», він кинув
свої наукові дослідження й пішов добровольцем у армію. Це була перша хвиля –
грамотних і совістливих.
Я
не зустрічав його днів зо три. Ні біля цієї величезної лавки, ні поряд, у
скверику. Передзвонив. Хотів запитати, як справи. Автомат відповів, що абонент
недосяжний. Напевно, Нестеренко вже поїхав. З новим протезом, з новими планами.
Ну, дай Боже!..
Я
потихеньку подибав додому. Призупинився біля пам’ятника емігрантам, які полишили цей
край, можливо, на початку минулого століття. Бронзові чоловік і жінка були
природної величини, з бронзовими квитками в руках… Коли я вперше побачив цей
пам’ятник, то
подивувався, як майстрам удалося в металевому литві передати людський відчай і
сум. Вона сиділа на валізі. Він стояв, печально вдивляючись у далину. Це були
не туристи. Вони були змушені покидати свою рідну землю. Напевне через злидні,
нестатки…
На
постаменті можна було прочитати напис, заторкнутий зеленуватою патиною:
«Вас не вистачає. Повертайтеся, будь
ласка, як зможете!» Втім, я, напевно, не зовсім точно переклав. В тутешню мову
«врубаюсь» слабо й повільно. Голова весь час забита думками, як там у нас. А це
гальмує навчальний процес.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар