Ірландські окрушини
Не посоромлюся зізнатися, що моє дитинство минуло на тлі радянського монументального мистецтва. Власне,
не тільки моє. Нам усім, людям співвідносного з моїм віку, салютували біля брам
парків відпочинку гіпсові піонери, тримали снопи пшениці дебелі колгоспниці, а
на Донбасі я ознайомився з металевими представниками робітничих професій. Вони
пильно дивилися з-під захисних щитків (металурги), міцно тримали відбійні
молотки (шахтарі), вчені (правда, на плакатах) уважно зазирали в глибини ядра.
Це я про будову матерії…
У мене були знайомі
художники-декоратори, які виготовляли наочну агітацію. Пригадую їхні професійні
розмови: «Скільки леніних ти намалював?» Тобто, скільки вождів ти зобразив?
Йшлося про портрети. Чи скільки ти леніних «ізваяв»? Це вже про
скульптуру… Власне, в усіх цих випадках
йшлося не про мистецтво, а про пропаганду, яка добре оплачувалася замовниками:
партійними органами та різними організаціями, яких «нахилили» прикрашати
установи зображеннями вождів і матеріалами партійних з’їздів.
Наочна агітація
повинна була «впечатлять», переконувати сильно й одразу. Але, мабуть, через те,
що її було аж занадто (ну, дохера!), вона майже не вражала. Ну, які теплі
почуття й душевний підйом міг викликати в здравої людини піонер з дудкою?!
Подібна наочна агітація примелькалася так, що її майже не помічали. Маю на
увазі нормальних людей, а не перевіряючих з вищих партійних органів. Та й тим
вона була по барабану, і зупинялися на ній скушним поглядом тільки з міркувань
посадового обов’язку.
Тут, в Ірландії, я вперше стикнувся з
живою скульптурою – людською. Яка, поза те, що була з міді й вже покрилася
зеленкуватою патиною (шаром окислу), передавала людські почуття: печаль і відчай, любов до рідної землі й, насмілюся
стверджувати, – характерні етнічні риси, ірландські…
…Чоловік стояв,
вдивляючись у далину. Вона, напевне, дружина, сиділа поруч на кофрі (валізі)
задумано сумна. У обох в руках мідні листики – квитки. Я ніколи не думав, що в
литві можна так передати сум і відчай. А тут вдалося. Мабуть, скульптор сам
пережив подібні почуття.
Це пам’ятник
землякам, які емігрували з Ірландії. Напевне, десь на початку минулого
століття. Судячи з вбрання. На постаменті щемливий напис: «За всіма сумуємо. Завжди
ласкаво просимо додому». На протилежному боці постаменту ще один напис: «Одні
залишають (свою землю – П.С.) за власним бажанням, інші – вимушено».
І мало помітно, дрібним шрифтом: Катарина
Лінч. Мабуть, авторка пам’ятника, скульптор.
Поза досить скромні
природні умови й мінливу погоду, ірландці дуже прив’язані до своєї батьківщини. Вони розселилися разом з англосаксами й германцями
практично по всіх континентах, але не забувають, звідкіля вони й хто вони.
На відміну від інших
народів, приміром, українців, які швидко русифікуються, вже в другому
поколінні. Або полонізуються, щоб набути певного соціального статусу.
Пригадую епізод з
пригодницького фільму, з вестерну. Він правдиво передає цю рису ірландського
характеру. Хлопця під час переправи через неспокійну ріку покусали водяні змії.
Дія відбувається в якомусь південному штаті Америки. Він розуміє, що помирає, і
його останні слова були: «Я вже ніколи не побачу мою милу Ірландію…»
Цікаво, а у нас, в
Україні, є пам’ятники тим, хто був змушений
покинути Батьківщину? Серед них було багато достойних людей. Приміром, із
Західної України люди їхали в Штати, в Канаду, в Аргентину… Зі Східної – в глиб
Росії, в Сибір або в Казахстан. Під час служби в армії я зустрів хлопця, предки
якого переселилися з України в Башкортостан. У нього було дивне прізвище –
«Вовкулака». Українцем він себе не вважав, але й до «башкиряків» не прибився.
Слово в лапках – не образливе. Так башкорти інколи називають себе самі.
Зате я застав у
Полтаві пам’ятник Іосіфу Віссаріоновічу Сталіну. Його тихенько
знесли вночі однопартійці після смерті вождя й відомої промови на партійному з’їзді
Нікіти Сергеєвіча Хрущова. Пам’ятник стояв на просторому майдані, напроти
лівого крила обкому партії. Якщо дивитися
в той бік з центральної вулиці – Соборності. Тоді вона була Жовтневою. Нині
на тому ж самому місці – будинок облдержадміністрації.
Пам’ятника Іосіфу
Віссаріоновічу вже давно нема, але дух
вождя ще довго літав над Полтавою, збуджуючи до творчих шукань теоретиків
партійного будівництва. Він, мабуть, не відлетів і досі, про що свідчить
кількість партій і партійок різного штибу в Полтаві й області.
Павло СТОРОЖЕНКО
8.01.2026
Коментарі
Дописати коментар