ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

Ірландські окрушини

                ЦИВІЛІЗОВАНЕ ВМІННЯ –

ТЕРПІТИ ОДИН ОДНОГО

               

                Мою дружину дивує: ірландцям не спадає на думку когось підганяти, зауважувати: «Ти тут не один! Давай швидше!» Якщо хтось забарився біля каси, довго не може знайти гаманець, або надумав сходити ще за якимось продуктом, черга спокійно очікує, поки людина залагодить справу, яка раптом вирнула в її голові. Жодних нарікань, жодних ознак нетерпіння. Касирка може кілька хвилин гомоніти зі своєю знайомою чи родичкою про цікаві для них справи. Черга не рухається, очікує…

                У зв’язку з цим мені пригадалася приповідка, почута в Полтаві в далекій юності: «Куда спешить? Ми все там будем!» Її любили повторювати досить молоді люди, вдаючи з себе добре пожованих життям песимістів. Яким уже недалеко й до Розсошениць. Утім, поле поблизу цього приміського села майстри погребальної справи ще не освоїли. Й ховали небіжчиків на цвинтарі навпроти вулиці Боженка, який, природно, стали називати старим.

                В Ірландії гарно росте трава й волосся. Недарма її називають смарагдовим островом. Вологість і м’якість клімату (недалеко тепла океанічна течія Гольфстрім) сприяли тому, що ірландські поля не чорніють і взимку. Такі ж зелені. За таких  умов було б цілком доречно зайнятися тваринництвом. На полях цілорічно можна побачити корів, овець… Виявляється, Ірландія є провідною європейською країною з порідного конярства. Ірландські скакуни затребувані в усіх країнах Європи, де влаштовують на комерційній основі кінні перегони, дербі. Я бачив порідних скакунів у загонах, на випасі.

КрАсуні! Як у кіно!

Щодо волосся на головах. Яке теж непогано росте. Такий висновок я зробив на тій підставі, що в нашому містечку багато перукарень. У невеличкому кварталі, де я мешкаю, їх аж три. А по дорозі до школи англійської мови – ще кілька. Значить, є попит на стрижку, значить, волосся росте швидко. Й українки, біженки, які на Батьківщині голили й стригли, швидко обзаводяться клієнтами.  

Мені подобається ірландський народний звичай вітатися з незнайомцями. Це нагадує мені давнє українське село. Тоді теж віталися з усіма зустрічними. А потім якось відпало. Масові переселення, поява незнайомців, нерідко вороже або насмішкувато наставлених до аборигенів, сприяли занехаянню цього давнього приязного звичаю. Тепер не вітаються. Хіба що в далеких селах, куди не докотився інтернаціонально-колективістський вал, і людність зберегла свої «нецивілізовані»  звички.

Коли я чую буденне ірландське «Ха Ве Ю?» (Як живеться?), адресоване до мене, чужинця, мені стає ніби якось тепліше, комфортніше, я не відчуваю себе загубленим на чужих просторах, приниженим своїм становищем – вимушеного підкидча.

«Ха Ве Ю?» – це на перетині поглядів, це приязна усмішка, це необов’язковість, яка підсилює кволе соціальне почуття, викликане виїздом із Батьківщини й зрозумілою розгубленістю особини, яка відстала від своєї отари.

…З нашого вікна було видно, як ірландські робітники прокладали кабель. Спокійно, не поспішаючи, уміло. Екскаватор зі змінним інструментарієм, невеличка вантажівка… Все передбачено для роботи на вузькій вулиці. Траншею «випиляли» в тротуарі швидко, зразу ж прибрали ґрунт, уклали кабель… Варто згадати, що в Ірландії робітничим спеціальностям навчають подовгу й ґрунтовно. Скрізь, де я бував, мимоволі відмічав добру  якість тротуарної плитки, акуратне бетонування, різноманітність і добротність фарбування фасадів. Про двері я вже згадував. Вони, напевне, є предметом гордості кожного домовласника. І свідченням смаку.

Пригадалося (принагідно!), коли в Полтаві вперше почали використовувати тротуарну плитку, наступного року її довелося перестеляти. Через кілька місяців вона почала сипатися, кришитися… Ходити по ній було неможливо. Якось мимохідь я довідався, що ірландські підприємці побудували в Україні два заводи з виробництва цементу. Яка їхня доля нині, я не знаю. У нас війна, й російські ракети на право власності не зважають.

Я сьогодні одягнутий у кольори українського соціалістичного прапора. Штани – сині, куртка – червона. Вийшло так ненавмисно. На автоматі. Але нагадало. Як люблять повторювати деякі політично заклопотані: «Нє всьо так однозначно! Било і хорошеє. Напрімєр, мороженоє… »

Абсолютно! Було й гарне. Приміром, безтурботність і бездум’я. Все життя можна було не думати! Вскочив у турботливо прокладену  партією колію – і все: котись, рухайся…Ліворуч, праворуч, якісь відхилення – або  неможливі, або небезпечні. Й в цьому була перевага соціалізму. Безтривожність! Бездумність! Цілковите покладання на «рулєвого»…А зараз треба якось розмірковувати: що справедливо, а що ні; до кого пристати; як вибудовувати кар’єру?..

Але не в цьому справа. Сьогодні мені пощастило. Я довідався, як звати двійко котів, яких я підгодовую досить тривалий час. Вони, правда, й без мене не голодували б. Вряди-годи я помічаю біля їхніх «квартир» різні котячі наїдки. Цього разу з бічних дверей, просто біля котячих будок, вийшов мужик і діловито повідомив, що кота звуть Кач, а кішку Сьюзі. Я й раніше розрізняв, хто є хто. У кішечок, зазвичай, мордуськи миловидніші, а в котів – грубіші, нахабніші. Кач і Сьюзі часто ходять парою. Може, в них родина?

                                Павло СТОРОЖЕНКО,

                                м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

Фото жеребця, запозичене з Ірландського національного конезаводу, та власне з ферми.