КРОК ВПЕРЕД І ДВА – ВБІК
Аматорський вступ до інформатики.
Щось потягло на поради… Напевне,
це вікове. Або через те, що часто зазираю в комп’ютер.
Найперше, що б я порадив:
намагайтеся ні з ким не зв’язуватись. Навіть зі мною. Не сперечайтеся й не
відповідайте на критичні закиди, якими б
вони не здавалися несправедливими й ідіотичними.
FB – арена безмежно
демократична, і її давно заселили люди не тільки з низьким IQ, а й просто войовничі хами.
До речі, першою ознакою переносчика народного
хамства є безцеремонне звертання на «ти». Якщо вам в першому ж рядку «тикають»,
наступіть на кадик своєму логічному й дотепному спічу й не продовжуйте…
Хамовитого опонента ви не переконаєте. Тільки роздратуєтесь і підвищите кров’яний тиск у єдиному на все життя організмі.
А щоб заспокоїтися, пригадайте заувагу
давньогрецького філософа, здається, Солона: «Один дурень може задати стільки
запитань, що на них будуть не в змозі відповісти й семеро мудреців».
Варто запам’ятати: ідіот завжди правий.
Мудре французьке прислів’я стверджує: «Найсправедливіше в світі розподілений розум. Врешті,
ніхто не скаржиться на його нестачу».
Варто також мати на увазі, що завдяки
технічним засобам масової інформації дурниці мають стільки ж шансів досягти
мозку людини, як і розумне розважання чи просте повідомлення.
Найстрашніше
трапляється тоді, коли дурниця вгніздиться в головах простаків. Тоді може
трапитися Жовтневий переворот, французька революція чи щось подібне. З морями
крові. Під гарячу руку простаків, які прагнуть справедливості, зазвичай
потрапляють «не такі» – соціально, класово, релігійно, національно…
Нотатки місцевого опортуніста
Мене інколи навідують опортуністичні сумніви.
Приміром, чи дозріли ми до самостійності, власної державності?
Власне, самостійність 1991 року настала не
стільки внаслідок якихось послідовних і системних дій українського народу,
скільки ошелешеності й нерозуміння ситуації з боку так званої великоросійської
маси. Її правлячий клас тривалий час не міг отямитися після різкої зміни соціально-економічного
ладу. Але як тільки він «пришел в себя», то почав звично озирати прилеглі території: Хто там
заслаб? Хто там має, хоча б залишково, якийсь сентимент до «великой и могучей»,
кого можна без надмірних зусиль пригребти до себе? Формальні кордони не мають великого
значення: аби казенний піпл годувався з московської руки й слухався. Маю на увазі
зовнішньо-політичні реакції сусідів.
Усі вибори, які відбувалися в Україні після
розпаду Радянського Союзу, виявили (точніше: підкреслили) фатальну рису українського
народу: його, часом тупий, індивідуалізм, невміння і неохоту прислухатися до
чужої думки, вперте ігнорування очевидних фактів. Власне, це притаманно всім
народам. Питання, мабуть, в мірі цієї якості.
Недавно у FB на очі трапилося повідомлення: дружина зарізала свого чоловіка
банальним підручним засобом – кухонним ножем. Вона розійшлася з тепер уже
покійним опонентом у політичних поглядах.
І в той же час в глибинних масах народу,
мабуть, таїться острах: як би його не звинуватили в націоналізмі. «Ми просто
люди! Є в нас партії, але нормальні, «гладкошерстні», не радикальні. Ми – за
все хороше…» Мабуть, через це, якщо озирнути нашу недалеку минувшину,
найбільшими народними авторитетами були іноземці: Владімір Ленін, Лев Троцький
(Бронштейн), Іосіф Сталін (Джугашвілі)… Нині, точніше: останнім часом, помітними
симпатіями користується Владімір Зеленський. (Підстави для цього – політичні,
інтелектуальні, етичні – для мене, як сучасника, абсолютно незрозумілі).
Наші широкі маси «вернуть нюх» від партій, які
проголошують національно важливі ідеї й націоналізм як ідейну основу існування
будь-якої національної держави. Ніби якось невдобно… Нескромно… А Ізраїлю,
Польщі, Угорщині й т. д. цілком «вдобно» й ніхто їх за це не дорікає.
Колись мене, ще дуже молоду людину,
вряди-годи непокоїло питання: чому українці, досить численний народ, все ще не
мають своєї державності, не самостійні, мало знані в світі? А якщо глянути на
Європу, то там живуть і процвітають набагато дрібніші самодостатні етноси… Нині на всі ці питання є цілком
обґрунтовані відповіді. Не повезло з сусідом. І хоча відповзли від нього, шлейф
старих звичок й упереджень потягли за собою.
Їх підживлюють засоби масової інформації, як
свої, так і закордонні, московські. Нашим людям, на мій погляд, ще належить
навчитися думати своєю головою. Це важче, ніж відтворювати навіяні чужі думки й
гасла. Взагалі, думання – це досить енерговитратний процес. Ви помітили, серед
мислителів майже немає товстунів? Ну хіба що Оноре де Бальзак. Але й він себе
«стимулював» кавою…
Історично досить недавно демократія породила
потворне дитя – популізм. Невипадково «народини» співпали з появою на світ і
бурхливим розвитком засобів масової інформації. Простіше кажучи, населенню
стало легше навіювати (переконувати, підказувати, підводити до…) потрібних
поглядів та ідей. А якщо врахувати, що рівень освіченості, навіть у розвинутих
країнах, падає, те, що раніше називалося народною мудрістю, мілішає й
розмивається розважальною інформативністю, впливами чужої культури, то дурити
широкі маси стало легше. Особливо, якщо за це береться добре організована,
освічена, фінансово потужна група, партія чи національна організація. І в
голови людей заносяться спори руйнівних ідей, і там проростають як свої, рідні.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар