Ірландські окрушини
СХОЖИЙ НА ІНШИХ? НІ, ІНШІ СХОЖІ НА МЕНЕ
Я
сидів на масивній лаві в просторому вестибюлі супермаркета.
Дружина гайнула
за покупками, а я з дистанції зійшов. Коли на продаж виставлено багато
предметів, харчів тощо,
я якось гублюсь. Мене охоплює сумнів: а що мені, власне, потрібно? Може, оте,
крайнє справа, краще? Хай ти гориш!.. І майже завжди мене навідувала думка: цей
надмір добром не закінчиться! З’їмо Землю! Засеремо…
Мої катастрофічні роздуми перервав
високий чоловік:
–Біля вас вільно?
–Так-так, будь ласка…
Він пильно на мене поглянув:
– Ви, мабуть, не ірландець?
–Ні.
–А звідкіля?
–З України.
–А з вигляду ніби ірландець. Схожий.
Я промовчав. Подумав: комплімент це,
чи… просто? Втім, я чудово почуваюся, будучи українцем.
Ірландець, з виду інтелігентна
людина, з тонкими рисами обличчя, повернувся до розмови:
–У вас там війна?
–Так.
–Путін – погана людина…
Я кивнув головою на знак згоди.
Докладніше про цю середньовічну мерзоту ми не поговорили. Підійшла дружина. Я
підхопив її торбу, й ми пішли додому.
Я не сказав би, що мені подобається
розсиджувати в супермаркеті. Тільки – коли доводиться урочисто супроводжувати
дружину. В цьому полягає мій подружній обов’язок.
Віднедавна я став ходити в невеличкий
парк біля «хрестика»*. Там є великі зручні лави, дерева, стрижені газони. Часто
прилітають в пошуках їжі ворони й граки. Інколи я прихоплюю з собою крихт чи
якоїсь крупи, пригощаю їх.
Сьогодні вітряно. Доводиться
притримувати сторінки, коли читаєш. Поруч з розгону присів молодик, швиденько
дістав з рюкзачка куртку й «утеплився». Потім дістав сигаретний папір, якусь
волокнисту травичку й став ладнати «косячок». Можливо, це був тютюн для люльки,
а, може, «травка», марихуана. Молодий чоловік був дуже жвавий. Гадаю, що в
нього все ж була «травка».
–Будете? – Запитав він.
–Ні, я не палю.
Моя англійська вимова, поза сумнівом,
засвідчувала, що в цій землі я підкидень.
–Звідкіля ви? Поляк? – Він окреслив
рукою коло навколо свого обличчя.– З виду ніби поляк…
–Ні, я українець.
–О, там Путін!..
Він швиденько забив «косячка», щось
прокричав перехожому, мабуть, знайомому, й швидко, якось підстрибом, подався
геть.
А я залишився роздумувати про те,
чому мене часто сприймають як представника різних народів, тільки не українського.
У Німеччині до мене зверталися як до німця. Тут, в Ірландії, міг зійти за
айріша, в Польщі теж не було проблем, поки не розкривав рота. Це, мабуть, через
те, що в мене пікнічна зовнішність. Тобто така, яку з певним «натягом» можна
віднести до різних європейських народів. Так би мовити, «розпливчастий»
європеоїд.
В Ірландії мене вразило національне
різноманіття. На кожному розі можна почути польську «гвару» (гомін, говірку). Вони ломанули сюди невдовзі після прийняття
Польщі до ЄС. Тут за працю більше платили. Правда, тепер потихеньку потяглися
назад, до Ойчизни. Там стало ліпше, а в Ірландії – все дорожчає…
Поляки освоїли Ірландію ще з одного
боку: поляки-безхатьки почуваються тут, як вдома. Біля кав’ярні, в якій японці
готують суші (втім, зауважу, це, напевне, китайці, які «для престижу» видають
себе за японців), до мене підійшов мужик і чемно запитав, чи немає в мене трохи
грошей, у нього не вистачає за проїзд. У мужика вочевидь «горіли труби». В мене
були дрібняки, і я надав гуманітарну допомогу – 2 євро. Це помітила моя дружина
(якраз виходила з кав’ярні) і холодно зауважила: нам, мовляв,
ще потрібно повертатися в Україну, а ти…
–Хіба не бачиш: мужику похмелитися
треба!
Цей аргумент справив враження, й вона
тему не розвивала.
Я інколи відпочиваю біля міської
бібліотеки й помітив, що темношкірі частіше відвідують цей заклад, ніж,
приміром, араби, мусульмани. В певній мірі, це й зрозуміло: в них є Коран. Людей,
які сповідують іслам, в Ірландії багато.
Українці теж ходять в бібліотеку,
вправляються в англійській мові в «Спікінг-клаб’і». Хочуть влаштуватися на
працю. Мотивація зрозуміла: багатьом доведеться повертатися в розгромлену,
розтовчену кацапами країну. Потрібні гроші! Треба буде починати все спочатку.
Як, приміром, одній моїй добрій
знайомій. У неї була квартира в Бахмуті. Щойно вона з чоловіком її відремонтувала,
довела, так би мовити, до європейського
рівня, як почалася війна. Був також
просторий будинок у сусідньому селищі, в Часовому Яру. Там вони розвели
виноград, зайнялися квітникарством… Все пішло прахом. Лишилися купи щебеню і
здичавілі культурні рослини … А що уціліло з домашніх речей, побутової техніки,
розтягли «асвабадітєлі».
Та що я все про сумне?! Більше
оптимізму! Якраз підійшов молодий поляк, вже цілком сформований бомж. І мене
навідала думка, що бомжування – це швидше душевне покликання, ніж гірка доля.
Він посидів на високому парапеті, незрушно вдивляючись в ірландську далечину –
міське перехрестя, по якому жваво снували автомобілі.
До речі, автомобілі тут переважно
новенькі, відомих світових брендів. Довгі трайлери вправно «вкручувалися» у досить
вузькі вулиці – без жодних доторків до бордюр чи інших машин.
Поляк, який, мабуть, втомився сидіти,
вклався на широкий кам’яний парапет. Горілиць. Мабуть, захотів
поспостерігати за небом.
При нагоді треба
йому сказати, щоб отак, в літньому одязі, на холодне каміння не лягав. Можна запросто щось застудити,
приміром, нирки. Молоде здоров’я – це не назавжди. По собі знаю. Тим більше, що він,
здається, почав за собою стежити. Нещодавно поголився. І з-під рудуватих
устюків на світ Божий визирнуло молоде симпатичне обличчя. Він, напевне,
холостяк. Бо важко здолАнним гальмом на шляху чоловічого сповзання в
бомжатський стан є жінки. Біля нього такого гальма, мабуть, не було.
…На сусідню лаву присіло двоє
смаглявих чоловіків. Можна сказати: дуже. Я їх знав. Зовні. Вони й раніше
приходили сюди й безкінечно обговорювали якісь свої проблеми. Які – не скажу.
Говорили вони, здається , на урду. Пакистанці. Які саме справи їх збуджували,
мені по барабану. Але навіщо так гучно?! Вони глушили все в радіусі 50-и
метрів. Про щось розважати чи писати було неможливо. Хвилин через десять я
припинив свій спротив, зібрав манатки й побрів додому. Задовбало урду!
*Великий кам’яний ірландський хрест, споруджений на спомин про солдатів-ірландців,
які загинули в Першій світовій війні.
Павло СТОРОЖЕНКО
Лонгфорд, Республіка Ірландія
11 вересня 2025 року
Коментарі
Дописати коментар