НА ВЛАСНУ НЕПОТРІБНІСТЬ

Я знаю, що уже ми непотрібні –
Поети, провінційні віршомази.
Хоч серед нас трапляються і здібні,
Та заглушила всіх комп’ютерна
зараза.
   
Читають люди SMS-ки нині.
Їм наші книжечки вже задебелі.
До кого йти поету-сиротині,
Що опинився ніби у пустелі?

Нечасто нас навідує вже муза
І, мабуть, має рацію: навіщо?
Напевне, ходить до якогось туза.
Бо що у нас? В кишенях вітер свище…

Натхнення просять в неї бізнесмени,
Щоб щось собі конкретно «замутити».
І цін легке піднесення щоденне
Допомогло б «базарникам» прожити…

Як мамонти, поети вимирають.
Обуржуазилась новітня муза.
Та я пишу… Кому – і сам не знаю.
Можливо – гарно, та скоріш – не дуже.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»