КОЛИ ТРЕБА, А НЕ ХОЧЕТЬСЯ, БО…
...Ти, мабуть, думаєш, що якась особлива, що тебе це не зачепить? Що вони – «обычные русские люди». А що про них пишуть в українських пабліках, так то наклеп, пропаганда. Тобі якась знайома сказала, що вони нормальні. В сусідньому селі одній бабі навіть консерву дали…
А про Бучу тобі не
розказували? Або про Ірпінь? Очевидці. Що вижили… Це теж пропаганда? Правда, ті
баби, яких ґвалтували кацапи (чи буряти, чи
удмурти) цілими підрозділами, мовчать, «помалкивают»… Ніби
невдобно якось розповідати… А, може, приємно було? Слава Богу, не
пристрелили! Часто пристрілюють, щоб не
верещали. Так що ведіть себе скромно, коли гуртом ґвалтуватимуть!..
Це ж ти сьогодні
стрибала на ТЦК-ашника? Бо твій син не хотів іти в армію, пручався. Це ти
дарма! Армії не уникнеш. Здриснеш від української, прийдуть кацапи й загребуть
у свою. А там тиждень - два – й у м’ясний штурм! – «смывать кровью» своє
українське походження. Не буду тебе втішати: уціліти в них шансів мало. Ось і
казочці кінець. Хто послухав – тому пиз…, тобто той молодець.
Власне, відтворити
приблизно такий хід думок і мотивацію мене підштовхнула помітна зміна в настрої
деяких українців. «Бздіти», тобто не соромитися свого боягузтва, малодушшя,
стало не соромно. Цей раніше публічно непохвальний душевний стан все частіше
став знаходити «ідеологічне» обґрунтування: «В ТЦК з нами погано поводилися…»,
«Хай вони самі воюють!..», «Я хворий! Просто ще не встиг одержати довідку…» Мотивація інколи стала зводитися до
простенького: «А я не хочу!»
Схильні до дешевої
сенсаційності журналісти швиденько «тачають» репортаж про героїчну втечу
котрогось призовника від ТЦК. А то й спротив у гурті галасливих баб і
агресивних нероб, що «випадково» опинилися неподалік. Я не хочу розводитися про
те, що ці епізоди часто є постановочними – ІПСО, розробленими російськими
пропагандистами.
Наперед погоджуюся з
тими, хто зауважує, що в роботі ТЦК є багато недоліків: некомпетентність, корислива
вибірковість, безпричинне запобігання до насильницьких дій… Але все це не
скасовує очевидне: треба воювати, захищатися. А то повсюдно буде таке, як у
Бучі. Правда, московити (або росіяни, як кому подобається їх називати) останнім
часом стали заперечувати факти геноцидних дій своїх військ. Мовляв, це злісні
вигадки англійців. Але ці випадки задокументовані. І від них, як кажуть, «не
отвертишься».
Колись, молодим, я
вивчав давньогрецьку літературу. Мене розчулив такий звичай їхнього життя:
воїнів, які загинули, захищаючи своє місто-поліс (тобто, місто-державу), ховали
громадським коштом. Це була найвища почесть.
Ми, нащадки варварів,
які нібито успадкували давні звичаї і культуру античного світу, багато чого
розгубили зі стародавнього спадку. Ми переплутали механічне накопичення
фізичних відкриттів з морально-етичним скарбом античного світу. Це приблизно,
як мала дитина, відкинувши повчальну
«Біблію для дітей», захоплюється тільки заводними машинками. А біблійні тексти,
античні автори – ну скучно ж!
Коли в людини немає
більш-менш високої особистої ідеї, вона оскотинюється. Неминуче! Високі ідеї –
це Батьківщина, справедливість, рід, народ… Можна ще додавати. Це не обов’язкова конкретна програма. Але без неї достойною
людина не стане.
Навернувшись до
давніх, варто згадати, як далеко ми від них віддалились. У плані етичному,
моральному. Колись мене зацікавило первинне значення слова «шляхта». В радянській
історіографії воно зводилося до розуміння «панівний клас», «феодальна
верхівка», «експлуататорська верства». Але історичний витік, первісне значення
походить від германського «schlachten», тобто
битися, боротись. За рід, за плем’я, за народ.
Шляхецька верства була професійно підготовлена й духовно стійка. Власне, готова
до смертельно небезпечного змагання. Й саме через цю якість шляхта ставала
панівною (командною) верствою.
Наша панівна верства згаданих
якостей переважно не має. Народ очолює неодноразовий ухилянт (соромно про це
згадувати). В парламентській більшості (це, власне, правляча партія) виявилося
більше 30 зрадників. «Слуги народу» помічені в неабиякій крадькуватості.
А ті перші, що стали
на захист Батьківщини (справжня шляхта!), переважно вибиті впродовж тривалої війни… Наловити нових борців за
народне життя ТЦК-ашникам важко: верещать придуркуваті баби, на захист
мордатеньких синочків кидаються й дебелі мужики. (Інстинкт самозбереження підказує: в пику не дадуть! Не
демократично!)
Та й у самих
ТЦК-ашників рильце в пушку: беруть бідненькі, беруть… І губиться в провінційній
метушні причинно-наслідкове розважання: а хто ж в разі кацапської перемоги
трахатиме мою жінку: бурят чи удмурт, чи, якщо поталанить, якийсь кавказець. Ці
ніби зрозуміліші…
До речі, про
зрозумілість. Свого часу багато козаків не підтримали гетьмана Мазепу через те,
що шведи говорили якоюсь незрозумілою мовою. А москалі… У їхній говірці можна
було хоч щось второпати… Так от, більшість козацтва не пішла… І отримала
невдовзі каральне вирізання козацьких містечок, а в подальшій перспективі –
кріпацтво, колгоспну неволю, голодомори…
…З початком масованого російського наступу всі
(принаймні, люди елементарно тямущі й освічені) очікували оголошення загальної
мобілізації. Це прерогатива Президента. Але він на себе цю відповідальність не
взяв. Напевне, занепокоївся, що впаде рейтинг. І замість стратегічно важливого
рішення суспільство одержало хитренький стрибок Верховного Головнокомандувача
вбік: він переклав цю справу на ТЦК. «Я вам ничего не должен!»
Народу важко вести
тривалу, виснажливу війну, якщо у верхах тільки вряди-годи трапляються
проблиски стратегічної відповідальності, а правляча партія скомпрометувала себе
корупцією й елементарною нешляхетністю.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар