БЕЗ ВОГНЮ І МЕЧА. З ПРИЯЗНОЮ ДОПИТЛИВІСТЮ
Похід
у кіно
Пригадую, з якою нехіттю і навіть
осторогою йшов на прем’єру польської
кінострічки «Вогнем і мечем». А треба
було. Для культурного розвитку. Всі йшли. Маю на увазі освічений прошарок. Прем’єра мала відбутися в колишньому
будинку політосвіти, на колишній вулиці Фрунзе, що в колишньому Жовтневому
районі міста. Тепер – все інакше. Маю на увазі назви, топоніміку.
Фільм нашумів. До того ж, скільки
себе пам’ятаю,
я завжди цікавився історією. Але душу терзали сумніви.
Боявся внутрішньо наразитися на зверхнє, або просто байдуже
дистанціонування, без бодай ввічливої, формальної емпатії до мого народу. Я ж
серед нього виріс. І хоч був затятим критиканом, любив його мало помітних
кращих «представників». Нині помітними, «яскравими» стали несподівані «продукти»
нашої калічної демократії – люди брехливенькі, авантюрні, крадькуваті…
Кінематографом,
щоб особливо, я не цікавився. Акторів майже не пам’ятав. Хіба що красивих жінок.
Наприклад, Симону Синьйоре. Царство їй небесне! Втім, кінофільм був історичний.
Про ті часи, коли українські землі ще були в складі Речі Посполитої.
Але, попри мої
очікування, загальне враження від кінофільму було досить спокійне,
врівноважене. Він залишав достатньо простору для роздумів, на емоції, так би
мовити, не тиснув. Мимоволі відзначив: прикрощі, несправедливості, жорстокості
були ніби збалансовані, розподілені порівну між українським козацтвом і
польським шляхетством. Грішили обидві сторони.
«Грамотьожки» було малувато…
У певній мірі я
вважаю себе прихильником польської культури. В певній мірі означає в певній
галузі. Зокрема в жанрі гумору і сатири. Я тривалий час купував польські «Szpilki». (На відміну від, приміром,
східнонімецького науково-популярного тижневика «Wochenpost» офіційної передплати на польське
видання не було). Зразу спробував читати. Але загальних для обох мов слов’янізмів для розуміння було замало.
Тим більше, що йшлося про гумор і сатиру. У цьому жанрі велике значення мають
гра слів, натяки, історичні алюзії… Одне слово, заходився вчити польську.
(Стартонув із самовчителя, який купив
у книгарні «Дружба». Раніше вона розміщувалася в будинку біля кінотеатру
«Листопад». Що тепер у цьому приміщенні, не знаю).
Принагідно
зазначу, нині з вивченням іноземних мов простіше і зручніше. Я виходець із
глибокого радянського застою. Живу польську мову виловлював у радіоприймачі.
Чутність і чіткість були поганенькі. Але це було все-таки щось!..
Я з ентузіазмом
узявся за перекладацтво. Перекладав для нашого сатиричного журналу «Перець»
оповідання популярних польських авторів (Тоді «Перець» був ще паперовий).
Відкрив для себе цікавого американського письменника Дешіла Хеммета. Переклав
кілька його кримінальних повістей для обласної молодіжної газети. Якраз тривала
передплата, і читача треба було чимось зацікавити. Не все ж «згодовувати» йому
матеріали про ударну працю комсомольсько-молодіжних бригад!
Зізнаюся, перекладав я з польського видання. Хоча це був
явний несмак: переклад з перекладу. Але тоді на це майже не звертали уваги.
Деякі маститі українські письменники перекладали іспанські й англійські тексти
з російських перекладів.
Пізніше, коли
після проголошення Незалежності України, я досить регулярно став їздити до
Польщі, мене якось запитав знайомий польський інженер, де я вивчав
польську мову? Я гордо відповів:
Самостійно! Він, з ледве помітним співчуттям, зазначив: «Це помітно». Так що,
як кажуть, я не «обольщаюсь».
Подібність
У Польщі мені сподобалась подібність.
Пригадую, якось розглядав на ринку в Стальовій Волі картини місцевого
художника, які він виставив на продаж. Хати, садки… Мимоволі гучно
зауважив: «Та це ж як у нас!» Продавчиня, полька, заперечила: «Ні, це
польські пейзажі!»
Пізніше, в Полтаві, я познайомився з нашим
місцевим художником, поляком з
походження, в якого було цілком українське прізвище – Бондар. Він був, я б
сказав, несамовитим патріотом України. Взагалі, поцікавтеся: польська
інтелігенція, яка народилася й зростала в Україні, була беззастережно українсько-патріотичною.
Польські паростки, які виросли в українській землі, були щиро їй віддані. У них раніш, ніж у деяких
нинішніх польських політиків, утвердилося розуміння: без вільної України й
Польща може заторохтіти… І навпаки, як зазначав колись Тарас Шевченко: «…Впала
Польща, та й вас придавила…»
Найвеселіший барак
Я мало цікавився міжнародною політикою. Не
було професійної потреби. Але до Польщі мав особливе ставлення. Може, тому, що
писав у жанрі сатири та гумору й після бодай поверхового опанування польською,
захопився «Шпільками» – найсміливішим, найвідвертішим, найдотепнішим виданням у
цьому жанрі. Навіть російськомовні (союзні) «смехуны» (цей новотвір
зустрічається у Велеміра Хлєбнікова) віддавали йому належне: цупили сюжети й
діалоги в загальносоюзну телепередачу «Театр миниатюр «Кабачок «13 стульев». Вона
була надзвичайно популярна на тлі нудної застійщини 80-х років мин. ст.
Воістину, Польща була «найвеселішим бараком у соціалістичному таборі».
Пізніше, коли я став частіше їздити до
Польщі (дочка почала викладати в польському ліцеї англійську мову), я помітив якусь ніби легку зверхність у
ставлення до нас, українців. (…У вас багато громадян чужаються своєї мови,
переходять на російську… У вас не було державності тощо…) Я мав, що відповісти,
але зазвичай не хотілося. Щодо мови, то вся польська Сілезія практично знімчала
(до Другої світової війни). Щодо державності, то Польща теж її неодноразово
втрачала… Взагалі такі суперечки часто заводять в тупик. Що було, те було, й
минулого не перекроїш, не перефарбуєш. Як би не хотілося. А воно інколи дуже хочеться,
особливо у верхніх політичних ешелонах, особливо перед виборами… Витягти
зашмуляну націоналістичну карту й вимахувати нею перед електоратом. Це збуджує.
Це мобілізує. Особливо найнижчі верстви населення. Люди тоді почуваються
ображеними й величними водночас. Як у Німеччині в 30-і роки мин. ст. Або як у
Росії на початку 21 ст. Маленькій людині часто хочеться стати великою.
Давні пристрасті
Пригадую розмову з католицьким
священником. Це була вже немолода людина. Він фахово розповідав (маю на увазі
науковий підхід) про родину східно галицького магната, її походження й зв’язки,
участь в історичних подіях 17-18 століть тощо. Мені було цікаво. Я небайдужий
до історії, хоча й не вважаю себе фахівцем. Тому я уважно і, можна сказати,
сумирно слухав його оповіді. Допоки мова не зайшла про креси сходні, тобто, про
східні землі, Україну. Щоб якось підтримати розмову, я цілком чемно зауважив,
що на відміну від польської магнатерії, походжу зі скромної родини, моє
прізвище козацьке й досить поширене на середньому Подніпров’ї…
І тут, на моє подивування, стара людина
раптом спалахнула, розгнівалася… Тригером, напевне, послужило слово «козацьке».
Далі його розповідь продовжилася на підвищених тонах. Що козаки – це наволоч,
волоцюги, розбійники, покидьки… В сучасному розумінні – просто бандити. Його
промова тривала досить довго. Я теж почав «набухати»…
Я був достатньо очитаний щодо темних і
світлих сторін нашого козацтва. Але щоб отак – концентровано, тільки однобічно,
в лайливих виразах…
Було неприємно.
Моя супутниця Катажина, викладач польської
мови й літератури (Царство їй Небесне!),
помітивши моє гнівне дозрівання, смикнула мене за рукав, прошепотіла: «Не
сперечайтесь! Він – стара людина…»
Я далекий від думки, що таким настроєм
просякнуте все польське суспільство. Але він є. І шкода, що вряди-годи він стає
домінуючим з подачі політиків, які домагаються влади, які виколупують зі
спільної історії прецеденти ненависті й образ.
Виходить, ми завжди винуваті?
Українцям, маю на увазі західних, теж є що
згадати. І жорстоку «пацифікацію» 30-х років мин. століття, і повоєнну операцію
«Вісла», яка є, власне, кривавою калькою сталінського переселення «нелояльних
до влади» народів.
Нині знову виринула тема Волинської
різанини. Й знову в плані не науково-дослідницькому, а в
політико-публіцистичному, практично звинувачувальному, однобічному. Польська
публіцистика знову грає в одні ворота.
Я далекий від наміру бодай якось
виправдовувати українську сторону, УПА-бульбівців. Але варто, мабуть, згадувати
й місцевих українців, які не хотіли брати участь у масакрі, навідріз
відмовлялися розстрілювати сусідів-поляків. Їх теж, тут же, на місці, вбивали
як польських посібників. Звичайно,
тих, хто відмовлявся, було менше. І це ще більше вивищує їхній моральний
подвиг.
У польській публіцистиці чомусь не
згадується й не оцінюється роль довоєнного уряду Речі Посполитої, який
практично спричинив волинський конфлікт. Це він роздавав земельні наділи (до
війни!) польським колоністам, організовував переселення польських селян на
Волинь, яка раніше була практично моноетнічною, а в релігійному плані, на
відміну від переселенців, – православною. До того ж, наділи для новопоселенців
були в півтора – вдвічі більші, ніж у місцевих. Треба мати уявлення про
психологію селянина, для якого земля традиційно була великою цінністю. І тут
раптом якимсь чужакам, прийшлим її наділили щедрою панською рукою. Які почуття
це могло збурити в селянських душах?
Заздрість, ненависть, мстивість?..
Напевно.
Таким чином, довоєнний польський уряд
заклав на Волині потужну соціально-політичну вибухівку. Бульбівцям залишилося
тільки підпалити гніт.
Навертаючись до тих давніх подій, взагалі:
намагаючись осягнути певні історичні процеси, треба міцно триматися за
причинно-наслідкові зв’язки. Ніщо не відбувається безпричинно.
Фантомні болі
Є ще один момент. Що характерний як для
польської, так і російської історії. Це фантомні болі колишньої величі. Росія
хоче відновити імперію (її назва не має практичного значення) й не шкодує для
цього ні грошей, ні людей. Як своїх, так і чужих. Польща, Річ Посполита, теж
була колись великим моцарством, і її фантомні болі вряди-годи теж проявляються.
Переважно в публіцистиці, внутрішньополітичному житті, спілкуванні з
іноземцями. І слава Богу! Це набагато безпечніше, ніж російський варіант.
Але мені хотілося
звернути увагу публіки на винятки. Різнобарв’я світу не обмежується чорним і білим
кольорами. Або – політичними контрастами. Є багато перехідних тонів. На моїй
книжковій поличці в Полтаві стоїть
двійко книжечок. Не художніх, не публіцистичних… Це просто списки, перелік імен
і прізвищ німецьких військовослужбовців, які відмовилися розстрілювати
цивільних в окупованих країнах. Це переважно католики й протестанти. Вони не
подалися в знавіснілій, заідеологізованій чи просто безвольній масі убивати
інших людей. Вони вирішили пожертвувати власним життям. Щоб стати перед Богом з
чистою совістю.
Я досить часто
буваю на старому полтавському міському цвинтарі. Там поховано багато моїх
рідних. Проходжу повз могилки солдатів Вермахту. Вони померли в полоні від
голоду й холоду 1946-1947 рр. На надгробках трапляються й польські прізвища.
Напевне, це були поляки, які служили в німецькому війську.
Навіщо цей
приклад? Напевне для того, щоб ми не спрощували цей світ і частіше згадували тих, хто вибирав свій
осібний шлях.
А тим польським політичним діячам, які не
втомлюються розігрувати «бандерівську» карту, можу нагадати дані з польських
наукових джерел. Професор Ришард Качмарек, директор Інституту історії Сілезького
університету вважає, що через німецьку армію під час війни пройшло близько
500 000
молодих поляків.
Хочу повернутися
до того, з чого почав – до потужної батальної кінострічки Єжі Гофмана «Вогнем і
мечем». Власне, до закадрового авторського монологу, який пролунав на тлі
титрів. Цитую: «Війни тривали довго.
Спустошувалася Річ Посполита, спустошувалася Україна. Ненависть вросла в серця й
отруїла братську кров. Через 150 років цариця Катерина II завоювала Кримське
ханство, ліквідувала Запорозьку Січ і зіграла вирішальну роль у занепаді Речі
Посполитої».
Нині цей монолог
набуває значення суворого попередження: не повторюйте давніх помилок, терпіть
один одного, єднайтеся! Щоб вас знову не розтягли по чужих хижих імперіях.
Я пам’ятаю стару істину: Історія вчить, що вона
ніколи нічому не навчила народи. Це перефразування
думки відомого німецького філософа Фрідріха Гегеля.
Але так хочеться! Щоб
врешті-решт!..
Павло СТОРОЖЕНКО
Полтава, Україна – Лонгфорд, Республіка
Ірландія
25.08.2025
Запорозький марш із фільму "Вогнем і мечем" за лінком:
Коментарі
Дописати коментар