ВИД З ВІКНА
Ірландські
окрушини
Принагідно
пригадалися рядки з туристських проспектів, приміром: «З вікна готелю
відкривається чудовий краєвид…». І далі: «на море», «на гори», «ліс»… Залежно
від того, куди потрапив подорожній. Я потрапив у невелике ірландське місто, й з
моєї кімнатки відкрився стандартний міський пейзаж. З прямокутною архітектурою,
яку пожвавлює різнокольоровість стін, вікон і дверей.
Власне, мені було не
до вибору. І на номер з видом на море чи гори я претендувати не міг. Слава
Богу, опинився хоча б у цих стінах.
Напроти, через вузьку
вулицю, крізь вітринне скло було видно, як високий мавр-перукар лаштує зачіску
відвідувачеві. Чомусь спливло в пам’яті це слово
–«мавр». Може, тому, що колись начитався Шекспіра? А може, тому, що дружина
строго-настрого наказала: «Не смій темношкірих називати неграми! Вони дуже
ображаються». І тоді в пам’яті спливло слово
«мавр». З «Отелло».
Поруч з перукарнею,
стіни якої були пофарбовані в чорне, червоніли стіни азійської лавки з широким
асортиментом: «М’ясо, овочі, фрукти… » Другий поверх, піддашний, був заселений, і з віконець вряди-годи визирали
людські голови, лякаючи птахів, які порядкували на гребні даху.
Я не бачив у Ірландії
дахів, покритих шифером. У нас давно
повідомлялося, що шифер токсичний, що він щось виділяє, шкідливе для здоров’я.
Але щоб його кинулися заміняти на інші покрівельні матеріали, не помітив. І до війни в простого
люду на це грошей не вистачало, а нині – й поготів.
Я мимоволі (а куди
діватися?!) спостерігаю з вікна за пташиним життям. Найближче до нас замешкують
звичайні голуби. Я вважав би їх напівдомашніми птахами. Вони постійно крутяться
поруч, очікуючи від людей подачки. Місцеві голуби, не порідні, – такі ж, як і в
нас. Тільки, здається, літають швидше. Тут вітряно. Треба терміново добиратися,
куди намірився. Щоб не занесло чорті-куди.
Ми з дружиною
регулярно щось підсипаємо на підвіконня, і вони товчуться практично поруч, поки
не склюють усю поживу. Голуби витіснили з підвіконня інші види. Раніше
прилітали навіть грачки з ближнього даху. У них там «заселені» два вентиляційні
отвори. Вони, мабуть, вивели пташенят. Бо польоти почастішали. Вряди-годи чути їхнє заклопотане «кахкання». Відпочивають
вони мало. Інколи сімейна пара сідає на електрокабельок, натягнутий між двома
будинками, і щось між собою «перетирає».
Дроздів уже не видно.
Раніше, коли було ще тепло, вони купалися у водозбірних ринвах, попід дахом. З
бризками, ґвалтом і штовханиною. Дрозди привносили в життя на темно-сірому даху
помітне пожвавлення. Правда, це можна назвати й метушнею.
Чому я так докладно
зупинився на птахах? Напевно тому, що в моєму хлопчачому дитинстві було таке
захоплення: ловити й утримувати пташок. Наших, місцевих. На папуг ще мода не
прийшла. Та й дороге це було б задоволення. До речі, біля центрального ринку в
Полтаві, там, де нині продають кішечок і собачок, в 50-х роках минулого
століття торгували пташками: чижиками, щиглями, снігурами… Синичок майже не
було. Вони погано зносили неволю. Розбивалися об залізні прутики кліток.
Існувало також тонке
ремесло – виготовлення кліток. У цій справі були свої майстри, які намагалися
зробити клітку так, щоб вона була не лише функціональною, а й красивою,
вигадливою.
Раніше Полтава була тихішою
і провінційнішою. Багатоповерхівок було мало, п’ять поверхів вже вважалося
ого-го як високо, міська забудова ще не була суцільною. І місць, де можна було
ловити пташок, тобто, кущів, заростів бур'янів, дикоростучих дерев було скільки
завгодно. Це була епоха нестрижених газонів. Точніше, про газонокосилки широким
масам ще було невідомо.
…Пташок продавали,
купували, утримували вдома. У мене перезимував один чижик, самчик. Красунь,
фото- модель у своєму виді. Навесні я виніс клітку надвір, відчинив дверцята й
став виряджати чижика геть. Але, на мій подив, він не хотів залишати клітку й
ухилявся від моїх спонукань. Довелося його буквально витрушувати на свободу!
Він відлетів недалечко й сів на дерево. Я поспішав і, відійшовши вже метрів на
50, ще чув його голос, простенький чижиковий спів. І мені, чомусь аж тепер,
сумно про це згадувати. Нині, домислюючи цю ситуацію, здається, що він
скаржився, нарікав: «За віщо ти мене виганяєш? Куди мені тепер летіти? Та й відвик
я вже… »
Як склалася його
пташина доля? Дурацьке запитання. Маленькі пташки довго не живуть, якщо
порівнювати з нами. Та й не варто доточувати свого розуму іншим живим істотам.
У них свої правила і звички. А в нас… юність жорстока, а старість – сльозлива.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар