КРОК ВПЕРЕД І ДВА – ВБІК

 Аматорський вступ до інформатики.

     Щось потягло на поради… Напевне, це вікове. Або через те, що часто зазираю в комп’ютер.

     Найперше, що б я порадив: намагайтеся ні з ким не зв’язуватись. Навіть зі мною. Не сперечайтеся й не відповідайте на критичні закиди, якими б вони не здавалися несправедливими й ідіотичними.

     FBарена безмежно демократична, і її давно заселили люди не тільки з низьким IQ, а й просто войовничі хами.

     До речі, першою ознакою переносчика народного хамства є безцеремонне звертання на «ти». Якщо вам в першому ж рядку «тикають», наступіть на кадик своєму логічному й дотепному спічу й не продовжуйте… Хамовитого опонента ви не переконаєте. Тільки роздратуєтесь і підвищите кровяний тиск у єдиному на все життя організмі.

     А щоб заспокоїтися, пригадайте заувагу давньогрецького філософа, здається, Солона: «Один дурень може задати стільки запитань, що на них будуть не в змозі відповісти й семеро мудреців».

     Варто запамятати: ідіот завжди правий.

     Мудре французьке прислівя стверджує: «Найсправедливіше в світі розподілений розум. Врешті, ніхто не скаржиться на його нестачу».

     Варто також мати на увазі, що завдяки технічним засобам масової інформації дурниці мають стільки ж шансів досягти мозку людини, як і розумне розважання чи просте повідомлення.

      Найстрашніше трапляється тоді, коли дурниця вгніздиться в головах простаків. Тоді може трапитися Жовтневий переворот, французька революція чи щось подібне. З морями крові. Під гарячу руку простаків, які прагнуть справедливості, зазвичай потрапляють «не такі» – соціально, класово, релігійно, національно…

Нотатки місцевого опортуніста

     Мене інколи навідують опортуністичні сумніви. Приміром, чи дозріли ми до самостійності, власної державності?

     Власне, самостійність 1991 року настала не стільки внаслідок якихось послідовних і системних дій українського народу, скільки ошелешеності й нерозуміння ситуації з боку так званої великоросійської маси. Її правлячий клас тривалий час не міг отямитися після різкої зміни соціально-економічного ладу. Але як тільки він «пришел в себя», то почав звично озирати прилеглі території: Хто там заслаб? Хто там має, хоча б залишково, якийсь сентимент до «великой и могучей», кого можна без надмірних зусиль пригребти до себе? Формальні кордони не мають великого значення: аби казенний піпл годувався з московської руки й слухався. Маю на увазі зовнішньо-політичні реакції сусідів.

     Усі вибори, які відбувалися в Україні після розпаду Радянського Союзу, виявили (точніше: підкреслили) фатальну рису українського народу: його, часом тупий, індивідуалізм, невміння і неохоту прислухатися до чужої думки, вперте ігнорування очевидних фактів. Власне, це притаманно всім народам. Питання, мабуть, в мірі цієї якості.

     Недавно у FB на очі трапилося повідомлення: дружина зарізала свого чоловіка банальним підручним засобом – кухонним ножем. Вона розійшлася з тепер уже покійним опонентом у політичних поглядах.

     І в той же час в глибинних масах народу, мабуть, таїться острах: як би його не звинуватили в націоналізмі. «Ми просто люди! Є в нас партії, але нормальні, «гладкошерстні», не радикальні. Ми – за все хороше…» Мабуть, через це, якщо озирнути нашу недалеку минувшину, найбільшими народними авторитетами були іноземці: Владімір Ленін, Лев Троцький (Бронштейн), Іосіф Сталін (Джугашвілі)… Нині, точніше: останнім часом, помітними симпатіями користується Владімір Зеленський. (Підстави для цього – політичні, інтелектуальні, етичні – для мене, як сучасника, абсолютно незрозумілі).

     Наші широкі маси «вернуть нюх» від партій, які проголошують національно важливі ідеї й націоналізм як ідейну основу існування будь-якої національної держави. Ніби якось невдобно… Нескромно… А Ізраїлю, Польщі, Угорщині й т. д. цілком «вдобно» й ніхто їх за це не дорікає.

     Колись мене, ще дуже молоду людину, вряди-годи непокоїло питання: чому українці, досить численний народ, все ще не мають своєї державності, не самостійні, мало знані в світі? А якщо глянути на Європу, то там живуть і процвітають набагато дрібніші самодостатні  етноси… Нині на всі ці питання є цілком обґрунтовані відповіді. Не повезло з сусідом. І хоча відповзли від нього, шлейф старих звичок й упереджень потягли за собою.

     Їх підживлюють засоби масової інформації, як свої, так і закордонні, московські. Нашим людям, на мій погляд, ще належить навчитися думати своєю головою. Це важче, ніж відтворювати навіяні чужі думки й гасла. Взагалі, думання – це досить енерговитратний процес. Ви помітили, серед мислителів майже немає товстунів? Ну хіба що Оноре де Бальзак. Але й він себе «стимулював» кавою…

     Історично досить недавно демократія породила потворне дитя – популізм. Невипадково «народини» співпали з появою на світ і бурхливим розвитком засобів масової інформації. Простіше кажучи, населенню стало легше навіювати (переконувати, підказувати, підводити до…) потрібних поглядів та ідей. А якщо врахувати, що рівень освіченості, навіть у розвинутих країнах, падає, те, що раніше називалося народною мудрістю, мілішає й розмивається розважальною інформативністю, впливами чужої культури, то дурити широкі маси стало легше. Особливо, якщо за це береться добре організована, освічена, фінансово потужна група, партія чи національна організація. І в голови людей заносяться спори руйнівних ідей, і там проростають як свої, рідні.

                                                      Павло СТОРОЖЕНКО

         Середньовічний філосф замислився над сенсом життя (з Інету)




 

 

 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

ФЕДІР МОРГУН: НАГОЛОСИ, РОЗСТАВЛЕНІ ЧАСОМ