ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

Ірландські окрушини

        «Я ЙДУ ШЛЯХОМ, ПІСНІ СВОЇ СПІВАЮ… » (Л.У.)

Інколи, коли в Ірландії переходжу дорогу, я почуваюся почесним членом президії.  Правда, молоді люди можуть не зрозуміти, про що я. Це коли ти сидиш за урочистим столом, напроти заповненої людьми зали, й присутні по черзі встають і тебе хвалять, а ти чемно (але не без стримуваної гордості) дякуєш за увагу.

Так  от, переходити дорогу в цій країні мені ніби аж приємно. Коли ти тільки наближаєшся до окрайку проїжджої частини, на тебе зразу звертають увагу водії. Зазвичай вони гальмують, зупиняються і жестом показують: «Пліз! Переходьте!» І я спокійно, з гідністю перетинаю дорогу. Не забувши подякувати навзаєм: кивком голови, вдячною посмішкою, реплікою у відповідь: «Дякую! Ви дуже люб’язні!» Порух губ дозволяє зрозуміти, про що йдеться.

Мені це приємно з кількох міркувань. Я досить обмежений у своїй рухливості, ходжу повільно, з ціпочком. Хотів ужити старе слово: «з ковінькою», але призупинився. Чи зрозуміє сучасний читач? Хоча раніше в обласній молодіжній газеті навіть рубрика  була – «Вишнева ковінька». Вона органічно поєднувала прізвища двох українських письменників, сатириків і гумористів: Остапа Вишні й Олександра Ковіньки. Рубрика, зрозуміло, була сатирично-гумористична. Спогади про неї потихеньку розчиняються в імлі історії. Як і про газету й авторів, які веселили її читачів. Та й більшість читачів, напевно, вже відкланялися цьому світові.

Мені приємно описувати ці колодорожні колізії й тому, що в минулому я водій-любитель. Більше 15 років проїздив полтавськими шляхами і знаю, на якому етичному рівні відбувалося (мабуть, відбувається й досі) спілкування водіїв і перехожих. Це все одно, що описувати, приміром, жвавий контакт мешканців солдатської казарми й гурту шляхетних дівиць. Варто зазначити, що ролі за цими «колективами» закріплені не намертво, і вони ними часто міняються.

Правда, трапляються й винятки. Але ці винятки становлять зазвичай новоприбульці. Вони поводяться приблизно, як ми вдома, в Україні. Прибульців можна легко вирізнити за зовнішністю. Як говорить мій знайомий «русскоговорящий»: «по морде лица». Приміром, сінті енд рома, тобто, цигани полюбляють великі, дорогі (за першого продажу) автомобілі, а оскільки на новий кар* грошей зазвичай бракує, то їздять вони на великих, потяганих, колись престижних авто.

Але не варто гадати, що в цій країні все абсолютно чудово. Трапляються й крадіжки. У мого доброго знайомого,  дрібного підприємця, вкрали із робочого бусика електронний теодоліт, досить дорогий інструмент. Він «погрішив» на гурт місцевих ромів. Вони   якраз огиналися неподалік. А втім: Бог його знає…

Власне, в зв’язку з теодолітом, я хотів би звернути увагу на  точність ухилів, тобто, кутів нахилу, ірландських пішоходів (тобто, тротуарів) і доріг. Напевне, ця точність і ретельність зумовлена тим, що Ірландія – «волога», «мокра» країна. Опадів рясно, часто навідують шторми, зливи. І бажано, щоб вода стікала швидко, не затримувалася на «виробничих» площинах. Водовідводи тут стандартизовані (маю на увазі залізні й бетонні елементи). Багнюки я тут не бачив.

(Зразу ностальгійно пригадалися забиті різним непотребом полтавські каналізаційні колодці. Це «справа рук» жителів ближчих осель, хоча вони звично скаржаться на погану роботу комунальників).  

Дороги в Ірландії, врешті, на тих обширах, де я бував, у нормальному стані. Тобто, кращі, ніж у нас. Асфальт і бетон доброї якості. Що прикметно, в асфальт додають дрібні кам’яні фракції. Таким чином, стійкість дорожнього покриття підвищується. Про якість ірландського бетону я вже згадував. Дуже висока точність обробки природного каменю. В Полтаві з цим проблема. Деякий час досить плідно працювала каменеобробна майстерня В’ялого. Але він помер… І по ньому добра реміснича справа цього українського реемігранта з Киргизстану почала затухати.

Втім, він полишив по собі цікавий знак – класичну українську сільську хату, споруджену на даху будинку. Про цю дивину – хатку на звичайному приватному будинку – писав у «Полтавському віснику» на початку нашого століття журналіст Олександр Брусенський. Її можна помітити з лівого боку, коли їдеш від «центра» до «кола» вулицею Європейською, в районі зупинки «Вулиця Юліана Матвійчука». (Колишня «Карла Лібкнехта»).

В Ірландії, як і у Великій Британії, лівосторонній дорожній рух. Потрапивши в цю країну, я спочатку  лякався: авто вискочило на зустрічну смугу, ось-ось зіткнеться з іншим… Та потім звик. Лякатися перестав.

Привернув увагу завбачливий профілактичний захід: люди, які регулярно виходять на пробіжку, дорожні робітники, всі, хто намірений неодноразово переходити проїжджу частину, надягають куртки-плащівки яскраво жовтого кольору зі світло- відбивними смужками. Так людину на сірому полотні дороги легше помітити. Точніше: важко не помітити. Добрий ірландський знайомий подарував мені яскраво червону куртку-дощівку. (Чомусь недоречно пригадався жартівливий віршик-наслідування С. Єсеніну): «И выходи почаще на дорогу, чтоб задавил тебя автомобиль!..»

Ще трішки про витривалість і швидкість. Але вже не про автомобільну. Поряд з польським магазином стоїть цікавий пам’ятник бігуну-марафонцю, неодноразовому переможцю забігів у Нью-Йорку Пату Фітцджеральду. Він народився тут, у Лонгфорді, а добіг до кінця свого життєвого шляху в Нью-Йорку. Пам’ятливі земляки увічнили спогад про нього в абстрактно-конструктивістському стилі з ініціативи міського голови.

Щодо абстрактності увічнення. Ніби незвично. Не завжди сприймається й не завжди усіма. Таке  буває й через брак естетичного досвіду.

У Полтаві на вул. Котляревського, вздовж алеї, виставлені стилізовані фігури, такі собі плавно заокруглені абстракції. Навіяні різними художніми творами. Думки щодо цієї інсталяції абстрактних фігур у полтавців майже не розділилися. Переважала одна: «Нафіга?» Додам і свою: я вважаю це архітектурне рішення вдалим, оригінальним, спонукальним. До мислення, просторового уявлення… А що комусь не сподобалося – діло хазяйське. Втім, може, варто замислитися, спробувати уявити чужий задум, пригадати хоча б контексти тих творів, на які «натякає» скульптор?

Хоча це важко. Сім років тому 73 відсотки громадян продемонстрували свою цілковиту політичну й економічну нездатність не тільки до уяви, а навіть арифметики.

*англ. легковий автомобіль

                Павло СТОРОЖЕНКО,

                м. Лонгфорд, Республіка Ірландія 

 Власні фото