ЇХНЯ ВДЯЧНІСТЬ
На очі трапилася
титульна сторінка «Независимой газеты» 1990 року, яку виставила у FB відома українська письменниця Оксана Забужко. Але я звернув увагу не тільки на її
цікаві розважання, а й на зафотографовану решту змісту, який послугував тлом її
есею.
Зокрема, привернув
увагу заголовок «Москва без цукру не залишиться!» І далі: з України намічається
постачання й інших продуктів. Власне, врядування Москви через популярну газету намагалося заспокоїти населення, яке було неприємно збуджене
дошкульними перебоями в постачанні харчів. Нагадаю, це був період розпаду
Радянського Союзу. Планова економіка рухнула, казенні господарські зв’язки
обірвалися, населення вчилося виживати в незрозумілих умовах…
У моїй пам’яті до цього часу стирчить плакат, зафотографований на
якомусь московському мітингу: «Хохли! Накормите нас!». Я не жартую і не
злословлю. Намагався відшукати його в GOOGLE’і – не вдалося.
Але – не брешу.
Міжреспубліканські економічні стосунки стали непевні,
ненадійні й часто підтримувалися на рівні особистих контактів голів міських рад
і губернаторів. Але й це було щось! Бо
російському народу треба було регулярно щось ням-ням… Особливо гостро
відчувалася криза в містах-мільйонниках…
І тоді виникло
«човникарство».
Українці, на
приватних засадах, тобто, без чиновничого спонукання, масово повезли в Москву й Ленінград продукти. Поїзди ходили ще регулярно.
Автобусні маршрути теж були чинні. Мало того, до державних перевізників
приєдналося багато приватників. У «столицу нашей
Родины» українці поперли все, що можна було їсти.
Владні почали озиратися на електорат. Місцеве самоврядування сполошилося: приватні «човники» можуть вивезти все –
самим забракне що їсти. А там недалеко й до заворушень…
Начальство вже стали обирати. Майже по-справжньому… В
разі перебоїв з постачанням продуктів кого будуть винуватити? Ясна річ
– керівництво. Знаємо ми цей народ!
У мене були знайомі
«човники» («челноки»). Переважно жінки. Вони тягали «непідйомні» сумки, повні харчів (ковбаси, сало, крупи, згущене
молоко…) – все, чим багата українська земля, точніше, все, що виплекали
працьовиті українські руки. Багато з них заробили варикозне розширення вен на
ногах. «Важкі, дітки, заробітки!» – полюбляла приказувати одна знайома жіночка.
Ясна річ, «човники»
надривалися недарма, за гроші. Це був стихійний економічний рух, який прийшов
на зміну плановому господарюванню, латав дірки в казенному постачанні, рятував
народ від приголоді. Й не треба було мати багату уяву, щоб
не бачити за нею видиво голоду.
Багато чоловіків
їздили працювати на російські новобудови. Їх часто дурили при остаточних
розрахунках: не оплачували працю, як було домовлено, або взагалі витурювали
геть, не давши грошей навіть на зворотну
дорогу. На Київському вокзалі (в Москві) часто чергували бандюки,
підстерігаючи українських заробітчан, які поверталися додому.
У мене був знайомий,
електрозварник вищої кваліфікації. Він працював вахтовим способом на
будівництві Московського метрополітену. Я теж починав свою трудову діяльність
як електрозварник. Мав уявлення про цю професію, її специфіку. Якось запитав:
«Там хоч приточно-витяжна вентиляція була? Це ж під землею. Не на відкритому
повітрі…» Він гмикнув: «Павел Сергеевич! Какая там вентиляция!...» Він був з Бахмуту Донецької
області, зазвичай розмовляв російською. Помер не
старою людиною, в 60-річному віці. Від раку легенів.
… Це було давненько. Могло й забутися. Але тут – війна. Нагадала запитання,
які виникли в мене ще тоді: «Чому серед
росіян так багато мстивих, бандиткуватих людей? Що ми їм поганого зробили? Не
менше, ніж вони ішачили на «стройках пятилеток»… Чому вони так легко
нацьковуються? Може, це в природі самого народу? А, може, це тому, що вони
надто слухняні, прогинаються перед своїм керівництвом? Намагаються йому
догодити? Приміром, як селяни поміщика Троєкурова (в повісті Александра Пушкіна
«Дубровський»)» Вони раптом стали «дерзить» бідному сусіду, поручику Владіміру
Дубровському, вислужуючись перед хазяїном…
Ці припущення й приклади – на рівні особистісно-побутовому. А якщо
осмислити роль Росії на рівні державному, геополітичному?
Як швидко Радянський
Союз забув бойове братерство з американцями у Другій світовій війні! І став
полоскати «америкосів» у всіх пропагандистських помиях. Я не згадую про давніші
події: індустріалізацію Радянського Союзу. Окрім американців, у створенні сучасної на той час промисловості Росії
взяли діяльну участь і німці. Американську допомогу після досить частих
неврожаїв, які навідували простору Росію, майже ніколи не згадують. Навіть
«ніжки Буша», які разом з українським «човникарством» досить недавно порятували
від приголоді розгублену й деморалізовану Росію, якось забулися…
Мені здається, що
почуттєві рефлексії російського народу стали теж централізовано регулюватися –
внаслідок централізації політичного життя. Стало небезпечно бути не таким, як
усі. Подібний процес вже відбувся в КНДР. Ви помітили, що північні корейці
колективно горюють, колективно плачуть, колективно виявляють захват?.. Їх
замуштрували до втрати індивідуальності. І це страшно. Таке суспільство
застигає, не розвивається. Свої особистісні, не регламентовані творчі поривання
воно, так би мовити, передовірило керівній верхівці. Мудрій, талановитій,
мужній і т. п.
Російське суспільство
може бути співчутливим і солідарним. Але – коли накажуть. Я пригадую кампанії
на підтримку прогресивних (з погляду КПРС) діячів Заходу. Приміром, Анжели
Девіс, Патріса Лумумби, Ма́ртін Лю́тер Кінг …
Українці, здається,
більш «індивідуальніші». За наказом любити не поспішають. Намагаються
розібратися: а чи варто? Звичайно, були наполегливі спроби підвищити рівень
отарності. Але не вдавалося. Історія раптом западала в зиґзаґ, або починала
бунтувати інша частина краю, яку не накрила навала політичної стандартизації.
Це процес дещо нагадує культурницькі рухи кінця 19 – початку 20 ст. Коли
тужавіло на Заході України, інтелектуали «перетікали» на Схід. І навпаки. В
певній мірі ця розділеність відіграла рятівну роль в розвитку української
культури. А якби скрізь, від Камчатки до Гібралтара, була самодержавна Росія?
Тоді, мабуть, був би пипець.
Павло СТОРОЖЕНКО
Фото з хроніки 90-х років ХХ ст. (з Інету)
Коментарі
Дописати коментар