ПРИВІТ,
ЮРКУ! А ТИ ПАМ’ЯТАЄШ?..
Привіт,
Юрко! Давно вже збирався тобі написати та все якось відкладав. Ти ж знаєш: я
забудькуватий. Але коли припікало: на носі був екзамен, потрібно було щось
терміново зробити – брався. Лихоманково.
Ніби хотів виконати 5-річку за 3 роки. Нині молодняк, мабуть, і не зрозуміє,
про що я. «Пятилетку – досрочно!» Втім, потім – як вийде. Зазвичай дописували.
Натягували шкурку на бубурку.
Але
я не про колишні трудові подвиги. Це була мура мурейша. Я хотів згадати (та й
тобі нагадати) ті чудові миттєвості, які подарувала нам доля. Хоча б оцю…
Пам’ятаєш
стару автостанцію? По вулиці Шевченка. Ну, звідкіля ходили автобуси до
райцентрів. Ми з тобою роки два як закінчили педінститут. Я одержав призначення
в
Диканьку. Цього дня мені треба було їхати на роботу. Ти пішов мене провести. А
погода яка була! Так би мовити, грянула
весна! Сонячно, тепло… Ми стояли, гомоніли. Я тоді ще палив, ти, здається, теж.
І тут трапилося таке, що я до сих пір
згадую. Зі смаковим захватом! На вулицю викотили алюмінієву бочку – кеглю з
пивом. Само по собі – що дивного? Але, як з’ясувалося,
кегля була чеська, і пиво в ній – чеське теж. І його почали продавати!.. Це
було якесь харчопромівське непорозуміння: імпортне пиво в загальному доступі.
Справжнє, золотаве, з непідробним ячмінним присмаком… І це по тому, як ми з
тобою виросли на радянському бочковому – кольору верблюжої сечі. Пригадую розхожий
пивний анекдот: чемна продавчиня запитує питущого клієнта: «Вам
повний кухоль наливати чи недолити, не розбавляючи?»
В
інституті на великій перерві, між другою й третьою парами, ми
часто моталися в
нову баню (там зараз височить офіс Полтава-банку) – пийнути по кухлю пива.
Отого, звичного, радянського… Щось у ньому було. Але напевне не те, що в
чеському. Це приблизно, як порівнювати російські щі тульського розливу з
полтавським борщем. Обидві страви куштував особисто. Людина, в якої справні
смакові рецептори, різницю помітила б одразу.
Ми
купили по кухлю з чеського кегля й завмерли від
чудового відкриття: ось воно – справжнє!
Мені
треба було їхати на роботу, але я якось плавно, без напруги забув про свій
намір і про трудову дисципліну взагалі. До того ж була ще одна обставина, яку
було важко зігнорувати: в тебе, Юрку, був з
собою в’ялений лящ. Великий, з ікрою, мрія будь-якого пиволюба «Кому
за 25».
…Ще
не утворилася навіть черга. Народ ще не набіг. Чутка про те, що на автостанції
продають чеське пиво, ще не поширилася навколишніми кварталами, і ми
моментально купили ще по одному…
Пригадуєш:
у небі яскраве сонечко, тепло (але не спекотно), ми нікуди не поспішаємо, а
по-людськи п’ємо
ненаше пиво. І ніби зникли наші буденні клопоти, наше суворо-брехливе
начальство, і є тільки одна мить – смакового задоволення від чеського пива.
Хто
сказав, що це – здрібнення такого піднесеного поняття,
як щастя? І хто сказав, що його треба осмислювати величніше? А мені треба так,
як розумію його я.
Не
пригадаю напевне, по скільки кухлів ми з тобою випили. По 3, 4? Цей день мені
пригадується як вільний лет душі у м’яких пивних
випарах поза казенними координатами. І пригадується він напевне тому, що більше не повторювався. Та й тебе
поруч немає: пішов у засвіти. Випадково, безглуздо… Хоча, з іншого
боку, всі ми залишаємо цей світ без наміру, без певного розрахунку, майже
завжди несподівано й проти волі.
Я
пишу тобі листа з огляду на усталену в народі думку, що людина живе доти, доки
її пам’ятають. Пишу, начитавшись наукової фантастики, в якій часто йдеться про
те, що людські душі перетікають у якийсь інший формат, нам поки що невідомий,
але який вряди-годи дає про себе знати: в снах, видіннях, ніби випадкових, але
значимих сигналах…
Пишу,
мабуть, і тому, що опинився в країні дощовій і туманній, й мені дедалі частіше
пригадується той сонячний день біля старої автостанції, коли ми з тобою пили
чеське пиво.
*Юрій Волков,
спортсмен, філолог, журналіст, колишній головний редактор обласної
газети «Молода громада». Помер внаслідок нещасного випадку.
Павло СТОРОЖЕНКО,
м. Лонгфорд, Ірландська
Республіка
Коментарі
Дописати коментар