БАГАТО РІЗНОГО І МАЛО ВТІШНОГО
Можливо, фейлетон
Так от, ці рядки, якими
я розпочав свої нехитрі розважання, були написані Міхаілом Ломоносовим. Його
справжні риси, як людини, були явлені широкій публіці набагато пізніше. Маю на
увазі загальнодоступне літературознавство. Насправді Міхаіл був відчайдушним
бухариком, заздрісником і грубіяном. І, що особливо важливо, великих відкриттів
під час своєї так званої наукової діяльності не здійснив. Швидше навпаки:
публічно товк своїх ретельних німецьких колег і возвеличував себе – «справжнього
російського вченого».
Це не мої вигадки, не
кон’юнктурна публіцистика, поява якої спричинена нинішньою геополітичною
ситуацією взагалі й російсько-українською війною зокрема. Про це повідомляють
численні російські джерела. Звідтіля почерпнув.
Власне, до чого веду?
Якого останнім часом «быстрого разумом» діяча породила російська земля? Ну звичайно ж –
Владіміра Путіна! Про це повідомляють офіційні соціологічні дослідження. Це – з
одного боку. З другого – відомо, що правдивої, більш-менш об’єктиивної статистики в тоталітарній державі не може бути
за визначенням. Врешті, щось подібне історія не переказує. А оскільки Росія з
тоталітаризму (різного виду: монархічного, соціалістичного чи нинішнього – кадебістського) вибрьохувалася лише на короткі
проміжки часу, то й жила вона не з огляду на себе справжню, а дивними, казковими (власне, брехливими) уявленнями про
свою велич, культуру, гуманізм.
«Хотят ли русские
войны?» На це питання, поставлене колись популярним
російським поетом Євгенієм Євтушенком, сучасна Росія відповіла кількома
нападами на сусідів. До того ж, ведення воєнних дій вирізнялося середньовічними
звірствами й цілковитою зневагою до християнської моралі. Мимоволі доходиш
думки, що така форма правління – тоталітаризм – можлива за певного рівня
забитості й розпропагандованості (перепрошую за це неоковирне слово) у власній
величі мас.
Росіяни досить охоче
повірили, що це вони «на свете всех милее, всех румяней и белее».
Тобто найпрогресивніші, морально
найздоровіші, релігійно найдуховитіші й т. д. Мимоволі пригадуєш одностайні
твердження мандрівників-іноземців 16-19 століть, що росіяни масово схильні до
брехливості, що бути стійким у чесності в них не заведено. Я вже не згадую про
так звану «російську хворобу» – алкоголізм.
Звичайно, це не
загальне правило. Пригадалося спостереження героя роману Ірвінга Шоу «Молоді
леви». Під час Другої світової війни в його відділенні були американці
мексиканського походження. Не можу навести його думку дослівно (роману під
рукою немає), але смисл приблизно такий: переважно вони були скромними,
боязкими, Але серед них траплялися одчайдухи, справжні бійці, які не боялися
нічого…
Так і з нинішніми росіянами. У цій масі, яку ми називаємо орками, ордою,
трапляються люди, які не втратили здатність пам’ятати, аналізувати й стійко
одстоювати свої погляди. «Безумству храбрых
поем мы песню…»
Звичайно, мене як
українця (я народився й виріс на цій землі) заторкує, точніше: зачіпає етнічне
маніпулювання В.Путіна. Він, прагнучи досягти імперських цілей, ступінчасто
категоризує українців: то ми – «один народ», то ми – «братские народы», і
впевнившись, що українці не поспішають у відведене їм імперське стійло,
доходить висновку: цей норовистий народ треба просто знищити. Приблизно так
колись вирішував «єврейське питання» Адольф Гітлер. Таким чином розв’язує нині українське питання В. Путін.
І десь, іще на
початку російсько-української війни, мене втішала думка: «Не вийде! За всіх,
навіть трагічних обставин, є на світі твердиня демократії, світоч прогресу
–Сполучені Штати. На їхнє могутнє плече зіпреться Україна в нерівній боротьбі
зі східною навалою!» З цього приводу навіть вірш написав, сповнений надій і
вславляння американської демократії. (Хоча до віршів я не схильний. Вважав, що
віршописання це наслідок пуберцитету, що затягнувся).
Та за Президентом
приходив Президент, але сподіваної допомоги, у вирішальних обсягах, не було.
Особливо це позначилося, коли український Генеральний штаб запланував вибити
російські війська з території України, у другій половині 2023 року.
Були категорично
потрібні зброя й боєприпаси. Їх не надали. З різних причин. Взагалі, коли не
хочеш, то причини знаходяться легко.
А потім настала епоха
Д. Трампа. Вона характерна цілковитим нерозумінням: за кого він? З одного боку,
Дональд, «за замовчанням», ніби «світоч демократії», а з другого – любий друг
міжнародного садиста й патологічного брехуна В. Путіна. Відверто кажучи, я до
цього часу не зрозумію, що являє собою Д. Трамп психологічно. Вряди-годи він
декларує демократичні принципи й майже
одразу, після короткої паузи переходить до спокійного споглядання, як російська
орда терзає Україну, стирає з лиця землі її міста й села.
Його політична
вертлявість якось не пасує до масивної статури Дональда. А якщо копнути
генеалогічно глибше, то практично контрастує з його предками: й гірські
шотландці, й германці відомі своєю стійкістю, наполегливістю, постійністю…
Безумовно, кого обирати
на Президента – це справа американців. Хоча… я не пригадаю, щоб стільки
заворушень і неспокою викликала діяльність попередніх американських очільників
саме початку каденції.
Хочеться наприкінці
написати щось заспокійливе, лагідне, але ніяк не знайду переконливої мотивації.
Є лише одна, скорше філософічна: публіка, тобто широкі маси, як не дивно, не
розумнішає, а тупішає. Втручання в суспільне життя ЗМІ й пропагандистських
маніпуляцій викривляють коректне бачення суспільних процесів і провідних
діячів. З їхньою допомогою на верхівку влади часто видряпуються люди з
патологічними моральними вадами. Не стану їх перелічувати. Озирніться на
нинішніх політичних діячів…
Напевне, це явище варто
віднести до вад демократії. Бо, як стверджував сучасний валлійський (Велика
Британія) філософ Бертран Рассел, справжня демократія можлива тільки в громаді,
яка налічує не більше ста осіб. Тобто,
візьму на себе сміливість трішки пояснити: де всі добре знають один одного, а
не складають уявлення про персону з чужих слів, часто умисно пропагандистсько
«каліброваних».
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар